Колесо фортуни Грицька Траблюка

Книжка Віктора Полянка теж долучається до цієї соціокультурної традиції, однак розв’язує доволі нестандартну задачу. Загальновідомо, що щастя й супровідна до нього удача (везіння) — найрозповсюдженіше побажання й, по суті, мета індивідуального існування людини, і уявляються вони таким собі стійким поєднанням: удачлива людина — це людина щаслива. 

А чи може бути щасливим абсолютний, хронічний невдаха?

Здавалося б, питання риторичне, проте, як стверджує автор, «Немає нічого неможливого», запрошуючи читача в захопливу, сповнену запаморочливих пригод подорож життям свого героя. Протягом цього карколомного шляху Грицько Траблюк (навіть у прізвищі якого дотепно обіграна його суть) зазнає еволюції від невдахи-аматора до фаталіті-гросмейстера, та зрештою, через зіткнення з фатумом війни, значно більшим за його окремішній, так би мовити, індивідуальний фатум, переживає катарсис і разом з усіма українцями позбувається родового тягаря колективної провини за піддатливість до зла, за розбрат, за незжитий імперський спадок, а відтак — і свого перманентного невезіння. І все це відбувається в антуражі неймовірно комічних і фантасмагоричних ситуацій, в які волею випадку потрапляє герой-невдаха.

Оповідання, котрі склали цю збірку, переважно були написані для різноманітних літературних конкурсів, тому суттєво різняться і жанром, і обсягом, і символіко-смисловим наповненням. Бачимо тут і короткі гумористичні й реалістичні замальовки з життя («Пандус», «Крізь терни до сіток»), і містично-фантастичні сюжети («Мислимий привід», «Машина квасу», «Пригода в садибі баби Варвари»), і детективно-кримінальні побудови («Філософський камін»), і химерну жанрову компіляцію містичного горору й побутописання («Недавня казка»). Об’єднує їх фігура головного героя, пригодницький (пригодницько-детективний) сюжет, упізнаваний стиль, де в реалістичне тло вплетені елементи фантастики, інколи містики, саспенсу, зрідка — горору чи фальшивого скрімера (коли читач очікує на щось застрашливе, натомість отримує комічну подію чи враження), і головний єднальний компонент — всепроникний гумор, який може трансформуватися в іронію, пародію, стьоб чи буфонаду, однак незмінно зберігає авторський погляд на світ, де порівну захвату і здивування.     

Звісно, також збірка своєрідно відображає іронічно-релятивістський постмодерний стан свідомості сучасника, однак на тлі поширених цинічного стьобу, чорного гумору та їдкого сарказму привертає увагу цей легкий, добродушний, місцями навіть наївний гумор, що яскраво маніфестує як життєву позицію автора, так і його невтрачену й нерозтрачену здатність до дитинного замилування й щирості сприйняття світу. І герой Віктора Полянка (за авторефлексійним свідченням письменника — ймовірне alter ego) тішить читача своєю безпосередністю поведінки й реакцій, душевною відкритістю й легкістю сприйняття своєї, в принципі, дуже непростої карми. Повномасштабно втілюючи архетип героя-невдахи, Траблюк не впадає у відчай, не починає ані скаржитись на тягар вічних нещасть, ані ненавидіти несправедливість світу. Нескаламученість душі героя — одна з головних прикмет його образу, що реалізує закладені автором топоси sancta simplicitas і «простого життя». Простого не через пересічність чи банальність, а через цілковиту необтяженість такими «соціальними умовностями», як влада, гроші, кар’єра, батьківські чи синівські обов’язки.  Проте цікавий герой не так своєю (значною мірою вимушеною) асоціальністю, як абсолютною збіжністю думки й дії, у нього немає навіть мінімальної відстані між переживанням-відчуттям світу й уплетеністю у світ, й можливо, саме ця щільність екзистування спричиняє усі ті численні неметафоричні зіткнення з реальністю, що нерідко рухають саму історію.

