“Господи, дай мені ліки, щоб загоїти рани важкі”. З поезії Христини Костенко

За плечима в Христини Костенко багато пройденого в житті. Її доля нагадує мені важкий земний шлях наших класиків: Тараса Шевченка, Лесі Українки. Власне, нашому генію й світочу пані поетка присвятила цілий вірш “Пророкам”. У книжці він гніздиться на 45 сторінці. Коли я поглинав цю книжулю, зрештою думав, на якій же сторінці з’явиться Кобзар, і він нарешті з’явився десь ближче до середини 124 сторінкового видання. Наведу тільки перші чотири рядочки з цього вірша, які є дуже промовистими й ціннісними: “Березневої днини батько Тарас//сповістив про народження світ.//Наш пророк нині знов серед нас//прославляє козацький рід…”.

Недарма я почав розмову про нову книгу київської поетки саме з Пророка Тараса Григоровича Шевченка. Вся книжка, весь чар поезії Христини Костенко про село, наче натхненний рядками з святої української книги “Кобзар”.

Пасторальні рядки, оцього щасливого й безтурботного життя в нашому селі, таких рядків і поезії нам дуже бракує в сучасній літературі. Не бракує поезії про війну, про секс, кров, насилля, політику, ні – такого в нас засилля повнісіньке! Тому в бурхливому морі літератури наша авторка і самотня, і воднораз вивищується своїм поетичним голосом понад темами-одноденками і хайповими темками. Навіть вже й не згадаю, коли я читав таку не замулену, чисту поезію, наче п’єш із джерела, із чистої криниці спогадів, ніби переносишся в село, де всі ще живі, нема моря крові і брудних окупантських ніг. Ця чеснота авторових рядких дуже приваблює, дуже симпатичним стає такий віршовий голос серед тисяч пустих звуків, яке в одно вухо влітають, а з іншого вилітають, це дуже часте явище в нашій поезії, на жаль.

Чи не кожному вірші нашої поетки фігурують місяці й пори року. Дуже вірно авторка відзначила на презентації, що попри війну весна йде, літо йде, осінь йде, за нею ж зима і так по колу весь час. У природи свій цикл, котрий не порушується війнами, де б вони не проходили, якби їх не називали, які б наміри не були у ворогуючих сторін. Божий задум не зупинить ніхто. Весь перший розділ “Допоки в серці світить сонце” присвячений саме пейзажній ліриці, буянню різних пір року в природі.

Тільки вдихніть пахощі цих поетичних рядків: “Затих вечір в обіймах весни,//тане дощ на вікні сльозою.// Прокидаються стиха сади//і прощаються із зимою…” (cт.13); “Пахне серпень медом і зіллям,//лине співом пташок до небес.//Ми у диво щиро ще вірим,//що Господь захистить, бо воскрес…” (с.22); відчувається, шо авторка любить осінню пору, адже присвячує їй чи не найбільше рядків: “…У діжку неба заглядає//її  вже з вересня душа -//пташок у вирій проводжає,//плодами тішиться лоза. //І щирість врожаїв гостинно//жовтень складає у льохи.//А листопад, як герб родинний,//cади віншує і ліси. (фрагмент вірша “Осінній Сонет” на сторінці 32)”;  “А осінь закохана в небо,//пташок де зникають ключі,//там місяця гострі ребра//жовтневі вмивають дощі…” (фрагмент вірша “А Осінь Закохана” на 33 сторінці); “Вистеляє листопад стежину//в ніжну осінь, в блакить-небокрай.//І смарагдовий ліс одежину//замінив на злотистий розмай…” (фрагмент вірша “Осінній Етюд” на сторінці 36).

У другій частині превалює патріотична й громадянська лірика. Назва другого розділу надала імення й самій збірці #Моя_Зброя_Слово. Під цим хештегом можна знайти вірші авторки в Інтернеті, зокрема в соціальних мережах. Дуже влучно про цей розділ у вступному слові розповіла Ольга Башкірова. Вона є докторкою філологічних наук, доценткою кафедри методики викладання української та іноземних мова і літератур Київського національного університету імені Тараса Шевченка, членкинею Національної спілки письменників України. Її текст про розділ Моя Зброя Слово:  

“…І ще болючішим постає на тлі одухотворених пейзажних замальовок і ніжної медитативної лірики досвід війни, руйнації, розлуки. Однак лірична героїня почуває в собі сили відновити Дім, опалений війною, адже саме жінка є втіленням невичерпної творчої енергії (“Дорога додому”). Але для того, щоб життя відродилося й перемогло, замало власної сили – потрібен Інший, той, пізнаючи якого, можна пізнати себе. Це чоловік – коханий, воїн, друг. Христина Костенко оспівує шлях Жінки й Чоловіка одне до одного – крізь випробування, відстані й роки (“Поміж нами”). Жіночий досвід, віками пов’язаний із місією народження, виховання, захисту життя, в поезії авторки набуває нової глибини, вистражданої й позначеної мудрістю, здобутою через страждання. Споконвічно “жіночий” жанр колискової адресований тут найпотворнішому породженню людства – війні (“Спи, війна”), і в контексті творчості поетки це цілком виправдано, адже Жінці, завдяки її мудрості й силі, до снаги приборкати навіть найстрашнішого монстра…” (фрагмент статті “Війна і жінка” на 4 сторінці).

Христина Костенко радує свого читача не тільки поезією. Вкінці надрукована її моноп’єса на одну дію зі стереоефектом “Сповідь Каштану”. Цю драму добре проаналізувала на початку книги Марина Каранда – кандидатка філософських наук, доцентка кафедри філософії та культурології Національного університету “Чернігівський колегіум” імені Тараса Шевченка, драматургиня, художня керівниця молодіжного аматорського театру EX LIBRIS.

Ілюстрації художниці, поетеси, акторки Мукачівського драматичного театру, директорки  мистецької галереї замку “Сент-Міклош” (Закарпатська область) Марини Чопей допоможуть вам глибше зануритись в поетичний світ Христина Костенко.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах!

Телеграм   Фейсбук   Фейсбук   Інстаграм