Корабель «Харків»: мальопис «Іменем міста» презентували на Книжковому Арсеналі

На ХІІІ Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал» у Києві відбулася перша столична презентація проєкту, який складно віднести до класичного книжкового формату. Як наголосив один із авторів, «цю книжку не треба читати — її потрібно дивитися».

Олександр Савчук, відомий видавець, фахівець у царині українознавства, історії мистецтва, антропології та візуальної культури, зазначив, що автори дотрималися чіткої позиції щодо принципової «анонімності» книжки: на обкладинці відсутні прізвища авторів і навіть назва. Це не помилка, не скромність і не випадковість — це художнє рішення. В цій книжці тексту мінімум, а основне — візуальне переживання. Видавець назвав мальопис «Іменем міста» радше об’єктом, ніж книгою в класичному розумінні, оскільки видання пропонує погляд, а не інтерпретацію, і наголосив на винятковій сміливості авторів і готовності експериментувати і з жанром, і з формою співпраці.

Фото з сайту видавництва "Видавець Олександр Савчук"

На сайті видавництва подано опис видання, яке є частиною великого проєкту, започаткованого колективом Харківського літературного музею:

«Іменем міста» — проєкт Харківського літературного музею, що поєднує візуальне мистецтво, архітектуру, літературу, кіно та інше. Це видання — одна з його частин.

 

У мальописі Костянтина Зоркіна прифронтове місто Харків стає кораблем, який застряг біля ворожих берегів. Його команда складається з персонажів-метафор, що уособлюють різні аспекти ідентичності міста. За кожним з них стоїть конкретна людина, митець або мисткиня, що брали участь у створенні проєкту. Всі вони діляться з героєм історії своєю суперсилою.

 

Цей мальопис — досвід спільного проживання війни. Ця історія — про Харків часів повномасштабної війни та його мистецтво.

За словами художника Костянтина Зоркіна, автори не розповідають, як читати книгу, не пояснюють, як розуміти присутні в ній образи. Вона має бути побачена, її не треба пояснювати — слід сприймати як простір, у якому щось говорить без слів.

Автор візуальної частини мальопису поділився особистим досвідом інтенсивної роботи над проєктом: упродовж трьох місяців він працював по дев’ять годин на день, намагаючись подати історію, яку важко переказати словами. Це було не просто художнє завдання, а майже ритуал — щоденна робота з тишею, болем, зоровою пам’яттю. Малювання стало для нього способом запису досвіду — власного, колективного, історичного. У центрі, звісно, тема міста Харкова, яке уособлює водночас і втрату, і незламність.

Як зазначив Костянтин Зоркін, мальопис не має прямолінійного сюжету — натомість є світ, в якому герої мандрують через символи, уламки, образи:

Мені здається, важко рефлексувати, тому можна тільки діяти. Коли я малював ці малюнки три місяці по дев’ять годин на день, це була для мене біографічна акумуляція, акумуляція на підґрунті місіонерської теми. І малювання – це річ, якою я розповідаю історії. І коли я малюю, я перебуваю в розмові з тими, кого вже немає поруч».

Дотепно і яскраво Костянтин Зоркін продемонстрував власну техніку малювання «Сніжна панда», у якій важлива не лише техніка, а й стан. Тут використана китайська туш, китайські пензлі і серветки відомого бренду. Саме серветки «роблять світло», створюють різні фігури і відтінки.

Продовжила розмову Наталка Маринчак, поетка, прозаїкиня, авторка тексту до мальопису. Вона розповіла про творчу взаємодію з Костянтином Зоркіним, яку описала як приклад «ідеальної співтворчості», попри те, що вони працювали в різних формах. Візуальна мова була настільки самодостатньою, що текст мусив бути не поясненням, а відлунням, молитвою, замовлянням. Вона зізналася, що раніше не мала справи з мальописами, і ця форма стала для неї новим викликом і новим досвідом роботи з поетичною мовою. Її тексти в цій книжці — це спроба зберегти настрій, але не надати готовий сенс.

Мені дуже імпонує, що видавець Олександр Савчук взявся за книжку, яку, по суті, не треба читати — її треба сприймати візуально. Ми з Костею вирішили, що створимо не альтернативну, а окрему реальність. Це була молитва-заклинання, яка може існувати самостійно. І саме це ми хотіли дати Харкову — оберіг, що живе у книжці. Мені здається, в нас це вийшло. Цей текст — не пояснення, а спроба почути себе у малюнках.

Наталка Маринчак розповіла, що образ Смерті у мальописі надзвичайно багатогранний, він присутній не як кінець, а як форма пам’яті, опіки, обережності. У мальописі Смерть не лякає — вона ходить кладовищем, пригладжує надгробки, пильнує те, що залишено, дбає про живих, зберігає пам’ять.

Я подумала про Смерть як про пам’ять. І тому у цьому малюнку вона вийшла дуже делікатною. Якщо дивитися уважно, видно, як вона ходить різними частинами великого цвинтаря. Вона гладить надгробки, піднімає якісь дрібниці — ніби щось, що ми лишили. Це не страшна постать, це наша обережність, наша колективна пам’ять. І, можливо, саме усвідомлення смерті дозволяє нам прожити життя уважніше.

Презентація мальопису «Імена міста» стала подією, що виходить за межі літературної і мистецької зустрічі. Це був акт колективного прочитання й обговорення витвору, в якому зникають чіткі межі між текстом і зображенням, автором і читачем, мовчанням і висловлюванням. Спікери говорили не лише про свій внесок у проєкт, а й про спосіб бачити — бачити місто, його присутніх і відсутніх, його втрати й пам’ять. 

Мальопис «Імена міста» не пропонує відповіді — він створює простір, у якому можна спостерігати, слухати, відчувати. У цьому сенсі це не лише художній проєкт, а й форма культурної терапії, що пропонує торкнутися травмованої, але живої реальності.

СЛІДКУЙТЕ ЗА НАМИ В СОЦІАЛЬНИХ МЕРЕЖАХ: 

Телеграм   Фейсбук   Фейсбук   Інстаграм