Закатована пісня. Історії життя краснокутських кобзарів, які були знищені радянською владою

Це вони, уславлені народні співці, «українські гомери», пронесли з прадавніх часів славнозвісні народні думи, суспільно-побутові, ліричні та жартівливі пісні, у яких яскраво й правдиво змальовані події людського життя. Кобзарські думи та пісні піднімали народний дух, його душу, а самі кобзарі, передаючи з покоління в покоління мистецтво, доносили все те до наших часів.

Краснокутщина відома своїми кобзарями: Павлом Гащенком та Іваном Кучугурою-Кучеренком. Вони зробили значний внесок у розвиток української музичної традиції. Тож розглянемо як склалося життя «краснокутських гомерів» та якою була роль радянської влади у цьому контексті.

Павло Гащенко

Про цього співця та лірника відомо небагато. Родом він з Костянтинівки. В 11 років перехворів віспою і втратив зір. Павло прожив тяжке життя мандрівного кобзаря, гнаного голодом, нуждою, стусанами жандармів, а в радянські часи зовсім забутого. У його репертуарі були думи, історичні, побутові, ліричні та жартівливі пісні. Мав, як писали дослідники його творчості, «простий стрій» гри на кобзі, грав думи на бандурі, акомпануючи пасажами, не зв’язаними з мелодією самої думи. Славився він і вмінням імпровізувати. Павло був у одній «панібратії» із Степаном Пасюгою та Петром Древченком. У свою чергу, Гащенко був учителем («панотцем») Івана Кучугури-Кучеренка та Нестіра Колісника.

У 1923 році в Харкові Гащенком, Пасюгою та Древченком був створений колективний твір «Про військо червоне, про Леніна-батька і синів його вірних». Це був час, коли вперше, здавалося б, після кількох століть принижень та знущань кобзарство дістало змогу «вийти з підпілля» й вільно розвиватися. Зростало зацікавлення бандурою в середовищі української інтелігенції, народжувалися кобзарські аматорські гуртки.

Але в 30-х роках хвиля репресій не оминула жодного народного співця. Виконуючи настанови «Леніна-батька», «сини його вірні» провели безкомпромісну боротьбу з кобзарством як явищем. Тяжкого переслідування зазнала Харківська школа гри на бандурі, куди, окрім П. Гащенка, С. Пасюги та П. Древченка, входили Г. Байда (Байдило), М. Нетеса, І. Казан та інші. «Багато кобзарів тоді пропало, – згадував харківський кобзар А. Парфиненко, – кого ловили на базарі, кого на помешканні. Скрізь, де б вони не з’являлися, їх забирали». З того часу не чутно стало й Павла Гащенка. Точна дата смерті співця невідома.

Іван Кучугура-Кучеренко

Народився Іван Йович Кучугура-Кучеренко 1878 року в Мурафі. Серед вишневих садків та тихих верб у бідній багатодітній сім’ї пройшло дитинство Івана. На третьому році життя хлопчик позбувся лівого ока та пошкодив праве. З кожним роком його зір усе слабшав. На все життя він залишився підсліпкуватим. У дев’ять років Іван залишився без батька, а сім’я – без годувальника. «Трохи душі не загубив», – згадуючи свої дитячі роки, говорив Іван Йович.

Буваючи на базарах та ярмарках, Іван з великою цікавістю слухав місцевих і захожих кобзарів. Думи й пісні заполонили його душу, і він напросився до «панотця» Павла Гащенка в науку. Йому пощастило з вчителем. Та й Гащенко все життя пишався таким учнем.

Іван порівняно швидко опанував кобзарську науку, а в співі та грі на кобзі навіть перевершив свого вчителя. На початку 20 століття молодий кобзар спочатку разом з вчителем, а потім і сам став мандрувати Україною. Маючи приємний високий баритон, він радував слухачів натхненними думами та піснями. Зовсім скоро він став одним із найпопулярніших кобзарів в Україні. 

