«Як приїхали українці, то відразу в громаду вписувалися»

Мандруючи життям далеко, ми всі вертаємось назад.

До стріх, де гнізда в’ють лелеки, де квітне яблуневий сад».

                                                                                                   Божена Коваленко

Ці рядки написані  однією з активісток українського жіночого руху в Австралії.  Після закінчення Другої світової війни перед багатьма вчорашніми остарбайтерками, біженками і вимушеними переселенками постав вибір: повертатися додому в невідомість, наражатися на небезпеку стати бранкою вже сталінського режиму після нацистського чи обрати країну, про яку й  не розпитаєш нікого – Австралію. «Ми всі вертаємось назад»,  –  для таких жінок подорож-повернення була тоді можливою тільки уві сні.

У  розповіді про діяльність українок на далекому континенті, який часто називають зеленим, буду спиратися на відеофільм, який сучасні активістки зняли до ювілею свого осередку.

Щоб ви уявили, де оселилися їхні батьки, а для когось вже й бабусі-дідусі, то знайдіть на карті схід Австралії. Далі рухайтеся на південний край континенту. Ось там і розташувався штат Вікторія. На гербі штату напис англійською «Мир і процвітання» та дві жіночі постаті в лаврових вінках. Королівську корону над ними тримає вгорі серйозний, ніби розпорядник  на придворному балу, рудий кенгуру.  Ці землі були анексовані для Англії капітаном Джеймсом Куком у 18 столітті. Як окремий штат названий на честь королеви Вікторії. Головне місто – Мельбурн засноване 1835 року. Тепер це найбільш урбанізований штат. Хоча була в його історії й «золота лихоманка», і важке освоєння нових територій (з вирубкою лісу) після Другої світової війни. До Австралії наважувалися пливти молоді родини, іноді навіть з малими дітьми.

Жінки ще  не уявляли, що змушені будуть пережити розлуку з чоловіками. Родини в Австралії важко працювали: чоловіцтво – на вирубках лісу, жіноцтво – у шпиталях, на інших фізичних роботах, що не вимагали знання мови й кваліфікації. Мешкали досить далеко один від одного. До клімату тпеж треба було пристосуватися, бо він варіювався від напівпустельного і спекотного до помірного та прохолодного вздовж узбережжя. Деякі подружжя не витримували випробувань, шлюби розривалися. 

Із спогадів у відеофільмі:

Хотілося доробиться до чогось, щоб свій куточок мати. Збирали гроші на церкву, на український дім. Як приїхали українці, то відразу в громаду вписувалися.

То все робилося серцем.

Родинні альбоми зберігають фото з радісних зустрічей. Як прагнуть жінки вбиратися модно, не забувають про капелюшки і банти для маленьких доньок.

Жінок в усі ці десятиліття об’єднувала турбота про дітей, для яких засновували суботні чи недільні школи з навчанням українською мовою, влаштовували різдвяні й великодні свята, Шевченківські дні.

Прикметно, що й нинішня очільниця Союзу українок Вікторії Наталія Пошивайло-Таулер опікується освітньою референтурою,  проводить заняття в українській школі, яку вже закінчила її старша донька Софія, а тепер навчається син Михайлик. Разом з мамою він приїздив у мирні часи до Харкова, ми спілкувалися, гуляли містом. Хлопчик чудово розумів українську, навіть говорив простими реченнями. Разом з мамою упізнав рєпінських  «Запорожців» у Харківському художньому музеї. За словами пані Наталії,  невелика репродукція уславленої картини висить і в їхній українській школі в Австралії, де й народилися її діти.

Ось саме в музеї й переконалася зайвий раз, які різні українська й російська мова. Музейна працівниця чомусь вирішила повчально розповісти  малому, що є в залі. Говорила російською. Михась  здивовано дивився, а потім потягнувся щось перепитати в мами на вухо. Пані Наталія пояснила, що він здивувався – чого від нього хочуть, він не розуміє. Я попросила музейницю дати хлопчику спокій, бо він в Австралії не зобов’язаний  знати російську. Цікаво, що хрещена мама хлопчика – харків’янка, яка давно мешкає в Австралії.

10 листопада 2024 року відбулися Річні Наради Світової Федерації Українських Жіночих Організацій, до яких долучалася й пані Наталія. Вона  є віце-президенткою Світового Конгресу Українців  від Східної, Південної та Південно-Східної Азії, Океанії та Африки, співпрацює з діячками різних країн, які в Україні фіксують злочини проти людяності.

Ось такі жінки-активістки доносять до світу думку, що українкам важливо в самій Україні важливо відчувати звʼязок з діаспорою,  її підтримку, як і  громадянкам Австралії українського походження  бути невідʼємною частиною життя України.

Світова Федерація Українських Жіночих Організацій (СФУЖО) — це парасолькова організація, що об’єднує українські жіночі громадські організації зі всього світу, має власну історію ефективної взаємодії, спрямовану на збереження національної ідентичності українців за кордоном, представництво в міжнародних організаціях, зокрема в ООН, та на підтримку України у цей складний період війни.

Ювілейний відеофільм, урочистості із символічним частуванням  доповнило й кулінарне мистецтво  австралійських українок. 

Коровай Світлани Паламаренко і торт Олени Ковальської.

Важливо, що  жіноцтво із Союзу українок долучається до різних ініціатив. Наприклад,  до роботи й відпочинку в таборі Спілки української молоді. Процитую на фінал розповіді листа до мене від Наталії Пошивайло-Таулер. Вона писала:

Наш табір повністю вигорів у Чорну Суботу 2009, коли на штат обрушилися лісові пожежі.  2015 року заново відкритий і відновлений громадою організації. Сама площа,  де жили дорослі,  називається Тарасівка, а в перші сім років таборування називалася Гуляй Поле. Є в таборі вулиці Мазепи і Бандери.  Але найкраща, як на мене,  – Не журись! 

Бажаю усім жити на вулиці "Не журись".