Фото ілюстративне
Щоб там не казали дорослі, діти нарівні з батьками на війні з перших її днів. Вони ставали дорослими з першими вибухами, з першими пострілами, з першим страхом від наведеного тобі в груди ствола автомату.
Кожна війна – це перш за все страждання. Страждання дорослих – це, так би мовити, їхня карма за дії, або бездіяльність, які призвели до війни. Власне, за великим рахунком, це і є причиною усіх воєн. На сильні країни не нападають. Але щоб бути сильною країною, суспільство має для цього щось для цього постійно робити. Якщо воно цього не робить – суспільство приречено захищатись.
Але на кожній війні страждають ще й діти - найбільш уразлива частина населення в будь-якій країні. ЮНІСЕФ, який опікується дітьми у всьому світі, навів сумну статистику. Тільки за останні десять років у місцях збройних конфліктів загинуло два мільйони дітей! Ще 12 мільйонів отримали поранення чи залишились інвалідами. Говорити про статистику в Україні рано – йде війна. Але ми вже маємо думати, як облаштувати їх життя сьогодні. Бо що за майбутнє у дітей, які страждають? Які не можуть нічого обирати – ні країну, ні батьків, ні місце проживання, ні-чо-го!
Катя Шаповалова – з міста Ізюм, яке зруйноване на вісімдесят відсотків. Школи – розбиті, деякі просто вигоріли. Тому зараз всі діти займаються онлайн. Катя цього року закінчила шостий клас ізюмського ліцею № 10. Під час окупації їй було всього 9 років. Зараз в її класі дистанційно навчається більше 25 школярів. Улюблені предмети – труди та математика. Любить творчість, готувати їжу. «Навіть інколи печу чизкейк!» – з гордістю в голосі признається вона. Дівчинка трохи ніяковіє від питань, бо ставиться до інтерв’ю серйозно і намагається відповідати як доросла. А у спогадах про вільний час до війни вона одразу стає сумною.
Про героїню інтерв’ю
- У вільний час до війни я гуляла з подружкою. Її звуть Аня, ми дружимо з нею з першого класу! І зараз теж навчаємося в одному класі. Більш за все любили гуляти біля річки, у нас тут Мокрий Ізюмець тече. Та зараз там гуляти небезпечно, кажуть «мінна небезпека». А ще любила прикрашати свою кімнату. Багато малювала. Робила якісь вироби, мені подобається щось виготовляти власноруч.
- Багато хто з дітей полюбляє компьютерні ігри. А ти грала в них до війни?
- Так, грала. Але вони мені були не дуже до вподоби. Можливо, самі ігри попадались не цікаві.
- Пам’ятаєш, ким мріяла бути до війни?
- Так. Мріяли працювати в перукарні, робити манікюри. А зараз думаю, що буду поваром або кондитером.
- Яка чудова професія – годувати людей! Щиро бажаю, щоб вона здійснилась. А зараз у тебе які улюблені предмети?
- Труди і математика
Про окупацію
- Клас до війни був великий?
- Точно не пам’ятаю, десь може двадцять п’ять дітей.
- Однокласники виїхали чи залишились в Ізюмі і були в окупації?
- Мабуть, відсотків двадцять залишилось, інші виїхали. Хто за кордон, хто в інші регіони України.
- Скажи, будь ласка, коли почалася війна, які думки у тебе були про неї? Ти злякалась, чи спочатку не було страшно?
- До війни я не думала про війну. А 24 лютого я прокинулась о четвертій ранку від того, що мама розмовляла з кимось телефоном, а потім вона стала писати щось у комп’ютері. У мене почалася невелика паніка, але мама мене заспокоїла. А потім, в ту ж ніч, над Ізюмом з’явився літак. Ми пішли у підвал. За нами пішов мій кіт. Він спочатку сидів на вході, а потім спустився до нас. Тієї ночі над містом вибухи було чутно до самого світанку. Мабуть десь два тижні від початку війни я боялась спати в хаті. Так і ночували у підвалі. А потім вже якось звикла до обстрілів і вибухів.
- Да-а, дивне створіння – людина. Вона однаково звикає і до гарного життя і до страшного. Одні звикають, інші ніколи біжать світ за очі, щоб не бачити нічого страшного і про все забути… Там, де ти живеш, сильно бомбили?
- Ми живемо недалеко від залізничного мосту через річку. Одного разу був самий страшний приліт. Хата здригнулась, кришка злетіла з каструлі і впала на підлогу так гучно, що у мене майнула думка – зараз нас усіх накриє! Ми в цей час ховались у погребі. А потім пропало світло, зник зв’язок і ми півроку жили при свічках. Батько зробив з ящиків кроваті, ми поприносили ковдри, теплий одяг. Моя подруга Аня з батьками встигла виїхати з міста. І я зовсім ні з ким не спілкувалася. Нікуди не ходила, прогулянки закінчились.
- Подруга повернулась після визволення Ізюму?
- Так, десь весною 2023 року, коли тут більш-менш спокійніше стало, вона з батьками повернулася. Зараз ми знову разом.
- Ти, мабуть, бачила російських військових?
- Вони розміщувались поряд, в моїй десятій школі.
- Особисто вашій родині не робили зле?
- Ні, мабуть тому, що ми нікуди не ходили, тому нас не чіпали, і до нас не приходили.
- У школі вам розповідають про Другу світову війну, яку розв’язала гітлерівська Німеччина проти Радянського Союзу. Так от, там все ясно – німці вороги, у них навіть мова інша. Чи були у тебе якісь думки з приводу того, що військові, які окупували твоє місто, говорять на тій же мові що і багато ізюмчан, що вони донедавна називали себе нашими братами.
- Було дуже неприємно. Це як зрада. Вчора було одне, а сьогодні вони роблять інше. Дуже неприємно, якось образливо.
- Звідкіля твоя сім’я отримувала новини?
- Від людей. А потім батьки виходили на якесь місце, де був інтернет.
- Час довго тягнувся?
- Дуже. Вже не знала чим займатись. Ми з сестрою у дворі проводили весь час. Грали в різні настольні ігри. Хрещена до нас часто приходила, на дворі всі сиділи розмовляли.
- Що тобі за весь цей час було найстрашніше?
- (задумалась на хвилинку) Коли на початку війни поряд з нами були прильоти (голос одразу став стривоженим).
- Як зустріла визволення?
- (дівчина ожила, голос став веселим і дзвінким) Напередодні у мами був день народження… А потім нас попередили – закритись і нікуди не виходити. А вранці прокидаємось, я чую – на вулиці грає українська музика. Я так – стоп! Що?! Батько пішов подивитись що там таке, приходить і каже: там наші солдати стоять і українська техніка!
- Потім не було бажання виїхати скоріше з Ізюма, подалі від фронту, щоб не було вже страшно?
- Ні (миттєво відповідає дівчина).
Про майбутнє
- Як війна на тебе вплинула?
- Думаю, я подорослішала. На цілий рік.
- В окупації думала: коли вже буде перемога?
- Так, хотілося б найскоріше. Хоч завтра.
- Як вважаєш, війна забудеться швидко?
- Її наслідки ми ще довго будемо пам’ятати.
- Якби у тебе була можливість зробити чудо, ну як у казці, що б ти зробила?
- Добро для всього світу.
Контакти автора для створення інтерв’ю про перебування в окупації можна запросити у редакції порталу.
Слідкуйте за нами в соціальних мережах!
Коментарі
Ще декілька актуальних новин на зараз