«Хірургія без наркозу: навіщо пророкувати Україні долю "озброєного інваліда" під боком у ЄС?

 Колонку з таким холодним душем для українського та західного суспільства опублікував у The Wall Street Journal Олександр Роднянський-молодший (син продюсера Олександра Роднянського).

Роднянський стверджує те, про що багато хто боявся сказати вголос: сьогоднішня Європа розглядає Україну не стільки як партнера, скільки як буфер. Мовляв, це стратегія «щита», який купує час для переозброєння Заходу.

Поки Росія виснажує свої ресурси тут, вона неспроможна атакувати країни НАТО. І саме в цьому криється головна пастка: поки фронт тримає оборону, Брюссель та інші столиці готові заплющувати очі на внутрішню «деформацію» української держави — централізацію влади, тиск на парламент та хронічну корупцію.

Військова витривалість стала єдиним мірилом успіху, а якість демократії відкладена «на потім».

Проте автор попереджає: такий підхід є небезпечним самообманом. Якщо тренд на політичну ерозію триватиме, після війни Європа ризикує отримати під боком не ліберальну державу-переможця, а озброєну, глибоко травмовану і політично крихку країну, яку буде неможливо інтегрувати в європейську сім’ю.

Роднянський закликає Захід бути чесним: визнати самозбереження головним мотивом допомоги, але водночас жорстко прив’язати цю допомогу до інституційного розвитку та реальної прозорості.

Для російської пропаганди цей текст миттєво став «біблією» тижня.

 Ресурси агресора з насолодою цитують пасажі про «автократизацію», намагаючись переконати світ, що Україна розвалюється зсередини.

Але якщо для Скабєєвої це лише черговий привід для зловтіхи, то для українського суспільства — це серйозний дзвіночок.

Ми звикли вважати будь-яку критику під час війни грою на руку ворогу, але тут планка піднята вище: чи не перетвориться «воєнна необхідність» на постійний і руйнівний політичний принцип?

Втім, у цьому аналізі є й інший бік — контекст і час. Коли подібні «діагнози» з’являються у 2026 році на тлі загального виснаження, вони діють не як конструктивна критика, а як деморалізуючий вкид.

Для внутрішньої аудиторії це виглядає як вирок: нас використають як живий щит, а потім спишуть через «невідповідність стандартам». Це б’є по вірі в майбутнє, яка є основою нашого спротиву.

Не можна ігнорувати і політичний підтекст. Роднянських важко назвати проросійськими, але ця публікація має всі ознаки передвиборчої технології «на виріст».

Олександр Роднянський - економіст, професор Кембриджського університету та співзасновник аналітичної платформи finformant, протягом п'яти років працював економічним радником Володимира Зеленського. 

Вже після звільнення він розповідав сайту «Медуза», що довго домагався відставки за власним бажанням і що його вмовляли залишитися. У своїй грудневій колонці для The Economist Роднянський звертався до корупційного скандалу навколо «Енергоатому» як до симптому ширшої проблеми — персоналізації влади та розмивання державних інститутів.

Думаю, коли чинна влада замикається в риториці облогової фортеці, певні еліти починають грати на полі «західних стандартів». Це сигнал не пересічному українцю, а західному істеблішменту та великому українському бізнесу: ми — та «нова альтернатива», яку ви захочете бачити після війни.

Я ось мимоволі думаю, що і кого мені ця риторика нагадує? Звісно ж, Альфреда Коха.

Альфред Рейнгольдович Кох - російський опозиційний політик, котрий не в'їзний на територію РФ, автор численних антипутінський статей. У минулому - віце-прем'єр Російської Федерації.

Кох неодноразово писав (переважно у своїх щоденних оглядах у Facebook та інтерв’ю), що Заходу, а особливо Європі, вигідно, щоб війна тривала якомога довше на території України.  

Логіка Коха проста: поки Україна воює, вона утилізує російську армію. Для Заходу це «дешева» ціна безпеки (платять грошима і зброєю, а не життями своїх солдатів). Він прямо називав Україну «санітарним кордоном» або «фортечним муром», який захищає розслаблену Європу від «орди».

Російський опозиційний економіст і соціолог Владислав Іноземцев, який часто пише для західних медіа, також аналізував ситуацію через призму «лімітрофних держав» (територій між імперіями).

Іноземцев стверджував, що Росія ніколи не змириться з Україною в НАТО, тому Європа де-факто завжди триматиме Україну в «передпокої», використовуючи її як геополітичний амортизатор.

І тут можна згадати, що Роднянський-старший — це людина, яка не просто "працювала в Москві", а була одним із архітекторів її медійного та культурного ландшафту нульових.

Створення телеканалу СТС, продюсування знакових фільмів, членство в елітних клубах — він десятиліттями обертався в тому самому "бульйоні", де варилися і Кох, і Іноземцев, і Явлінський, і Чубайс.

Для людей кола Коха та "старого" Роднянського світ — це шахівниця великих гравців.

Поняття "буферна зона" для них не образа, а технічний термін. Вони звикли мислити категоріями Realpolitik. Тому молодший Роднянський, вихований у цій інтелектуальній традиції (плюс західна освіта в Кембриджі), просто перевів ці кулуарні розмови на мову престижного американського видання.

Роднянський-старший застав часи, коли ідея "Україна — міст між Сходом та Заходом" була офіційною доктриною (часів Кучми). У Москві 90-х та нульових це сприймалося як норма. Коли міст згорів, залишився "буфер". 

Ця спадковість поглядів відчувається в колонці сина: він ніби намагається повернути обговорення в раціональне, "доросле" русло, де немає місця емоціям, а є лише розрахунок.

Якщо припустити, що це частина гри "нової альтернативи", то зв'язки батька стають безцінним ресурсом. Це вихід на тих західних інтелектуалів та політиків, які пам'ятають Роднянського-старшого як "зрозумілого та свого" медіаменеджера. Публікація в WSJ — це верифікація для західних еліт: "Ми з вами однієї крові, ми розуміємо ваші страхи щодо нестабільної України, і ми знаємо, як це виправити".

Найбільша проблема полягає в тому, що така «хірургія без наркозу» може стати ведмежою послугою.

Риторика Роднянського стає ідеальним аргументом для прихильників Трампа чи європейських ультраправих, щоб взагалі заблокувати підтримку України.

У світі, де демократія і так під тиском, такі публікації можуть стати тією самою останньою краплею для тих, хто вже на межі відчаю.

Вона розрахована на післявоєнний (або передвиборчий) переділ влади в Україні. Але її ціна зараз — це ерозія національної єдності. Автор ніби каже: «Я хочу врятувати демократію», але по факту може допомогти поховати і її, і державу, якщо «щит» трісне через внутрішній розкол.

Читайте також:

Топ-ІПсО тижня (30.03. – 05.04. 2026): як облетіти Місяць і не потрапити в Ужгородське РТЦК

Неупереджена журналістика, експертний аналіз, обґрунтовані думки. Тільки перевірена інформація на нашому сайті та в наших соцмережах.