«188 ешелонів з худобою та інтелігенцією»: як переписують демографію України

Автори пафосно наводять «статистику за 1933 рік», де фігурують «141 ешелон до Одеської області», «125 ешелонів росіян до Дніпропетровщини» та рекордні «188 ешелонів до Харківської області». І не абикого везли, а «російських учителів та інтелігенцію... разом із коровами, вівцями та сільськогосподарським інвентарем» прямо в «ще не остиглі будинки» вбитих голодом українців.

Звучить емоційно, сльозогінно й дуже зручно для швидких висновків.

 «Громада» знайшла акаунт Светлани Ветровой у Фейсбуці. Така "авторка цифрового контенту" дійсно існує. Тільки до поста про ешелони російськомовних переселенців у 1933 році вона не має жодного відношення.

Це петербурзька виконавиця авторської пісні. І жодного допису про «ешелони з росіянами» в УРСР у неї немає й не було!

Найсмішніше те, що автори підробки, укравши аватарку та ім'я в акаунті ні про що не підозрюючої жінки з Петербурга, зобразили з неї щиру українську патріотку й навіть не спромоглися змінити правопис її імені з російського на український.

Уже тільки це мало б насторожити та дати привід для підозр у фальсифікації. Але ні — допис понісся соціальними мережами.

Пане Володимире, подивіться на цей шедевр мережевої «архівістики». Тут нам на повному серйозі розповідають про сотні ешелонів із «російськими вчителями, худобою та інтелігенцією», яких у 1933-му масово везли заселяти опустілі хати. Яке масове переселення вчителів із вівцями, про що взагалі мова?

– О, це справді класика жанру: взяти краплю реального документа, додати відро пропагандистських вигадок і приправити циганськими коровами та інтелігенцією в теплушках...

Щодо суті: Постанова РНК СРСР від 25 жовтня 1933 року про переселення колгоспників у спустошені Голодомором райони України дійсно була. Але пропаганда повністю перекручує її масштаб і наслідки.

"Робітниця проходить біля маленької жертви голоду: мертва дитина лежить на тротуарі в Харкові" (авторський підпис Уайтінга Вільямса. Фото ілюструвало статтю про Голодомор в Україні в журналі Answers у лютому 1934). 

Восени 1933 року з РРФСР та БРСР до УРСР відправили близько 329 ешелонів — це десь 21 тисяча господарств, до 117 тисяч людей. На тлі багатомільйонних втрат від Голодомору та загального населення України це була просто крапля в морі.

На архівному знімку зображено ухвалу бюро Ізюмського районного партійного комітету (УССР) від 31 травня 1934 року «Про роботу з переселенцями». Документ відображає заходи щодо культурно-побутового обслуговування та ідеологічної роботи серед переселенців, які прибули до спустілих після Голодомору (1932–1933 рр.) українських сіл.

Але головне, про що мовчать маніпулятори: більшість цих переселенців не прижилися. За звітами переселенського комітету, до кінця 1934 року через непривичні умови, розруху та конфлікти з місцевими назад у Росію втекло від 60% до 70% прибулих!

Ті кілька десятків тисяч, що лишилися, фізично не могли русифікувати багатомільйонну Україну. Коріння російської мови в промислових центрах Сходу та Півдня заклалося на 100–150 років раніше — під час індустріалізації XIX століття.

Можливо, заміщення населення масово відбувалося після Другої Світової війни? Які точні дані демографів щодо того часу? Скільки жителів УРСР виїхало в евакуацію у 1941 році і скільки повернулося у 1945–1946 роках?

– Сучасні демографи, зокрема Інститут демографії НАН України, дають чіткі цифри. У 1941 році з УРСР на схід виїхало 3,5–3,8 млн осіб. Цей потік ділиться на три групи.

Організовані евакуйовані: 1,9–2,0 млн (робітники заводів, інженери, науковці, номенклатура).

Зруйновані будівлі в Харкові після звільнення від німецьких військ, 1943 рік.

Мобілізовані до Червоної армії «на колесах»: 1,1–1,3 млн осіб (їх у списки ешелонів вносили хаотично при відступі).

Стихійні біженці: 500–600 тисяч осіб.

Разом із людьми з УРСР на схід було переміщено близько 550 великих індустріальних об'єктів та десятки підприємств чорної металургії.

Щодо реевакуації 1944–1946 років: офіційно повернулося 1,4–1,6 млн осіб. Тобто близько 500 тисяч цивільних евакуйованих не повернулися.

 

Причини дві: 250–300 тисяч загинули в тилу від важких умов, тифу та виснаження, а ще 200–250 тисяч сталінське керівництво директивно залишило на Уралі та в Сибіру.

