Дім Бернарди Альби. У Києві поставили незавершену п’єсу Федеріко Гарсія Лорки

Ще під кінець Другої світової війни драму поставили в столиці Аргентини. У Стокгольмі з п’єси Ф.Г.Лорки зробили танцювальний спектакль, а в Лондоні – балет. Дуже багато ставили пана Лорку і саме “Альбу” в ерефії у двадцятому столітті та в столітті нинішньому. Ця п’єса вельми популярна серед карпенківців, студенти-театрали в столиці України люблять ставити її через велику кількість жіночих ролей. Вистави на мотив “Будинку…” йшли по всій нашій Батьківщині, в Ютубі є багато записів цих дійств.

А є ще й кіноісторія цієї безсмертної п’єси: Німеччина, Мексика, Нідерланди, Норвегія, СРСР, США, Куба. Мабуть, цей перелік не є вичерпним, адже всезнаюча Вікіпедія не фіксує сучасні інтерпретації п’єси іспанського драматурга у світі. З часом ситуація, cподіваюся, налагодиться.

Хто ж така ця Альба? І чого багацько режисерів світу й України так за неї вчепилися?

Дія п’єси відбувається на півдні Іспанії. Зараз це автономна спільнота, яка складається з восьми провінцій. Андалусію омиває Середземне море, вона межує з Португалією. Ці землі почали заселятися ще з 10 століття до нашої ери – у 1981 році прийняли статут про автономію Андалусії.

Автором задумувалася ціла трилогія. Найвідомішою на той час у цій трилогії  була п’єса “Криваве весілля” – вистави за нею мали шалений успіх у глядачів. На відміну від “Єрми”, яка мала й політичний окрас. Та крізь роки й роки до глядачів пробилася й пробивається саме деспотична й авторитарна Альба, яка вісім років тримає на замку своїх дочок після смерті другого чоловіка.

Зараз складно уявити таку історію. Важко в неї повірити в двадцять першому столітті.  В часи буяння Інтернету, розповсюдженості соціальних мереж й швидкого поширення інформації дуже непросто уявити, щоб могло статися таке замкнення в будинку молодих жінок віком од 20 до 39 років на довгих траурних вісім років. Та в двадцятому столітті в католицькій й матріархальній Іспанії така історія могла й статися. Підозрюю, що і сам Федеріко Гарсія Лорка десь спостерігав таких жінок у своїй сучасності, можливо, навіть мав особисті контакти з такими сім’ями.

Заборона матері на стосунки з чоловіками призводить до трагічних наслідків: одна з дочок скоює суїцид. Інші ж спостерігають за чоловіками, повсякчас пліткують про них і про сестер у будинку Альби, показують свої вишукані наряди курам, нудяться невеселим і монотонним сільським існуванням, займаються вишивкою і прагнуть на волю – в обійми коханню.   

Всі у домі ненавидять господарку 60-ти річну Бернарду Альбу. Це зверхня, горда, цинічна жінка, яка навіть свою 80-річну матір тримає на замку, годуючи помиями. Навіть їй Альба не дає вийти заміж у її поважному віці. 

Завдяки директорці театру Інні Поліводі мені випала нагода переглянути виставу “Дім жінок” у театрі “Вільні”. Жанр вистави – психологічна драма в стилі фламенко. Вистава зроблена за мотивами п’єси видатного іспанця. Скажу чесно, що це перша постановка за мотивами  п’єси Федеріко Гарсія Лорки, яку я коли-небудь бачив наживо. І що мене у виставі вразило найбільше? Це вишуканість, елегантність, естетика. Глибинна напруга між батьками та дітьми, передана на сцені, а ще травмуюча сила батьківських сценаріїв.

На сцені чотири актриси: Марія Давиденко, Севіль Мехтієва, Анастасія Ніконова, Катерина Щербакова, які грають сестер: Анґустіас, Маґдалену, Амелію і Аделу. Хореографію дійства здійснила Севіль Мехтієва.

Кожна актриса у виставі існує, ніби в якомусь своєму просторі, немовби відособлено одна від одної. Але з тим же вони постійно зайняті вишивкою й балачками за життя між собою, себто в постійному контакті. На мою думку, режисерка вистави Катерина Скічко показує глядачеві, що кожна жінка унікальна й неповторна в своєму роді, з набором своїх неповторних якостей і властивостей, та унікальність цих жінок витирається авторитетом матері, її зашкарублістю й ретроградством, зацикленістю на мертвих традиціях, їх безглуздому наслідуванню в житті.

Напруга у стосунках матері й доньок все наростає, посилюється, оживлюється. Цей стан удало передано через бій барабанів, гучні звуки, їх наростання, їх підсилення з кожним новим ударом. Ця напруга контрастує, трохи полегшується вишуканою пластикою актрис, їх заворожуючою грацією на сцені, яка довго не полишає глядача, створюючи ефект таємничості, палких почуттів, палання пристрасті, у вируючих молодих красивих іспанських дівчат-троянд, описаних паном Лоркою.  

Окремо ще варто сказати за яскраві костюми акторів. Вони так виразно передають дух столітньої Іспанії, отой дух романтики й бурхливих емоцій, котрі вирували в душах тогочасних людей, дарували їм солодкі миті натхнення та любові.

Отже, п’са Ф.Г.Лорки актуальна. Актуальна вона тому, що описує одвічну проблему батьків та дітей, конфлікт світоглядів та цінностей, пoказує, що часто навіть у межах однієї сім’ї її члени не чують одне одного, закривають очі на потреби ближнього свого. Це призводить до розколу в родині, сварок, відчуження, роз’єднання. Ще важлива тема батьківських заборон. Ми всі добре знаємо історію про заборонений плід у раю, ми наслухані про заборони в історії людства – всі вони ведуть до одного: намагання вийти за їх межі й пізнання забороненого плоду. Як відомо, заборонений плід завжди є солодким, але з часом він може гірчити й навіть отруїти.

Завітайте в театр “Вільні” на цю постановку. Тут ви поринете в Іспанію сто років тому, у звичаї й традиції одної з провідних європейських країн.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах!

Телеграм   Фейсбук   Фейсбук   Інстаграм