Поранені війною: болючі спогади людей, які краять душу та сердце

Війна увірвалася несподівано в усі міста України, вони постраждали, але найбільше з усіх постраждало місто Ізюм - більше 80% руйнувань.

Болючі спогади людей тривожать серце та душу, ці рани вже не можливо загоїти, і час вже не вилікує.

Один із спогадів про будинок на вулиці Пам'яті 2 і досі крає серце. 

Російська авіація скинула авіабомбу на будинок, коли в його підвалі ховалися мирні мешканці. Під завалами загинуло багато людей (зокрема родина Рєпіних та інші мешканці).

Фото: gwaramedia 

Вшанувати пам'ять рідних прийшла жителька Ізюма Тетяна Табакіна: під завалами загинули її 52-річна сестра та 22-річний племінник. Тетяна каже вони залишилися у підвалі будинку.

"Їх квартира була на п'ятому поверсі. Сестра любила в'язати м'які іграшки. Невідомо, чи залишились би вони живі, якби лишились у квартирі. Я її звала до себе. Вона казала: "Ми йдемо до вас". А потім лишились тут. Останнє повідомлення від неї: "Як ви?". Далі зв'язок зник", — розповідає Тетяна.

Не менш драматичною є життєва історія моєї знайомої Галини Жихарєвої. Під час трагедії вісім її рідних пішли з життя.

Півтора місяця до руїн цього будинку приходила Галина Жихарєва. Російські солдати проганяли її, але жінка приходила день у день і молилась, щоби її рідні вижили. Та остання надія згасла, коли завали почали розбирати і витягати тіла. 

Фото могил цієї родини облетіли мережу.

Фото: gwaramedia 

Понад місяць російські військові не дозволяли підходити до руїн будинку. Але бабуся Галина, мама Олександра Жихарєва, кожного дня впродовж півтора місяця приходила на Першотравневу, 2. Чекала. Молилася. Сподівалася, що її рідні вціліли. І хоч її відганяли російські військові, та вона вперто поверталася і голосила над руїнами.

Фото: gwaramedia 

На початку квітня місцеві жителі за допомогою найпростішої техніки  й комунальних служб почали розбирати завали. Тіла важко було впізнати. Трупи сильно обвуглилися. Та материнське серце впізнало сина Олександра. Також Галина змогла впізнати Дмитра та Олену – за татуюваннями. У жінки на руці була фраза арабською мовою, а на ключиці – перо; у чоловіка – крила на всю спину (це тату було подарунком Дмитру від Олени на день народження). Марію і Тетяну Жихарєвих пані Галя так і не впізнала… 

Подруга Тетяна Луніна каже – похорон Столпакових-Жихарєвих допоміг організувати однокласник Олени. Тих, кого впізнала Галина Жихарєва, російські військові поховали з табличками. Про це їх довелось благати, адже хотіли скинути всіх у братську могилу. 

Тетяну і Марію Жихарєвих, тіла яких так і не впізнали, похоронили в загальній могилі…

Загинули:

Дмитро Столпаков – 33 роки;

Олена Столпакова – 31 рік;

Олександра Панюхно – 8 років;

Олеся Столпакова – 5 років;

Марія Жихарєва – 13 років;

Олександр Жихарєв – 49 років;

Тетяна Жихарєва – 49 років;

Людмила Сокол – за попередньою інформацією жінка мала понад 70 років.

Подруга 13-річної Марії Жихарєвої Поліна розповідає, що коли вони востаннє переписувались, дівчина була налякана. "Дуже хотіла виспатися без звуків вибухів та щось нормальне з'їсти", – пригадала Поліна.

Наступного дня зв’язку з родиною не стало. 

"7 і 8 березня я намагалася додзвонитися до всіх, але не вдавалося. Син мене попереджав, що так може бути. 9-го числа я почала страшенно панікувати. Мільйон разів набирала номери телефонів  дітей, сватів, рідних, які залишилися в Ізюмі. Та все марно", – з розпачем у голосі розповідає Маргарита Смолярова – мама 33-річного Дмитра Столпакова.

Зараз невідомо про долю цієї жінки, чи живе вона ще в Ізюмі.

Фото: obrii.com.ua

А скільки таких випадків, коли люди виїжджали, потім приїхали, а житло зруйноване!!!

Світлана та Олександр Андрієнки повернулися до Ізюма майже одразу після звільнення, попри те, що їхня квартира зруйнована. Світлана, яка все життя пекла хліб, зараз роботу знайти не може. Подружжя живе на пенсію чоловіка, за неї ж винаймає квартиру у будинку без опалення. Все аби поховати матір, що вже рік неупокоєна.

«У мене загинула мама. Ми у п’ятиповерхівці у підвалі під плитами сиділи, а вона неходяча, була у квартирі — і пряме попадання. Нас евакуювали дев’ятого числа військові, ми були одні з останніх. Чуємо — машина якась, а то військові. Вивозили на Слов’янськ, а потім далі. У нас внучок на руках, десять років, інвалід дитинства, і хати немає. А повернулися, бо потрібно мати поховати, її не хтось там повинен ховати, а діти повинні. Її вже двічі перепоховували: наші, потім росіяни. Зараз вона у Харкові, зробили ДНК-тест, нам потрібно її поховати», — розповідає Світлана. 

Війна всім завдала нам болю та страждань, сподіваємося на те, що скоро все закінчиться і буде мир. Але, навіть через тисячоліття, душевні  рани продовжуватимуть нити, відлуння війни переслідуватимуть нас.

Слідкуйте за нами у соціальних мережах:

Телеграм Фейсбук Інстаграм