Наприклад, танкові заводи Нижнього Тагіла та Челябінська, створені на базі Харківського паровозобудівного заводу, відмовилися повертати кадри, бо оборонна промисловість на сході стала стратегічним пріоритетом.

Влада вирішила назавжди закріпити військово-промисловий щит на Уралі та в Сибіру. Втрачати там кадри Кремль не хотів.

Крім того, за Указом Президії ВР СРСР від 26 грудня 1941 року робітники оборонки були мобілізованими і не мали права самовільно змінювати місце роботи під загрозою в'язниці.

Але замість них у 1945–1946 роках в УРСР прибув інший потік — близько 400–450 тисяч фахівців і робітників із Росії. Вони приїхали відбудовувати шахти Донбасу, Дніпрогес, заводи Запоріжжя та Харкова. Звідки саме вони їхали?

– Везти людей за тисячі кілометрів із Сибіру в зруйновану Україну, де лютував голод 1946–1947 років і бракувало житла, було недоцільно. Набагато простіше було провести оргнабір у сусідніх областях — Курській, Воронезькій, Брянській, Смоленській.

З XVII століття українці заселяли північно-східну частину Слобожанщини, яка зараз є частиною Росії. Фотограф Микола Лебєдєв зафіксував їхнє щоденне життя на своїх світлинах. У 1910 році, на запит антрополога Федора Вовка, він відвідав українські села Воронежчини. Він привіз майже дві сотні артефактів та фотографій.

Але тут є важливий нюанс. З погляду популяційної генетики (дослідження за Y-хромосомою та аутосомними маркерами), жителі Смоленської, Курської, Белгородської та Воронезької областей і українці Лівобережжя — це фактично єдиний генофонд.

Щодо Брянщини: в аутосомних генетичних картах (проєкти на кшталт Eurogenes) брянська популяція утворює єдиний генетичний кластер із населенням Північно-Східної України (Чернігівщина, Сумщина, Харківщина).

Смоленщина — це терени кривичів і радимичів, що століттями входили до Великого князівства Литовського, де контакти з українцями не переривалися.

А Курськ, Белгород і Воронеж — це історичний простір Слобожанщини, де століттями змішувалися українські козаки та місцеве населення.

Коли ці робітники прибували на Донбас чи до Харкова, вони не були «чужаками». Вони мали схожий антропологічний тип і темперамент. Єдиною відмінністю був мовний маркер — вони несли з собою російську мову (часто із южноруським «ґаканням»).

Дуже цікаво!  Тобто зміна мовного балансу в Харкові та на Донбасі (що зафіксував перепис 1959 року) — це не результат насильницької заміни населення українців росіянами?Щоб простежити реальну динаміку мовного та етнічного складу Харкова, давайте подивимося на результати Всесоюзного перепису населення 1939 року (останнього довоєнного) та 1959 року (першого післявоєнного). Які зміни тут відбулися?

- Дані цих переписів наочно показують, як сильно змінився баланс населення через війну, евакуацію, післявоєнну відбудову та урбанізацію.

Дві молоді жінки з Харкова, початок XX століття. 

Важливо розділяти два поняття, які фіксувала радянська статистика: національність (етнічне походження) та рідна мова.

Після війни у великих промислових центрах України намітився сильний розрив: кількість людей, які ідентифікували себе як українці, залишалася високою або навіть зростала, але при цьому стрімко збільшувалася частка тих із них, хто називав рідною мовою російську.

До війни Харків був столицею УРСР (до 1934 року) і великим інтелектуальним та промисловим центром, де процеси українізації 1920–1930-х років залишили глибокий слід. Однак війна та післявоєнна відбудова резко змінили ситуацію.

1939 рік: українці становили близько 48,5%, росіяни — 33%, євреї — 15,5%.

1959 рік: частка українців зросла до 48,9%, частка росіян підскочила до 40,4%, а частка євреїв впала до 6% (прямий наслідок Голокосту та неповернення з евакуації).

Якщо в сільських районах області українська мова абсолютно домінувала (понад 85–90%), то у самому Харкові до 1959 року російська мова стала переважаючою в усіх сферах.

У 1959 році в Харкові близько 64% усього населення назвали рідною мовою російську.

Це сталося тому, що російська мова стала рідною для значної частини харківських українців і євреїв, які залишилися у місті.

Багато в чому це було пов'язано з тим, що вища освіта, технічна документація на відновлених заводах (ХТЗ, ХПЗ / Завод ім. Малишева) та партійне діловодство велися виключно російською мовою.

