Механічне об’єднання вишів не впливає на якість вищої освіти

Повномасштабна війна, яка вже  другий рік триває в Україні, несподівано загострила низку викликів і проблем, які нагадували про себе ще в довоєнний період. Серед них – реформування системи вищої освіти, яке розпочалося кілька років тому, але так і не завершилося. Насамперед, ідеться про оптимізацію мережі закладів вищої освіти та об’єднання університетів і академій, багато з яких  не відповідають своєму статусу ні за якістю підготовки студентів, ні за іншими критеріями ефективності. Про це говорили у Харківському пресклубі, де за участю журналістів та професора Харківського Національного університету імені В. Н. Каразіна, доктора юридичних наук Дмитра Лук’янця відбулася зацікавлена дискусія.  Див. Ютюб-канал Харківського пресклубу: https://www.youtube.com/watch?v=OQb4gzn1nfk 

Приводом для цієї дискусії стало недавнє рішення уряду про приєднання Української інженерно-педагогічної академії» (УІПА) до Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна (ХНУ). Перед цим Міністерство освіти і науки України заявляло про наміри приєднати до ХНУ Харківський національний педагогічний університет імені Г.С. Сковороди (наразі, за словами Міністра освіти і науки О. Лісового,  МОН відмовилося від цієї ідеї). Але об’єднання закладів вищої освіти та наукових установ триває і в інших регіонах України, зокрема у Києві та Львові, і, схоже, це вже незворотній процес.

Що дасть така реформа і наскільки вона обґрунтована? Чи залишиться Харків «студентською столицею», яким він був до війни? Зрештою, як має проходити реформування закладів вищої освіти, щоб цей процес не викликав збурення у суспільстві? Це ті питання, які обговорювали в Харківському пресклубі. Хоча варто було б винести їх на широке обговорення за участю ректорів та науково-педагогічних працівників ЗВО, а також тих, хто є основним споживачем освітянських послуг, тобто – батьків та нинішніх і майбутніх студентів, а також потенційних роботодавців.

Мені здається, що наразі Міністерство освіти і науки не готове до такої широкої дискусії. Хоча його позиція зрозуміла. Укрупнення закладів вищої освіти там розглядають як одну з головних умов розвитку вищої освіти. Відтак,  чиновники говорять про необхідність збалансування мережі ЗВО з урахуванням демографічних чинників та змін у структурі ринку праці. Як аргументи вони наводять дані, що за останні 15 років середня кількість студентів на один заклад вищої освіти зменшилася із 6,5 тисячі студентів до 3,5 тисячі. Але при цьому зросли державні витрати на фінансування закладів вищої освіти. Отже, задля оптимального використання державних коштів необхідно проводити роботу із модернізації мережі ЗВО та укрупнення вишів.

Треба зважити і на те, що з початком війни багато дітей та молоді виїхало за кордон і частина з них вже не повернеться в Україну. Демографічні втрати будуть неминучі, в тому числі й через зменшення іноземних студентів. Крім того, багато ЗВО, особливо в Харкові, зазнали руйнувань. Але навіть якщо після війни вдасться відновити зруйновані університети і поновити в них нормальний навчальний процес, то проблема з наповненням студентами нікуди не подінеться. Не зникне і проблема з якістю вищої освіти, яка все більше проявляється на різних рівнях. І саме лише механічне об’єднання університетів та оптимізація освітньої мережі цю проблему не вирішить. Міністр освіти і науки та його підлеглі про це чомусь не говорять.

Насправді, проблема набагато глибша і системніша, ніж здається на перший погляд. І вона залежить не лише від застарілої структури закладів вищої освіти, успадкованої ще від радянських часів, а й від старих підходів та уявлень суспільства про вищу освіту. Тривалий час це була (та й досі залишається) така собі статусна річ, якою прийнято було хизуватися серед друзів та знайомих. Хіба вам не  доводилося чути від деяких самозакоханих осіб фрази  на кшталт «Та у мене дві вищі освіти!»? І не важливо, що з таким великим «багажем» людина нічого не досягнула у своєму професійному житті. Про кількість випускників вищих навчальних закладів, які не працюють за своє спеціальністю, ми навіть не говоримо, бо держава досі не веде такої статистики.  

Крім того, наявність диплома про вищу освіту давала і дає власнику такого диплома певні морально-психологічні переваги над тими, хто його не має. Наприклад, при прийомі на роботу. Заповнюючи анкетні дані,  ви обов’язково маєте зазначити  свій освітній ценз. Але при цьому рідко хто запитає, чого ви досягли із своїм дипломом про вищу освіту в професійному плані. Які маєте напрацювання чи заслуги? І, взагалі, чому, маючи вищу освіту, так безграмотно пишете та не володієте в достатній мірі державною мовою (про іноземну я й не говорю)?

