«Я Вона Її». Вистава харківського театру "Нафта" у Києві

Чорна сцена №6 у Довженко-центрі велика і для чотирьох актрис здавалася величезною. Але дівчата вдягли білі костюми, цим яскраво вирізнялися на сцені, вона їх не поглинула.  Ще перед самим дійством я зауважив на афіші, що це лялькова вистава.  Та коли побачив, яка ж велетенська сцена, одразу ж виникло питання: що ж це мають бути за ляльки? І ось на сцені з’являється вона, гігантська лялька, 4 метри у висоту. Розпласталася на чорній підлозі, як величезна океанська рибина. Коли Гуллівер-лялька прийняла свою форму на землі, актриси розпочали маніпуляції із цим плюшевим дивом природи. Дівчата люблять грати в ігри, люблять одягати й роздягати ляльлок, крутити їм хвостики, малювати брови й губи, програвати різні ролі між статями. Такі підготовчі ритуали здійснюють діти, адже колись матимуть і своїх дітей. Особлива магія відбувалася й на тій вечірній сцені. Актриси відстібали частини великої ляльки, ляльки-трансформера й творили з ними різні мізансцени.

Все ж повернусь на початок. Актриса Юлія Лінник перед початком завоювала овації залу, сказавши, що сумує за рідним Харковом. Далі актриси намагались пояснити суть вистави. Одна з них сказала, що буде розповідати історію іншої, інша зазначила, що буде розповідати історію третьої, третя сказала, що буде розповідати історію четвертої. Врешті це словесне стрілкування закінчилось фразою: давайте починати виставу! І дійство почалось.

Приходиш на авторинок. А тобі говорять: дєвочка, що ти тут робиш? Я відповідаю, що прийшла за діодом для фари. Я хочу, щоб мені так не казали, а говорили: Вітаємо Вас пані, що Вам потрібно?”. 

Це був монолог актриси Олени Баженової.  Чогось найбільше мені запам’яталася саме ця фраза-стереотип із вистави. Гендерний стереотип про жінок і авто дуже давній, живучий. Він ще має такі версії: “Паркується, як блондинка”, “Точно баба за кермом”, “Жінка за кермом – мавпа з гранатою”. Звісно, цей та багато інших стереотипів прижилися в головах людей через низку різних причин: жінки часто не мали права голосу, в них не було доступу до якісної освіти й медицини довгий час, кращі робочі місця віддавалися могутнім й амбітним чоловікам, а вони залишалися в тіні, доступ до техніки й авт з’явився у жінок також не так і давно тощо. Гендерний стереотип (-пи) пов’язаний із тим, що водіям-чоловікам приписуються одні властивості характеру, а жінкам-водійкам зовсім інші. До суто чоловічих рис можна віднести: розум, владність, схильність до агресії й домінування, груба фізична сила, вміння приймати рішення, логіка тощо. Жінкам же приписуються інший набір рис характеру: залежність від чоловіка, емоційність, алогічність, відсутність чіткої лінії поведінки, безпорадність та інші. Звичайно, в будь-якій людині можуть уживатися риси з цих двох наборів, бо все залежить від ситуації й обставин буття. Якщо копнути глибше й згадати Біблію, то за давніми переказами Бог створив жінку із Адамового ребра. Тож у жінці є частина чоловіка, у чоловікові є частина жінки. Залежно від ситуації людина може проявляти, як “жіночі” риси характеру, так і “чоловічі”, хоча цей поділ не є об’єктивним та визначальним, суто стереотипним.

У виставі не оминули теми війни. Світло згасло. На сцені залишилась одна актриса, яка промовляє слова, немов молитву. Вона оповідає про жінку, котра не зазнала втрат. Її не ґвалтували росіяни, вона не чула повітряних тривог, не втрачала житло, її доньок та синів не депортували московити, вона не травмована війною, вона не зазнавала всього того, що зазнаємо ми, українці, кожного дня! Хочеться вірити, що десь така дівчинка існує, що десь таки є людина, яка нічого не чула про страхіття війни в Україні у XXI-ому столітті. Та це більше схоже на казку. Я прочитав на буклеті вистави фразу: “Як в житті. Як у казці”. Замислився про життя без війни, яке колись було, вже важко згадати, що таке колись було у нашому житті без ракет, дронів, повітряних тривог, повсюдних смертей серед цивільного населення, звичайно ж і військових.