Дивлячись на нинішню страшну війну, я мимоволі думаю про те, що й під час Другої світової війни руйнування в Україні були тотальними: висаджені в повітря шахти Донбасу, затоплений Дніпрогес, зруйновані заводи Харкова… Відбудова потребувала колосального людського капіталу. Яку ж роль відіграли ті, хто повернувся з евакуації, та нові переселенці?

— У 1944–1946 роках в Україну поверталися люди, які виїхали у 1941-му за планами ДКО (Державного комітету оборони). Це була висококваліфікована промислова еліта.

Будівництво будівлі Діпрококсу (Держінститут із проєктування підприємств коксохімічної промисловості) на вулиці Сумській у Харкові, 23 червня 1955 року.

Інженери та конструктори: саме вони привезли назад креслення, технічну документацію й розуміння технологічних ланцюжків. Вони знали, як заново відбудувати заводи «з нуля».

Кадрові робітники вищих розрядів: сталевари, токарі-універсали, шахтні майстри. Без їхнього досвіду неможливо було запустити складне верстатне обладнання, що прибувало у тому числі за репатріацією з Німеччини.

Вони стали керівним та навчальним ядром. Їх було відносно небагато (близько 1,2–1,5 млн осіб на всю республіку), але саме вони запускали мартенівські печі й відновлювали турбіни.

Оскільки кадрових робітників критично бракувало, а обсяги робіт були колосальними, ставку зробили на масовий «призов» робочої сили (оргнабори, комсомольські путівки). Люди, які прибували з постраждалих, але менш урбанізованих областей Росії (Курська, Воронезька та ін.) та з українських сіл, виконували важку, низькокваліфіковану працю.

Вручну розбирали мільйони тонн завалів і цегли.

Осушували затоплені нацистами шахти Донбасу (працюючи по пояс у крижаній воді).

Без цього припливу «мускулів» висококласні інженери просто не мали б змоги розгорнути виробництво.

Закладка ствола майбутньої станції метро в районі Південного вокзалу в Харкові, 15 липня 1968 року.

Можна сказати, що величезний запас індустріальної та економічної міцності України закладався зусиллями всіх цих людей. УРСР стала фактично найекономічніше та найтехнологічніше розвиненою республікою Радянського Союзу.

А вже потім їхні діти створювали нові житлові мікрорайони у містах (які російські окупанти нині бомблять, але розбомбити ніяк не можуть!), наукові школи, університети та ті самі високі технології, які забезпечують нам переваги у війні. Їхні онуки воюють за Україну.

Думаю, усім цим людям варто сказати «дякую», а не дорікати їм «понаехавшими».

Тема масштабних переміщень населення 1940-х років наочно показує, як глибокі історичні травми та прагматичні рішення радянської адміністративно-командної системи заклали той демографічний, мовний, промислово-економічний ландшафт, який продовжує впливати на регіони через багато десятиліть. Коли ми дивимося на те, що творить Росія на тимчасово окупованих територіях сьогодні, стає моторошно від історичних аналогій. Як ви оцінюєте нинішні дії Кремля в контексті цих демографічних експериментів минулого?

– Те, що відбувається зараз — це вже не просто радянська адміністративна бюрократія чи прагматична «відбудова». Це дикий геноцид ХХІ століття.

Росія діє за найгіршими лекалами тоталітарних режимів: спочатку через катування, фільтраційні табори, терор і депортації вона випалює український простір та витісняє мільйони наших людей з рідної землі. А потім на ці згарища, в ще гарячі від обстрілів хати й квартири, масово завозить свій «человеческий материал» — силовиків, чиновників, будівельників-гастролерів та мисливців за чужим майном із найдепресивніших куточків Росії.

Паралельно ворожа пропаганда запускає цинічні фейки, лякаючи тих українців, які опинилися в заручниках окупації, «поразками в правах». Мовляв, Україна після звільнення нібито прийде «позбавляти громадянства», та проводити тотальні репресії проти кожного. Це свідома психологічна спецоперація — загнати людей у безпорадність і змусити підкоритися.

У цьому сенсі фальсифіковані пости в соціальних мережах про тих, хто «понаїхали», тільки грають на руку російським окупантам.

Якщо за СРСР мовна асиміляція прикривалася фасадом «промислового прогресу» та післявоєнної відбудови, то сьогодні Росія скоює відкритий воєнний злочин. Його єдина мета — остаточно стерти українську ідентичність, перетворити наші квітучі міста на безлику імперську провінцію й затерти будь-яку згадку про Україну.

Але Кремль забуває головний урок історії: як тільки розпадається окупаційна машина — усі ці насильно зведені «демографічні замки з піску» розсипаються на порох.

 Мережа місцевих медіа «Громада Груп» працює завдяки вашій довірі.

Підтримайте незалежну регіональну журналістику донатом.