Війна очима українських дітей. Частина четверта

Про героя інтерв’ю

- Скажи, Богдане, ти за школою скучав?

- Якщо чесно – не дуже. Слава Богу, ці дев’ять класів для мене швидко пролетіли (посміхається).

- Зрозумів, ти хочеш скоріше дорослим стати, не вчитися, а працювати? 

- Так, хочу скоріше школу закінчити, це моя перша мрія, а друга… Ну, виконаю першу, а там вже подумаю.

- Одразу видно – серйозна людина! Ким же хочеш бути, де працювати?

- Я взагалі, ще не визначився. Може вивчусь на каменяра, штукатура. А там, може, ще чомусь навчусь, поміняю професію.

- Оце так вдало ти вибрав професію! Зараз в Україні стільки зруйновано, що тобі, мабуть, на все життя вистачить роботи… Ну добре, повернемось до школи… Так що, у тебе немає улюблених предметів?

- Ні, у мене нема (сміється).

- А такий предмет як «Труд», чи як він зараз зветься, подобається?

- Ну, зараз же он-лайн заняття, у нас немає «Трудів», але коли були, тоді мені подобалось.

- Якщо живеш в приватному секторі тоді у тебе, мабуть, кожен день «труди».

- Майже кожен, а більше всього влітку (посміхається).

- Скажи, а до окупації чим ти займався у вільний час?

- До окупації… По-різному. Після школи робив уроки. Взимку катався на санях або лижах. Влітку гуляв… У футбол грав. У нас біля школи стадіон, там ганяли м’яча. Це, мабуть, самий великий шкільний стадіон в Ізюмі. Коли вчитель нам каже п’ять кругів пробігти, то далеко не кожен добігає… А ворота за розміром, мабуть, як на справжньому стадіоні. На таких воротях повинно бути два воротаря!

- (сміюсь вже я). Ну, добре. Скажи, у вас зараз в класі скільки учнів? Більше чи менше ніж до війни?

- Нас об’єднали з паралельним класом, десь 43 учня. Це не постійно. Хтось приходить, хтось йде. 

- На уроках хоч половина буває?

- Так, десь, може, двадцять. 

- З твого класу багато хто встиг виїхати з початком війни?

- Дехто виїхав… Потім, після визволення, хтось повернувся і знову поїхав. А що тут робити? Роботи нема. Ось батьки і їдуть куди-небудь.

Про окупацію

- А ти з батьками чому не поїхав?

- Не встигли. Ми у передмісті живемо. Ті, хто на Крем’янці, швидше за інших поїхали, їх там першими почали бомбити. А потім, коли люди намагались через міст перейти на Крем’янець, там снайпери сиділи, повбивали багатьох. А коли об’являли зелені коридори, так там автобуси обстрілювали... Ну, а потім ці руські зайшли… 

- Пам’ятаєш, яким було 24 лютого для тебе особисто?

- 24-го якраз все нормально було. Я прокидаюсь, а мені кажуть – в школу не треба йти, війна почалась. Я обрадувався... На другий день десь далеченько бахкало. І на третій день, здається, теж далеко бахкало, і на четвертий… А на п’ятий лежимо і чуємо як обстріл міста почався. Гучно так бахає. Ми всією сім’єю в такий вузенький коридорчик сіли, чекали і молитви читали. Потім затихло і ми швиденько одяглися і в погріб. Але в той день більше не бахкало, а наступного дня те ж саме повторилось. Вдень літак ракети одну за одною, одну за одною почав випускати… Біля школи прильоти були, по мосту також. У нас вікно вилетіло. Потім тьотя подзвонила і сказала щоб ми до неї бігли, у неї погріб хороший, ми одяглися і до неї. А по дорозі бачили, як літак знову заходив місто бомбити… 

Коротше, сиділи ми у неї в погребі тижня зо два. Іноді вилазили, а коли обстріли починались – знову ховались. Було так, що цілими ночами без перерви обстрілювали. Не знаю, скільки вони ракет чи снарядів випустили… Вже не розуміли хто і звідки стріляє. Там поряд з погребом був гараж, в ньому такі міцні ворота були та й ті ходуном ходили. Особливо коли «Градами» обстрілювали. Інколи батьки ходили подивитись, чи наш дом цілий. З нами в погребі ще й бабуся сиділа. До неї у двір прилетіло. З десяти вікон сім вилетіло, а на інших шибки посипались. Двері повилітали, штукатурка обсипалась, кришу побило. У сусідів півбудинку обвалилося. Коротше, месиво ще те було.

- Да-а, уявляю як вам страшно було…

- Страшно було, коли літаки ракети пускали. А ще й з вертольотів обстрілювали. 

- Ти казав, ви десь недалеко від залізничного вокзалу живете. 

- Хата нашої бабусі ближче всіх до вокзалу, потім тьотя, потім наш дім. А там - два моста: один залізничний, а другий біля магазина. Вони по них і стріляли. Так по магазину прилетіло, нема його. Ну і по школі прилетіло. 

- Особисто з окупантами стикався? 