Слава про Кучугуру-Кучеренка як про видатного кобзаря особливо широко розійшлася після його виступу на XII Археологічному з’їзді в Харкові 1902 року. Кобзарський концерт на з’їзді організував видатний знавець і шанувальник кобзарства, етнограф Гнат Хоткевич. Кучугура-Кучеренко співав на цьому концерті думу «Про Хмельницького та Барабаша», пісні «Про правду й неправду» та «Дворянку».

У 1907 році композитор Микола Лисенко запросив співака викладати до Київської музично-драматичної школи. У вільний час кобзар часто виступав перед киянами з концертами, високо оціненими пресою.

Хоткевич називає Кучугуру-Кучеренка «на рідкість здібною натурою», «корифеєм кобзарства», зазначаючи, що «на кобзарському небосхилі повним сяйвом сіяло невгасиме світло – Іван Кучеренко». На афішах концертів, які народний співець давав у Харкові, Києві, Одесі, Катеринославі, Полтаві протягом 1910-1911 років перед прізвищем Кучугури-Кучеренко завжди стояло: «знаменитий», «славнозвісний». Доповіді про його кобзарську майстерність читали професори М. Сумцов у Харкові та Д. Яворницький у Катеринославі.

Проте Іван Йович не збирався ніжитися в променях слави, він шукав нового, удосконалював майстерність. Уже маючи гучну славу, три місяці навчався в Опанаса Сластіона, що був визначним майстром гри на кобзі.

Кучугура-Кучеренко з радісною надією сприйняв чутки про революцію й повалення царизму, чекав від неї багато. Однак незалежний у думках, волелюбний, він не міг змиритися з насильством узурпаторів влади – більшовиків. Ще в грудні 1917 року він бачив, як поводилися червоногвардійці в Харкові. «Не одному тоді з нашої братії матросики перелічили ребра», – згадував Іван Йович у розмові з односельцями. Він був живим свідком Голодомору 1932-1933 років у Мурафі та навколишніх селах. Чоловік, певно, здогадувався, де поділися до трьохсот старих кобзарів і лірників, підступно запрошених до Харкова в кінці грудня 1934 року.

За великі заслуги в розвитку кобзарського мистецтва, за широку популяризацію народних пісень Іванові Йовичу Кучугурі-Кучеренкові одному з перших в Україні присвоїли почесне «Народний артист УРСР». Проте навіть високе й почесне звання не врятувало народного співця від мученицької смерті в сталінських катівнях, куди його запроторили в 1937 році. Певно пригадали і його сміливі розмови з односельцями, і його «Думу про Петлюру» та «Пісню про Сталіна». Ось вона:

Ой, нема на тебе ката,

На прокляття нема слів.

Зруйнував ти наші хати,

Нас звелів замордувати,

Сам пропхався до царів.

Ой, нема на тебе ката,

Ще таких не зна земля.

Ти навік людьми проклятий

І кремлівська зграя вся!

Ой, нема на тебе ката,

Ти – лютіший за звірів.

Хто почав пісні співати

Й тебе мудрим величати –

Щоб навіки онімів!...

На жаль, точної інформації про те, як закінчилося життя кобзаря, немає. Є версія, що Івана Кучугуру-Кучеренка замордували в полтавському «тюрподі» (тюремному підвалі) НКВС у 1937 році.

Павло Гащенко та Іван Кучугура-Кучеренко – дві непересічні особистості, які, незважаючи на усі випробування долі, вижили і стали легендами України. Не змогли вистояти кобзарі лише проти радянської репресивної системи, яка без розбору нищила будь-які зародки українського національного руху.

Джерело: Юхно І.О., Кукса М.Ф. Край наш Краснокутський. Історичний нарис із найдавніших часів до сьогодення. – Полтава: Дивосвіт, 2008. – 388 с.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах: 

Телеграм: https://t.me/gromada_group 

Фейсбук: https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti    

https://www.facebook.com/gromada.grp 

Інстаграм: https://www.instagram.com/gromada.group.news/