Треба взяти до уваги, що Україна має один з найвищих показників  за рівнем охоплення вищою освітою своїх громадян – 10-15 місце у світі. Але за якістю вищої і професійної освіти посідає лише 40-46 місце. Ні для кого не таємниця, що якість вищої освіти в Україні вже давно не відповідає ні європейським, ні світовим стандартам, через що в багатьох країнах не визнають дипломів наших фахівців. І навіть у разі підтвердження їхніх дипломів через спеціальні процедури, вони не дають права на роботу за спеціальністю. Це колосальна проблема.

А тепер тільки подумайте скільки в Україні докторів і кандидатів різних наук, особливо серед чиновників, народних депутатів та інших високопосадовців, які, м’яко кажучи, купили ці наукові ступені, так само як раніше купили дипломи про вищу освіту. Багатьом з них, до речі, це допомогло зробити не погану кар’єру, стати депутатами різних рівнів та політиками. Навіть попри гучні викриття і звинувачення у плагіаті. Але у професійному, фаховому плані, ці люди нічого не досягли. Інакше б Україна знаходилася зовсім на іншому рівні розвитку.

Отож, на мою думку, реформування системи вищої освіти треба  розпочинати із широкої суспільної дискусії про якість вищої освіти та її зміст. І про масштабну корупцію в цій системі також треба відверто говорити. Тим більше, що часто така корупція відбувається під виглядом освітніх реформ. Як приклад, можна навести ще свіжу історію з об’єднанням чотирьох харківських вишів: Харківського національного технічного університету сільського господарства імені П. Василенка, Харківського національного аграрного університету ім. В. В. Докучаєва, Харківської державної зооветакадемії та Харківського державного університету харчування та торгівлі, на базі яких було утворено Державний біотехнологічний університет. Сама по собі це була добра і приваблива ідея. Але те, як вона втілювалася в життя і чим закінчилася – всім відомо. В результаті сфальсифікованих виборів ректором нового університету став чинний народний депутат, який досі не склав своїх депутатських повноважень, а до керівництва вишу прийшли випадкові люди, які фактично знищили  там навчальну базу, що створювалась десятиліттями. Через це багато викладачів та науковців змушені були звільнитися з університету і шукати інші місця роботи. До речі, сьогодні, перебуваючи в Харкові,  міністр освіти і науки України Оксен Лісовий ніяк не  прокоментував цю ситуацію, хоча на запитання журналістів  заявив, що ректора ДБТІ Андрія Одарченка можуть звільнити з цієї посади.  

«Ми в курсі цього питання – і комітет, і міністерство освіти. Достатньо болісне питання. На нашу думку, все повинно відбуватися відповідно до чинного законодавства. Законодавство ми читаємо, ми бачимо, які виключення можна допускати, які виключення випускати не можна. Я думаю, що суд поставить в цьому крапку остаточно найближчим часом», - заявив О. Лісовий.

То, може, з цього і потрібно розпочинати реформування системи вищої  освіти? З викорінення корупції. А також з проведення незалежного аудиту усіх закладів вищої освіти. Бо Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти з цим явно не справляється. А тоді вже братися за розроблення системних документів, які визначать напрямки і механізми її реформування.

Нагадаю, що буквально перед самим початком війни, 23 лютого 2022 р., розпорядженням Кабінету Міністрів України № 286-р була затверджена Стратегія розвитку вищої освіти в Україні на 2022—2032 роки, яка передбачає реформування та модернізації системи вищої освіти; сприяння зближенню у сфері вищої освіти в рамках Болонського процесу; покращення якості та підвищення важливості вищої освіти і т.д. Серед багатьох проблем, які заважають розвитку вищої освіти в Україні, було названо і те, що тут існує велика за кількістю мережа закладів вищої освіти (без урахування їх відокремлених структурних підрозділів).

У Стратегії сказано, що  на 1 мільйон населення припадає близько 7 закладів вищої освіти – університетів, академій та інститутів, а розширення мережі закладів вищої освіти супроводжувалося надмірним дублюванням напрямів підготовки в них. Крім того, відзначено, що прагнення закладів вищої освіти відкривати нові напрями підготовки з метою залучення вступників призводить до надмірного аудиторного навантаження на одного наукового, науково-педагогічного та педагогічного працівника та надмірної кількості залучених наукових, науково-педагогічних та педагогічних працівників. Це свідчить про неефективне використання фінансових ресурсів та управління у системі вищої освіти. Відтак, одним з ключових завдання, спрямованих на досягнення поставлених цілей, у Стратегії названо модернізацію мережі, укрупнення закладів вищої освіти та підтримку дослідницьких університетів.

Мабуть, не помилюся, якщо скажу, що війна внесла суттєві зміни у цю Стратегію, і вона неодмінно потребуватиме оновлення з урахуванням післявоєнної ситуації в Україні. Але якою вона буде ще ніхто не знає.