Йшла 11 кілометрів під прильоти. Бо там чекали діти
Всi новини | | 334 | Автор: За матеріалами каналу «Рефлексія»
Людмила Таболіна. Фото з відкритих джерел
Харків’янка Людмила Таболіна зараз викладає в одному з київських ліцеїв. Коли в Харкові не працював громадський транспорт, протягом чотирьох місяців їй доводилося ходити пішки 11 кілометрів на роботу і назад під звуки вибухів через численні блокпости.
Війна змінила вчительку з Харкова. Людмила Таболіна каже про рідне місто.
Харків — це гладіатор. Він стоїть. Він поранений, але не на колінах.»
Людмила Таболіна — вчителька української мови та літератури. Родом із Харкова, де й пережила початок повномасштабного вторгнення. Сьогодні вона — одна з тих, хто не просто навчає дітей, а тримає освітній фронт у буквальному сенсі. У новому інтерв’ю на каналі «Рефлексія» вона розповідає про свій шлях: від дитини в зросійщеному місті — до носія мови, яку захищає щодня.
Я не народилася україномовною. Але зараз я навіть думаю українською. Російська мова викликає в мене огиду»
Її шлях до школи в перші місяці війни — 11 кілометрів пішки, щодня. У місті, яке обстрілювали щогодини. У місті, де люди жили в підвалах, а діти — в укриттях.
Я боялася слухати музику в навушниках. Мені здавалося, що втрачу контроль. Йшла мовчки. Дивилась під ноги. І молилась, щоб не біля заправки.»
Вона приходила до школи, навіть коли там не було уроків. З перших днів навчальний заклад став центром для допомоги всім людям, які цього потребували — хто з дітьми, хто з домашніми тваринами. Їдальня стала кухнею, тир — укриттям. Разом готували їжу, прибирали, висаджували квіти. А випускник, чия квартира дуже постраждала від ракетного обстрілу, після підтримки школою його родини, подарував картину з написом: «Улюбленим вчителям.»
Її розповідь — пряма, щира, без зайвих прикрас. Вона говорить про Харків, де пройшло її життя. Про маму, яка викладала російську, але перейшла на українську. Про страхи, які нікуди не зникли. І про маршрут на роботу, який змінювався щоранку — залежно від того, куди вночі прилетіло.
Моя суперсила — довіра дітей»
Сьогодні Людмила Таболіна викладає в Києві, але продовжує бути вчителькою для свого Харкова. Її учні — у різних країнах, але з нею вони говорять однією мовою - українською.
Це відео не просто про життя вчительки під час війни. Це про вибір, який люди роблять щодня. Про вчителів, які не втікають заради дітей. Про жінок, які не мовчать. І про те, що іноді найголовніша битва — це лишитися собою.
Повна розмова з Людмилою Таболіною: https://youtu.be/35NllnCNV60
Слідкуйте за нами у соціальних мережах:
Коментарі
Ще декілька актуальних новин на зараз