Інтерв’ю з Єгором Леоновим: молодь Харкова - нова генерація національної свідомості

Свій шлях юнак розпочав у 14 років зайнявши 60 доларів стартового капіталу у своєї мами. Початок викладання не був його свідомою ціллю чи випадковим збігом обставин. Усе просто – Єгору були потрібні гроші.

“Єдине, що я добре знав – це історія. У мене не було навичок столяра або інженера, та й у восьмому класі про це й мови не могло бути. Але зараз світ дає неймовірні можливості для тих, хто готовий діяти – особливо соцмережі. Після запуску першої реклами до мене почали приходити учні. На той момент я заробив 8-9 тисяч гривень – сума, яка тоді здавалася мені просто космічною, – розповідає Єгор. – На старті був величезний страх. Завжди страшно починати щось нове, але першочергово це потрібно здолати. Я боявся того, що багато чого не знаю, не розумів як знайти перших учнів. Проте це була авантюра, яка переросла в постійну роботу, яку я дуже сильно полюбив”.

Звісно, історія подекуди здається нудною. Втім хлопець використовує різні методи та лайфхаки, які допомагають легко зрозуміти та запам’ятати матеріал. Один із них – розповідати, наче це переказ серіалу. За словами Єгора, якби у нього була назва, то це було б щось на кшталт “Як не треба робити”.

Про освіту

Які найпопулярніші міфи про історію ти зустрічаєш серед учнів?

Бандера. Ніхто нічого не знає про нього, проте всі вважають себе експертами. Його або демонізують, або ж навпаки, ідеалізують. І це, на жаль, грає на руку нашому ворогу. Ми знаємо, що він використовує цю неосвіченість задля поширення власних наративів. Радянська, а згодом й російська пропаганда використовує назву “бандерівці” до всіх українських націоналістів, незалежно від їхнього ставлення до Бандери. 

Якби ти міг змінити одну річ у системі освіти прямо зараз, що б це було?

Надання автономних, майже незалежних, прав університетам. Вони є ключовими у підготовці майбутніх кваліфікованих спеціалістів. Не школа, а саме ВНЗ. І це дійсно працює у США, Німеччині, та навіть Польщі. Це дає можливість закладам освіти залучати приватні кошти, самостійно працювати з бізнесом. Також це дає змогу надавати гнучкий графік студентам, щоби вони паралельно працювали. Студент без практики не має сенсу. До прикладу візьмемо Варшавський національний університет. За рейтингами він не набагато краще від КНУ ім. Т. Г. Шевченка чи ХНУ ім. В. Н. Каразіна, проте має багатомільйонні інвестиції. Тоді це надає право самостійно розпоряджатися бюджетом, кількістю кафедр, цим самим прибираючи неконкурентноспроможні університети. Як результат – єдина освіта стає більш доступною. Це гарантує прихід валюти в державу та залучення іноземних студентів.

У цьому випадку, за словами Єгора, держава має виконувати лише контрольно-наглядову функцію. На жаль, корупція досі залишається проблемою для більшості університетів. Багатьом знайомі поняття на кшталт “закрити сесію” чи “купити диплом”, що лише підриває довіру до української системи освіти.

Як зробити так, щоб історію не просто вивчали у школі, а й формували національну свідомість?

Мені подобається польський досвід – вони вміють зберігати свою історію. На багатьох вулицях можна побачити QR-коди, що відкривають історії місць, подій, людей, які там жили й творили. Водночас у нас є будинок "Слово" – одна з найважливіших пам’яток історії України, символ розстріляного відродження. Але в якому він стані? Прибудовані балкони, занедбаний двір і лише маленька табличка з іменами тих, хто там мешкав.

 

Якби ми справді дбали про освіченість громадян, біля цього будинку стояли б пам’ятники репресованим митцям, були б посилання на їхні твори, історії, фільми. Це потрібно висвітлювати, показувати, що історія – серед нас, що вона не просто в підручниках, а живе поруч.

 

У школах дітей треба навчати демократичних цінностей, але водночас пояснювати, що у кожного є відповідальність перед своєю країною. Проте не варто робити це елементом політичної пропаганди, потрібен свідомий підхід до цього.

Про громадянську позицію

Молодий викладач усвідомлює, що розмовляв російською більшу частину життя не випадково – це було наслідком цілеспрямованої політики зросійщення. Пропагандистський наратив «какая разница» десятиліттями нав’язувався суспільству, хоча різниця є, і вона очевидна. Слобожанщина завжди була україномовною, але її систематично русифікували. Уже наприкінці XIX століття понад 60% місцевого населення говорили російською, і це стало результатом жорстких заборон: Валуєвського циркуляра, який обмежував друк українською, та Емського указу, що забороняв навіть ввезення українських книг. Проте навіть у такі часи Харків залишався центром української думки. Саме тут працювала потужна інтелігенція, а юрист Микола Міхновський вперше в історії сформулював ідею незалежної України. Однак радянська влада знищила цей осередок українства. Голодомор став ударом по всьому суспільству, а особливо по українському селянству, яке становило основу національної ідентичності. Італійський консул Серджо Ґраденіґо у Харкові писав Муссоліні про те, як люди помирали на вулицях просто натовпами. Це був геноцид, спрямований на винищення української культури. Але сьогодні, попри всі спроби знищити українське, воно відроджується.

Як війна змінила свідомість харків’ян?

Усе ще існують люди, переважно старшого віку, які принципово захищають російську. І перейменування колишньої Пушкінської на вулицю Григорія Сковороди викликає в них обурення. При тому, що ця людина має пряме відношення до становлення Харкова. Філософ народився на Харківщині, навчався тут у школі, був викладачем Василя Каразіна, який пізніше заснував наш університет. Проте, Харків повністю зрозумів, що таке росіяни. Тому переважно більша частина місцевого населення стала приділяти увагу нашій культурі. Харків’яни слухають українське, розмовляють українською, взагалі з’явилося розуміння української свідомості. І це не просто тішить, а й дає надію: нарешті ми повертаємося до власного коріння, усвідомлюючи свою справжню ідентичність.

Яким ти бачиш Харків майбутнього?

Я вірю, що Харків стане містом великих інвестицій, центром інновацій та сучасних технологій. Тут можуть з’явитися спеціальні економічні зони, які приваблюватимуть бізнес, розвиватиметься потужний IT-хаб і зелена енергетика. Але найголовніше – Харків має всі передумови, щоб стати науковою столицею України.

Молоде покоління відіграє ключову роль у відбудові України, адже без нього немає майбутнього нації, додає Єгор. Важливо зберегти молодь тут, створити умови, щоб вона залишалася і розвивала країну. Саме нинішнє покоління стане тими, хто визначатиме майбутнє – політиками, медиками, активістами, підприємцями. Сучасна українська молодь мислить глобально, має підприємницький хист і бачить Україну зовсім іншою – економічно сильною, національно свідомою та культурно розвиненою.

Місто завжди мало серйозний промисловий потенціал, і він повинен отримати новий виток розвитку. Освіта, технології та їхній експорт стануть рушійною силою нового Харкова. Це буде місто можливостей, де молодь не лише навчається, а й створює майбутнє.