Ізюм: традиції, культура та легенди міста у тяжкі часи

Традиції, культура та легенди – невід'ємна складова життя міста Ізюм, незважаючи на те, що в Україні йде війна, ізюмці легенди, культуру та традиції рідного міста не забувають.

Наприклад, козацькі та гуцарські традиції: Місто було засноване як потужна козацька фортеця і в 1685–1765 роках служило центром Ізюмського слобідського полку.

 Пізніше, на базі полку, було сформовано Ізюмський гусарський полк, який брав участь у європейських кампаніях ХІХ століття. Шанування бойової звитяги та захисту рідного краю стало важливою частиною ідентичності ізюмців. В місті досі шанують козаків, адже козаки- це символ незламного духу народу України, захисту, перемоги над ворогами.

Також в Ізюмі шанують і сакральні традиції. Яскравим прикладом може слугувати те, що у Свято-Вознесенському кафедральному соборі, який був збудований у у XIX столітті зберігається чудотворна ікона Піщанської Божої Матері. Люди віддають шану молитвами на службах у соборі на Великі християнські свята та щонеділі. Це свідчить про те, що Ізюм – важливий релігійний центр регіону.

Хоча Ізюм є маленьким містом, але про духовну культуру тут також не забувають. У повільному темпі відновлюється краєзнавчий музей після довгої окупації, в також після мародерства . У  2022 року у ході боїв за Ізюм постраждав від прямого влучання снаряда. Було пробито дах, пошкоджено стіни, вибито вікна, зникла електроенергія та опалення. Окупанти викрали з музею директорське крісло, кілька самоварів і муляжні шаблі. В музей привозять картини для виставок.

Картинна галерея містить етюди Сергія Васильківського, картини Митрофана Федорова, Василя Забашти, Івана Плиса та Ф. Коган.

У залах музею працюють виставки: «Історія Ізюмщини», «Ізюм — повітове місто», фотовиставка «Ізюм з висоти пташиного польоту».

Музей організовує екскурсії містом Ізюм, а також надає науково-методичну допомогу навчальним закладам міста.

Постійно діють три демонстраційні зали:

• Історія краю (XVIII–XIX ст.ст.):

• Предмети побуту, портрет А. О. Самборського, пейзажі ізюмських художників.

• Історія краю (XIX–XX ст.ст.):

• Предмети, що ілюструють життя Ізюмщини за давніх часів, колекція грошових знаків

• Етнографічна експозиція народних майстрів:

• Роботи ізюмських майстрів.

А скільки легенд є про це місто! Наприклад, легенда про скіфські кургани та козацькі дозори, яка пов'язана з горою Крем'янець, в також археологічні легенди про урочище Бондариха,  яке дало назву відомій археологічній бондарихінській культурі доби залізного віку.

Місто Ізюм також окутано міфами. Ось цікавий міф, який стосується герба міста: затверджений ще за часів Катерини II: три виноградні лози з плодами, що символізують «наименование города» і казенний виноградний сад. Здавалося б, усе просто й смачно. Проте історики давно розвіяли цей міф. Назва «Ізюм» згадується в документах ще 1571 року, коли про жодні царські виноградники ніхто й не думав. Місто-фортецю заклали лише 1681-го, а до того тут уже стояли Ізюмська сторожа й Ізюмський окоп.

Цей міф народився пізніше, коли Ізюмський полк уже захищав кордони, а в околицях справді посадили лози. Люди люблять прості пояснення, тому «ізюм» як сушений виноград став зручною й приємною історією. Насправді ж назва не має жодного стосунку до фруктів. Вона виросла з рельєфу місцевості й стратегічного значення місця, де степові дороги сходилися біля броду. Тюркські кочовики, що панували тут століттями, дали свої імена, а слов’янський вухо їх переосмислило.

Такий поворот робить легенду про місто Ізюм ще цікавішою. Замість солодкого десерту перед нами постає сувора прикордонна реальність, де кожне слово в назві — це слід від копит татарських коней і козацьких шабель.

Потім є цікава легенда про Ізюмський шлях – це не просто дорога. Це жива артерія, що пульсувала між Диким Полем і осілим світом ще з XV–XVI століть. Саме через цей коридор кримські татари здійснювали набіги на українські землі, а козаки зводили фортеці, щоб перекрити шлях ворогу. Брід через Сіверський Донець тут був ключовим: зручний, глибокий, захищений горою.

Тюркське слово «гузун» означає саме «переправа» або «брід». Саме так місцеві мешканці називали це місце задовго до появи перших українських поселень. Поруч із бродом височіла довга гора — «узун-курган». Два слова злилися в одне, трансформувалися в руській вимові й подарували назву всьому району, а згодом і місту. Дослідники, зокрема доктор філологічних наук Михайло Гетьманець, переконливо доводять: річки Ізюмець чи Мокрий Ізюмець тут ні до чого. Маленькі струмки не могли дати ім’я стратегічному шляху.

Шлях працював як годинник: взимку й улітку, в мирні роки й під час воєн. По ньому йшли каравани, гнали худобу, мчали гінці. Козаки, що оселилися тут у другій половині XVII століття, швидко зрозуміли: контролювати Ізюмський брід — означає контролювати весь східний кордон Слобожанщини. Саме тому 1681 року полковник Григорій Донець-Захаржевський заклав тут потужну фортецю з «великим» і «малим» містом, валами й ровами.

Про  гору Крем'янець ще писали так: «Татари називали її «узун-курган» — довга могила-гора. Дехто вважає, що саме цю височину автор «Слова о полку Ігоревім» назвав Шеломянню — «О руська земле, уже за Шеломянем єси!».

На схилах Крем’янця стоять мовчазні свідки — половецькі кам’яні баби. Ці статуї IX–XIII століть, вирізьблені з місцевого пісковику, зберігають образи воїнів і жінок. За давньою легендою, племена, що жили в степу, поклонялися богу-сонцю, але прогнівили його — чи то плювали на сонце, чи то проклинали його за спекотні дні. Розгніваний бог перетворив їх на камінь. Тепер вони стоять, дивлячись у степ, і нагадують про тисячолітню присутність людини на цих землях.

Гора була не просто орієнтиром. На вершині колись стояла татарська фортеця — «кермен». Згодом слово переосмислили як «кремінь» через кам’янисту природу височини. Тут знаходили плити з арабськими написами, а під час розкопок — сліди давніх укріплень. Крем’янець бачив битви Володимира Мономаха з половцями 1111 року, похід князя Ігоря 1185-го й безліч козацьких сторож».

А ще є дуже багато легенд про народження міста, а також про чудодійну Криницю, яка зцілила доньку козака Кириченка. Дівчина була сліпою від народження. Батько ревно молився Пресвятій Богородиці й одного разу отримав одкровення: викопати колодязь у дворі.

Щойно козак взявся за лопату, з-під землі вдарив потужний струмінь. Дівчина вмилася цією водою — і прозріла. За іншою версією, джерело пробилося крізь підлогу хати, і бризки окропили дитину просто в оселі. Садиба козака давно зникла, а криниця лишилася. Сьогодні поруч стоїть капличка-купальня. Люди приїжджають з усієї України, щоб набрати цілющої води, скупатися й, за переказами, змити гріхи та набратись сил.

Попри випробування, ізюмці зберегли свої традиції та культуру і продовжують поважати їх, а також не забувають легенди про своє рідне місто.