- Та якось ні. Але зблизу бачив. У сусідів, начебто, хтось з чоловіків в ЗСУ був, так вони прийшли і все розпитували: що і як, сусіда того молотком били, тепер він інвалід… А ще у нас були так звані «квартальні». Одна зовсім проросійська, а друга ще нічого. Так ось, окупанти шукали ще одного сусіда, молодого хлопця, а він з нами у погребі сидів. Ота друга квартальна знала про це, але не здала. Так він всю окупацію в погребі ховався.       

- Мабуть, якби його знайшли вам би всім не поздоровилось?

- Так, можливо, всіх би й розстріляли. Добре, що ми в приватному секторі живимо. В місті вони в кожну квартиру заходили, дивились що де вкрасти, мародерили, що хотіли. А ще вони по багатоповерхівкам цілились, там же людей багато. Он в п’ятиповерховий будинок ракета прилетіла і півбудинку немає. А в підвалі люди ховались. Рашики не дозволяли розбирати завали. Там з підвалу люди кричали, голоси було декілька днів чути. Потім стихло… В центрі міста, на Крем’янці майже кожен будинок постраждав. А у нас так собі. Одну вулицю повністю розбомбили, на другій – декілька будівель… Нам повезло, в нашому домі тільки одне вікно вилетіло.

- Де їжу брали?

- По-різному. Борщ з крапиви варили. Картошку з погріба їли. Хліб з висівок пекли. Дрова брали де могли. Одного разу пішли з друзями до річки, пошукати дерево якесь. Рашики побачили і пульнули. Снаряд поряд у воду впав, нас тільки всіх водою замочило. Вони до річки нікого не допускали. 

- Ну, тобі хоч і дванадцять років було, але ти, мабуть, вже все розумів як дорослий. Що думав про окупантів?

- Та що, думав щоб вони один одного скоріше повбивали. У нас радіо було, батарею ходили до сусідів заряджати, у них автомобіль був, так ми від акумулятора і заряджали. І ото все у вересні почули по радіо, що по Харківщині звільнили біля тридцяти населених пунктів. І скоро Ізюм звільнять. Ну, ми і стали готуватись, думали знову будуть обстріли, як весною. Чекали наших. А одного ранку прокидаємось, а росіян немає, здриснули. А всюди уже наші стоять. Потім ми узнали, що на Крем’янці російську колону розбомбили, кого догнали – тим теж досталося… А ті, хто не встиг чи не зміг збігти, потрапив у полон. Наші бійці ходили по дворах, паспорти у всіх перевіряли… Питали у нас: ну що, страшно було? Ну, звісно страшно. 

Про майбутнє

- Скажи, Богдане, тоді, в окупації, чи думав коли війна закінчиться?

- Так. Думали надовго затягнеться. А потім зраділи, звісно.

- Зараз який прогноз? 

- Ну, хочу щоб в цьому закінчилась (2024 - автор), але скоріше за все вже наступного року…

- О, бачу ти оптиміст. Це добре! Як вважаєш, війна, окупація змінили тебе?

- Так. До війни я харчами перебирав, а зараз все інакше.

- В сенсі – «харчами перебирав»?

- Ну, до окупації я казав: те буду їсти, те не хочу… А зараз їм навіть те, що до окупації ніколи в житті не їв би (сміється).

- Я тебе розумію. А внутрішні зміни, психологічні? Може до чогось став інакше ставитись…

- Ні, характер я не поміняв. Яким був, таким і залишився.  

- Добре, мені подобається твій характер (посмішка). На завершення хочу запитати. Якби у тебе була можливість загадати три бажання, які обов’язково збудуться. Щоб ти загадав?

- Ну, перше, звісно, щоб війна закінчилася. Друге, щоб всі наші повернулися додому і всі були живі. А третє, щоб росію на кусочки розідрали.

- (посміхаюсь я)

- Думаю, що путіна ніхто досі не вбив тому, що потім його катувати хочуть. Бо просто вбити – це дуже легка смерть.

- Можливо в твоїх думках є сенс… Зараз тобі 14 років. Уяви собі, що війна затягнеться ще років на п’ять – десять. В ЗСУ мобілізуєшся, бити русню підеш?

- В ЗСУ… (Богдан замислився. Можливо, це питання він ще не задавав собі. Можливо, не знає, як вчинити – відповісти правильно або по совісті. Пауза тривала більше тридцяти секунд) Ну, я думаю, що його (пуйла) до того часу вб’ють. І він багато кого забере з собою…

- Які плани на майбутнє, після навчання? Кудись з Ізюму хочеш виїхати?

- Навіщо? Тут будівельникам роботи багато.

- Ти правий, тобі на все життя вистачить Ізюм розбудовувати…

- А якщо так станеться, що війна за п’ять років не закінчиться… Ну, якщо мене візьмуть на війну… Ну, я б не дуже хотів, звичайно, але якщо візьмуть на війну. І якщо попаду в оточення, я зроблю так, що заберу з собою якнайбільше тих рашиків… Це все, що я буду на той момент хотіти.  

- Ну, Богдане, сподіваюсь, що війна все ж таки не буде такою довгою… Як тобі зараз, часи окупації не згадуються? 

- Ні, вже забув. Оце ви про неї нагадали. Навіть не віриться, що то було з нами. Я не такий, як ото десь поряд прилетіло і все, травма на все життя, не забуду ніколи, що це було, і таке інше. За окупацію ні разу я не плакав.