Сюжет лялькової вистави побудований на основі історій акторок. У сценарії, який написала режисерка й акторка Владислава Ченцова, ці документальні історії сплетено в казкову канву. Головною героїнею тут стає збірний образ Дівчинки, яка подорожує крізь різні етапи свого дорослішання. Ця Дівчинка занурюється у свої дитячі спогади, вдивляється у дорослішання, досліджує зрілість і прагне прийняти старість. “Я Вонат ЇЇ” – колаж різних історій різних жінок. Об’єднаний в одну лінію, він утворює багатоманітне сплетіння голосів, що говорять про такий схожий досвід.

Ще одна історія, яка особисто мене зачепила. Це про побиття жінки. Часто в родинах, в українських сім’ях є такий собі тиран. Назвати таку особу чоловіком язик не піднімається, словом, це щось знущається і б’є свою дружину або дитину. У виставі це відтворено в одному із монологів актриси про жінку, яку бив її чоловік. Він казав, що вона без нього ні дня не проживе. Вона ж і після його смерті, після 18 років по ньому, як його не стало, і далі собі живе. Після вистави актриса Катерина Васюкова розповідала, що сама зазнавала насилля від чоловічої статі. На щастя, Україна бореться із домашнім насильством, про це пишуться книги й викладається багато курсів, як запобігти домашньому насильству. Поступи в цій непростій справі є, вони поки не такі успішні, як цього хотілося б, але головне розпочати цю справу за рівність статей і недискримінацію жодної. Захист тих, хто потерпає від насильства – це пріоритет для всього суспільства, для всіх його членів.

Ця вистава пульсує, ця вистава змушує замислитись над багатьма речами в житті: особливо переглянути своє ставлення до жінок, зрозуміти, що нема рис, котрі притаманні суто жінкам чи суто чоловікам, що це все умовно й залежно від обставин. Ця вистава близька всім, бо кожен зазнавав і зараз зазнає дію стереотипів, вони, як вірус міцно сидять в голові і ніякою кнопкою DELETE їх не зітреш із голови. Загального рецепту, як позбутися стереотипів просто не існує. Та вже показати це людям, розповісти про цю проблему і є виявом відваги, актом прояву білих плям в українському соціумі. Дякую актрисам за цей вечір і за хвилини обдумувань цього недільного дійства.

У цьому проєкті багато всього, і всіх було б добре назвати: акторки: Олена Баженова, Юлія Лінник, Катерина Васюкова. Художниця - Марго Саркісова. Композиторка - Христина Кірік. Менеджерка - Олеся  Захарова. Фото на постер – Діана Федоряка. Дизайн афіші – Марія Норазян. СММ – Оленка Каракуца та Арина Ільіна. Бухгалтерка – Катерина Кулик. Керівниця проекту – Наталя Нагаївська.

Чому я ще написав про цей проєкт? Бо в ньому дівчата закликають донатити для 6 бойових посестер та їх підрозділів на засоби РЕБ, наземні станції та дрони.

Цей чудовий проєкт не відбувся б, якби не друзі із закордону. Вистава створена за підтримки австрійської організації uniT і показана в місті Грац (Австрія).

Український тур організовано за підтримки Українського Жіночого Фонду та в співпраці з ГО “Сучасна жінка”. Покази відбулися й відбудуться за інформаційної підтримки руху Veteranka та соціальної ініціативи “Arm Women Now”.

Дивилися цей спектакль? Які Ваші враження? Чекаю листів з Вашими враженнями.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах!

Телеграм   Фейсбук   Фейсбук   Інстаграм