Сьогодні 40 років з дня Чорнобильскої трагедії

26 квітня 1986 року в Україні сталася найбільша та найкривавіша в історії людства техногенна катастрофа. Тоді Україна не була незалежною державою, а входила в нежиттєздатну «тюрму народів» — срср. Боягузливе керівництво тієї напівмертвої держави до останнього намагалося засекретити трагедію. Чим зробило її наслідки ще більш страшними, ще більш болючими…

Будь-яка нормальна країна, коли трапляється лихо такого штибу, звертається по допомогу до світового співтовариства. Червоні — ні. Не звернулися. Вирішили діяти самі. Кращу молодь, найкращих та найсміливіших військових, найталановитіших вчених-фізиків, інженерів, курсантів — кого знайшли — кинули закривати собою діру, яка була безоднею. Але чи всі жертви були виправдані? Чи варто було посилати десятки юних хлопців на трубу реактора, щоб вивісити там червону ганчірку тодішнього прапора? Чи варто було кидати у радіаційну піч людей з лопатами та совками голіруч, коли вже століття існували механізовані засоби праці? Чи варто було ставити в оцеплення навколо реактора молодих міліціонерів з різних міст та селищ держави? Чи варто було експериментувати на живих людях, відправляючи їх туди, де було заборонено знаходитися взагалі?

І були першотравневі демонстрації по всіх містах та містечках, навіть забруднених радіацією, і школярі стояли з квітами, вдихаючи смертельний, забруднений радіонуклідами пил. І було 9 травня, і знов дітей виставили на опромінення, яке обрало серед них жертв самотужки, кого хотіло. Бо всі були беззахисні. І були народжені нові, чорнобильські діти: без пальців або кінцівок, без очей або з одним оком… Але від світу ховали цю страшну правду. І нам довго не показували.

А ще були переселенці. Ті, кого вивозили з радіоактивної Зоні Відчуження, але якось дуже поволі, без спішки, без якогось сумління. А коли у 1989 році сталася наступна трагедія — землетрус в Спітаці — це переселення взагалі зупинили. І на землях, де неможна було знаходитися навіть годину, продовжували жити цілі села та селища… А деякі навіть досі там живуть…

Чорнобиль — це тисячі історій, тисячі доль. Це доля Чемпіона срср по городках, який поїхав на ліквідацію аварії в зеніті своєї спортивної майстерності, а повернувся інвалідом і не зміг більше взяти участь в жодних змаганнях. Це доля десятків офіцерів пожежної охорони, які поїхали туди молодими та міцними, а повернулися і решту свого життя провели у лікарнях. Це доля курсантів, що було зібрали на підвищення кваліфікації в Києві і повезли на цікаві «навчання», з місця яких вони бачили напівзруйнований реактор. Це долі тисяч і тисяч медиків, добровольців, метробудівців, авіаторів, хіміків, фізиків, військових — яких тільки людей не вихопив з життя ядерний монстр, яких тільки бід він не накоїв… Не всі герої мають і досі відповідний чорнобильський статус, не всі змогли довести, що побували в самому пеклі, що пройшли через такі випробування, які, здавалося б, не здатне витримати людські тіло. Сьогодні учасники ліквідації аварії на ЧАЕС згадують, що опромінення мало різний вплив на різних людей. Хтось вмер через лічені години після потрапляння в забруднену зону. Хтось — через добу-дві, були такі, що відчули загострення хронічних хвороб, а не променеву хворобу. Тобто в когось почали відмовляти нирки, в когось — серце, в когось — легені. А були такі, що нібито нічого не відчули. Там, в Чорнобилі. І потім не відчували ніяких погіршань здоров’я. Рік або два. Лише потім все починалося. Несподівано і масштабно. І лікарі тоді ще не знали, як допомагати таким пацієнтам…

Борівська громада вшанувала в цей день своїх «чорнобильців». Як повідомляє Борівська селищна рада, зазвичай громада вшановує страждання жертв Чорнобиля та звитягу ліквідаторів аварії, збираючись біля пам’ятника чорнобильцям у Боровій. На жаль, через звірство рашистів-нацистів, які постійно обстрілюють мирне населення, такої можливості цього року немає. Тож, представники Борівської громади долучилися до пам’ятних заходів у місті Ізюм. Разом із представниками Ізюмської райради, Ізюмської МВА, ветеранами та ліквідаторами Ізюмщини участь у заході взяли начальник Борівської селищної військової адміністрації Олександр Тертишний, заступник начальника СВА Олена Клименко, ліквідатори з Борівської громади, постраждалі від Чорнобильської катастрофи, громадськість. Присутні вшанували пам’ять загиблих хвилиною мовчання, поклали квіти до пам’ятника «Чорнобильцям» Ізюмщини. Також учасникам ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС цьогоріч було надано матеріальну допомогу за кошти місцевого бюджету.

Начальник Борівської селищної військової адміністрації Олександр Тертишний в своєму офіційному зверненні привітав усіх, через чиє життя пройшла страшна катастрофа: «Сьогодні, коли Україна знову проходить через тяжкі випробування, ми особливо гостро усвідомлюємо ціну правди, відповідальності та людського життя. Події Чорнобиля — це нагадування про те, до чого призводить байдужість, безвідповідальність і нехтування безпекою людей. Ми схиляємо голови перед подвигом ліквідаторів — людей, які ціною власного здоров’я і життя зупинили ще більшу катастрофу. Їхня мужність і самопожертва назавжди залишаться прикладом для прийдешніх поколінь. Світла пам’ять усім, хто постраждав від Чорнобильської трагедії. Низький уклін ліквідаторам. Пам’ятаємо. Шануємо. Робимо висновки».

Слідкуйте за нами в соціальних мережах:  

Телеграм            Фейсбук             Інстаграм