На перший погляд, Віктор Полянко увиразнює негероїчність свого героя і це нібито спрощує образ Грицька Траблюка, проте й дозволяє долучити його до світової галереї типологічно подібних образів. Герой цей, безумовно, комічний, осмішнений, однак не безглуздо-смішний, не примітивний чи шаржовано-недолугий. В основі його характеру лежить глибока, первісно-архаїчна довіра до світу, з якої виростає безумовна віра в людську доброту й порядність. І можливо, це те, що вигідно вирізняє цю книжку з літпотоку, в якому волею як локальних обставин, так і глобальної культурної ситуації нерідко навіть твори для дітей просякнуті девіантними стосунками, а світ у них — зруйнований, енгармонійний, підірваний ізсередини недовірою та ворожнечею. Така дещо інфантильна позиція призводить, щоправда, до конструювання умоглядних сюжетних ситуацій, особливо у ранніх оповіданнях (зокрема, «Матриці»), де дію рухає винятково випадковість, невезіння, ніби інстальоване в саме осердя образу Траблюка. Із цього виникає закономірне превалювання стрімкої подієвості над психологічним умотивуванням, що, з одного боку, пояснюється учнівством, а з другого — виразним впливом кінематографа на побудову окремих сцен, промальовку персонажів, структурування сюжетів.

На цьому аспекті варто зупинитися докладніше. Очевидно, що ґенеза образу головного героя переважно кінематографічна, взірцем його можна вважати класичний образ Бродяги, створений геніальним Чарлі Чапліном, пізніше неодноразово варійований і репродукований у численних кінострічках, телесеріалах (наприклад, «Містер Бін», 1990—1995), мультиплікаційних серіалах (приміром, «Інспектор Ґаджет», 1983) і навіть повнометражних мультфільмах («Удача», 2022). Найвідомішими на пострадянських теренах і такими, що безумовно вплинули на формування в письменницькій свідомості образу невезучого протагоніста, були: французька комедія «Невдахи» (1981) за участі П'єра Рішара (тут міститься суголосна Траблюкові ідея «везучого невдахи»); американська кінотрилогія «Голий пістолет» (1988, 1991, 1994; звідси, вірогідно, походить мотив поєднання жанрів детективу й буфонади); кримінальна комедія про незграбного детектива Жака Клюзо «Рожева пантера» (1963, 2006), котрий, незважаючи на тотальне невезіння, примудряється досягати успіху в розслідуваннях, інколи зовсім неочікуваним шляхом. Цей перелік можна розширювати за рахунок масиву жанрово подібних картин, позаяк об’єднує їх приналежність до традиційної комедії ситуацій та фігура невдатного блазня в центрі сюжету, тобто у кіно цей фрейм потрапив частково із художньої літератури, частково з народної творчості, вуличних вистав і балаганів, а туди — з міфологічно-релігійних первісних уявлень. Останнім фактом, власне, пояснюється незмінна популярність сюжетів про людину — «ходяче лихо» або «тридцять три нещастя», бо цей образ надзвичайно міцно вкорінений у міфологічне мислення. 

Різноманітні халепи, нерозлучні з пригодами, повсякчас переслідують героя, нібито він є своєрідним магнітом для них, і читач присутній при постійному обертанні колеса фортуни, яке то підносить героя на гребінь успіху, то знову занурює в безпросвітні невдачі. Однак фабульний підступ полягає в тому, що всі нещастя, непорозуміння чи курйози закінчуються неочікувано щасливо, подекуди навіть краще й результативніше, ніж могли би бути за «нормального» перебігу подій. Бо розв’язує свої проблеми Грицько так, як уміє тільки він: заплутуючи ситуацію ще більше, аж настільки, що вона, зрештою, розкручується кульовою блискавкою, вибухаючи в найнесподіваніший момент фантасмагоричним або ліричним гепі-ендом. 

