«Головне — дати людині практичні інструменти для відновлення психологічного здоров’я, а не просто вислухати», — Лариса Кондрацька

— Пані Ларисо, ви працюєте з цивільним населенням практично від початку Війни за Незалежність України. Чи змінювався характер звернень людей протягом цих років?

— У 2022 році ми надавали переважно першу психологічну допомогу: працювали з тими, хто залишався в Харкові під обстрілами, з волонтерами, освітянами. Згодом, коли активізувалася евакуація з Куп'янського, Вовчанського напрямків, Липців, почався масовий наплив людей, які втратили все. Перші консультації для ВПО стосувалися гострого стресу та панічних атак. Пам'ятаю одну з перших учительок, евакуйовану з-під Куп'янська ще в 2023 році, — вона чітко знала алгоритм дій при обстрілах, могла підтримувати інших, але її тіло видавало панічні реакції через пів року після виїзду. На жаль, за роки війни через хронічний стрес, невизначеність, страх, утому психологічні проблеми в людей тільки загострилися. Обмаль  може допомогти собі самостійно. Проте, якщо з тривожністю та панікою не працювати фахово, вони нікуди не зникають, а лише глибше вкореняться.

— З якими основними проблемами ви стикаєтеся під час роботи з переселенцями зараз?

— Це насамперед адаптаційні розлади та тривожні стани. Людина виїжджає з маленького села чи прикордонного містечка до величезного міста, наприклад Харкова. Усе невідоме, власного житла й роботи немає, уся родина змушена жити в одній кімнаті гуртожитку. Звідси виникає висока тривожність, проблеми із самооцінкою, втрата орієнтирів. Наразі ми працюємо за масштабованими міжнародними програмами, такими як «Управління проблемами Плюс» та «Самодопомога Плюс» та ін. Моє завдання як психолога — не просто вислухати людину й відпустити, а дати їй «вудочку»: навчити психологічних практичних технік, за допомогою яких вона зможе самостійно оцінювати свій психоемоційний стан, усвідомлювати, що відбувається з її організмом, чи нормальними є її реакції в стресових ситуаціях, виходити зі стану панічних атак та багато іншого, щоб повноцінно жити далі й поступово інтегруватися в нове середовище.

— Ви згадували про особливості роботи з дітьми та підлітками з родин ВПО. З якими психологічними проблемами  стикаються вони?

— Діти переживають травму по-своєму, часто замикаючись у собі. Показовий приклад — дистанційне навчання та так звана «проблема чорних віконець», коли дитина вимикає камеру на уроці. Учителі часто думають, що вона просто не хоче вчитися. А насправді за цим стоїть психологічний бар’єр і сором, низька самооцінка, депресивний стан тощо. Дитина з родини ВПО може сидіти на кухні або в кутку кімнати гуртожитку, де поруч ходять батьки, де немає гарного крісла чи просто власного простору, де вона одягнена в речі «з гуманітарної допомоги». Їй здається, що вона «чужа», і вимкнена камера — це її єдиний спосіб захистити свій особистий простір та уникнути булінгу чи осуду. Для педагогів і батьків це має бути першим маркером: якщо дитина раптом ховається за вимкненим екраном — у неї проблеми з психоемоційним станом, їй потрібна увага й підтримка, а не зауваження.

— Наскільки важко людям наважитися на першу консультацію?

— Головне — зробити перший крок. Якщо людина усвідомила наявність проблеми й прийшла до фахівця — це вже 50% успіху. Спершу ми працювали в евакуаційних хабах, тепер і в безпечному просторі, кабінетах для психологічного консультування, й у ветеранських центрах – скрізь, де є запит на психологічну допомогу, де людина може отримати допомогу фахівця.

Ментальне здоров’я — це основа, без якої людина не зможе відновити нормальне життя, знайти роботу чи відбудувати майбутнє.