І нехай часто Грицько здійснює порятунок когось зовсім негероїчно, а ще частіше його про це ніхто й не просить, сумнівів у тому, що перед нами справжній герой, наприкінці книжки не лишається. Траблюк, цей дивак і незграба, запобігає особистому нещастю красуні Діани, рятує Київ від апокаліпсису, звільняє село на Львівщині від кабали зажерливого афериста, визволяє світ від інопланетного втручання, врешті-решт, долає навіть свою власну недолю на шляху до спільної перемоги над новітньою ордою. І в такі моменти він набуває певних рис героя трагікомічного, особливо в епізодах, коли відкрито й принципово протистоїть набагато сильнішому, відвертому й цинічному злу. Безсенсовістю (з погляду здорового глузду) свого бунту він нагадує Дон Кіхота, так само, як і готовністю стояти за правду й справедливість до кінця. Можливо, це відсутність інстинкту самозбереження чи вміння пристосуватись, а можливо, це друга суперсила Грицька Траблюка (перша — вміння запускати ланцюгову реакцію катастрофічних і непередбачуваних за наслідками подій). І абсолютно точно — це суто український характер, м’який, толерантний і щирий у повсякденності й затятий і непоступливий у речах принципових, в обороні своїх переконань, прав і волі.  

Письменник наділяє Грицька окремими рисами автобіографічного досвіду — емоційними, когнітивними, подієвими. Так, оповідання «Крізь терни до сіток» з’явилося влітку 2022 року як майже фактологічний опис досвіду евакуації сім’ї письменника в лютому до міста Олександрії на Кропивниччині, де Віктор разом із дружиною й дітьми з перших днів війни активно долучився до волонтерської діяльності. У багатьох оповіданнях вимальовуються виразні контури рідних і знайомих авторові місць, локацій, топосів: наприклад, у «Мислимому приводі» обізнаний читач упізнає за описами міста ту ж Олександрію, в «Недавній казці» постає величний Київ, у «Філософському каміні» — Підгірці та Підгорецький замок. Ці місця водночас конкретні й достатньо універсально зображені, щоб бути цікавими й знайомими кожному читачеві, викликати сприйняттєвий резонанс. Так поступово, рисочка за рисочкою, постає в уяві розуміння цілості й специфіки цієї збірки та її героїв: це спроба інтерпретації глобального крізь призму національного, складний коктейль пародіювання, привласнення й переосмислення, внаслідок чого постає інтерпретація українського як невід’ємної та унікальної частини всесвітнього. Тому ця книжка, попри те, що над нею тяжіє огром західної традиції й культурних контекстів, — дуже національна і своєю топологією, і персонажним рядом, і лексикою та ідіоматикою, і своєю настроєвістю — від усміхнено-світлої (що нагадує атмосферу «Вишневих усмішок») до моторошно-містичної (в дусі «Вія»). 

Зображуючи те, що добре йому відомо, автор трансформує його крізь призму небуденної уяви, витворює особливий світ, де фантастичне й реалістичне змішані в різних пропорціях, та майже завжди доцільно й вірогідно — читач безперешкодно занурюється в цю химерну умовність, приймаючи правила гри. І чого тут тільки немає! Тут і улюблена багатьма з дитинства тема наукової фантастики — машина часу, і втручання інопланетян у життя землян, і відьми, і янголи-охоронці, і магічні артефакти, і багато іншого, що, здавалось би, неможливо пов’язати з образом одного персонажа й до того ж у межах достатньо реалістичного наративу. Однак це стає можливим завдяки загальній пародійній настанові, реалізованій у текстах оповідань: в усіх них обігрується якийсь широковідомий факт маскультури. Авторські алюзії, як правило, досить прозорі й легко відчитуються за наявності у реципієнта навіть мінімального знання контексту (або певної міри допитливості). Так, ім’я Грицевого янгола-охоронця в оповіданні «Машина квасу» утворене з імені та прізвища двох найвідоміших письменників-фантастів, що розробляли у своїх творах тему машини часу — Герберта Веллса й Айзека Азімова.

У цілому значущість символічного неймінгу виопуклюється письменником на різних рівнях: починаючи від обігрування у назвах оповідань загальновідомих витворів масової культури (на зразок «Матриці», «поттеріани» чи «Зоряних воєн»), модифікації імен персонажів цих фільмів (так, Морфеус в українському варіанті — Лаврентій Сон, Луціус Мелфой — Меланій Луценко і под.) до композитного поєднання в імені та прізвищі протагоніста опозитивно-доповнювальних сенсів. Тобто, з одного боку, персонаж своїми непередбачуваними й феноменально незграбними  діями повністю відповідає прізвищу Траблюк (від англ. trоuble, що й перекладається як халепа), а з другого, — за влучним спостереженням автора, «як може, втілює те, що давні греки заклали в його ім’я» Григорій, тобто «уважний», «зосереджений», «зібраний», скеровуючи надмір цієї концентрованої енергії на добротворення (хоча результат його частенько досить суперечливий з погляду ортодоксальної моралі, наприклад, зведення зі світу лиходіїв, у чому наш герой великий фахівець). Ще один цікавий аспект називання можна відзначити в оповіданні «Недавня казка», де персонажі, стаючи містянами, переінакшують свої українські імена на «модний» іноземний кшталт: Микола стає Ніком, а Марія — Марі, щоб не асоціюватись із сільським середовищем навіть формально. Цей мотив генетично пов'язаний із класичною вітчизняною комедіографією (одразу згадується: «Я не Сірко, а Сєркова»), а саме недезактуалізованих на момент написання твору проблем комплексу меншовартості, провінціалізму, малоросійства. Однак Віктор Полянко визволяє своїх героїв із пастки постімперського синдрому: рятуючи магічний фоліант за допомогою матеріалізованої сили слова — віршів Лесі Українки — вони ніби пробуджують свій приспаний генетичний код і повертаються до своєї національної сутності. Й уже в пізнішому оповіданні «Крізь терни до сіток» ці персонажі фігурують із даними їм при народженні іменами. Таке різностороннє використання семантики власних назв — це й елемент гри з читачем, і спосіб творення комічного, і перевірений засіб поглиблення смислового виміру твору, що дає змогу встановлювати додаткові горизонтальні зв’язки з широкими культурним і літературним контекстами.

Рухаючись від оповідання до оповідання, ми стаємо свідками не лише всебічного «дорослішання» персонажа, бачимо етапи й перешкоди, котрі він долає, а й ступені зростання та розвитку майстерності автора в розбудові сюжету, у звільненні від чужих лекал, у пошуку власного тону розповіді й промальовки специфіки героя.  Окремо слід відзначити дотепні діалоги, увагу до вербальної деталі, добір соковитих, колоритних слів для передачі темпоритму дії та увиразнення персонажів.    

Відпочатково книжка мала називатися «Грицько Траблюк рятує світ», і хоча це й робоча назва, вона теж має право на життя: Грицько дійсно постійно рятує свій локальний світ від сил темряви, а наш реальний — від довколишнього мороку, просвітлюючи його силою незрадливої доброти і незлобивого, ушляхетненого гумору.

Відповідаючи (насамперед, для себе) на питання, чи на часі ця книжка, така позірно далека від реалій війни, насичена фантастичними елементами й гумористичними пригодами, можу сказати переконане «так». Бо уважний читач не пропустить, що розв’язкою конфліктної напруги в оповіданні «Машина квасу» є короткий виклад Грицьком історії репресій проти українського народу з боку тоталітарної радянської імперії, зауважить проблему відчуття українцями своєї «другосортності» у реаліях зросійщеного столичного життя, помітить дрібні, проте численні тригери, що «запускають» сприйняття цих оповідань у вимірах українського світу — багатогранного й  унікального. І побачить людей — небайдужих, прямодушних, сильних, правдивих і безстрашних, готових протистояти злу в будь-яких його виявах. Тому, безумовно, ця книжка відображає основу основ українського резистансу — наш національний характер.  І, перефразовуючи автора, додам: дійсно, майбутня перемога — у нашій співдіяльності, кумулятивній енергії й зусиллях усього українства й кожного з нас, на якому б фронті ми не воювали — воєнному чи ідеологічному, відтак «перемога… у наших руках, що б вони не тримали» — стилет чи стилос.

Слідкуйте за нами в соціальних мережах: 

Телеграм: https://t.me/gromada_group 

Фейсбук: https://www.facebook.com/gromada.group.novynykharkovataoblasti     https://www.facebook.com/gromada.grp 

Інстаграм: https://www.instagram.com/gromada.group.news/