«Найголовніше вдається розгледіти не одразу…». Харківський біль у житті великого режисера

Харківський слід: особиста трагедія режисера Для Анджея Вайди Катинський злочин не був лише параграфом із підручника історії. Це була історія його родини.

Його батько, Якуб Вайда, капітан 72-го піхотного полку, у 1939 році потрапив у радянський полон. Довгий час родина не знала про його долю. Мати режисера до кінця своїх днів чекала на повернення чоловіка, сподіваючись, що він опинився серед тих, хто вижив.

Якуб Вайда у формі капітана піхоти Війська Польського з дружиною Анєлою та сином Анджеєм. 

Правда виявилася нещадною. Якуб Вайда був ув'язнений у Старобільському таборі і розстріляний у квітні 1940 року в підвалах управління НКВС у Харкові. Він спочиває на Цвинтарі жертв тоталітаризму в П'ятихатках.

Ця «харківська рана» визначила творчу місію Вайди: він відчував своїм обов'язком стати голосом тих, кому куля в потилицю назавжди закрила рот.

Польське кіно стало виразнішим, образнішим, зокрема тому, що цензура жорстоко переслідувала слова і багато чого не можна було сказати прямо. Але якщо ми знаходили художню метафору, зрозумілу глядачеві, образи, які натякали йому на те, що ми хочемо сказати щось інше, тоді кіно набувало зовсім іншого сенсу.

 

Перш ніж впритул підійти до теми загибелі батька, Вайда десятиліттями аналізував польську долю через інші образи.

Анджей Вайда. Автопортрет, 1985, акварель. Автопортрет, олія. Вайда зазначав, що малював, аби краще розуміти та запам'ятовувати світ навколо.

«Попіл і діамант» (1958) — фільм, що зробив актора Збігнєва Цибульського (1927–1967) іконою. Фільм описує світ після катастрофи, в якому новий порядок тільки формується, а ідейний конфлікт неминучий. Це трагедія покоління, яке боролося за свободу Польщі, але виявилося «зайвим» у новій післявоєнній реальності. Вайда створює універсальну притчу: про історичні переломи, про необхідність зробити складний вибір.

Збігнєв Цибульський (1956). 

«Людина з мармуру» (1976) — фільм, що відкриває знамениту трилогію, до якої входять також удостоєна «Золотої пальмової гілки» «Людина із заліза» (1981) та «Валенса. Людина з надії» (2013). З трьох картин саме «Людину з мармуру» критика вважає найбільшим художнім досягненням. Вайда зафіксував момент, коли страх перед всевладним режимом змінився почуттям гідності.

«Дантон» (1982) — геніальне роздуми про те, як революція пожирає своїх дітей, зняте в розпал воєнного стану в Польщі.

Найголовніше вдається розгледіти не одразу…

«Корчак» (1990) — елегія для доктора Януша Корчака, його підопічних і всіх жертв Голокосту.

Анджей Вайда на зйомках фільму «Корчак». 

«Катинь» (2007): обов'язок, виконаний через десятиліття. Фільм «Катинь» став для Вайди підсумковою роботою. Режисер йшов до нього майже 70 років.

 Після війни та німецької окупації настали зміни. Але не ті, на які ми чекали. Ми розраховували опинитися на боці західних країн і за це боролися в Польщі та за кордоном. Не так усе мало бути, не так мала закінчитися війна. Ця трагічна глобальна конфронтація з реальністю зробила нас занадто зрілими для нашого віку. Коли мені виповнилося тридцять років, я вважав — у мене тоді було таке відчуття, — ніби все, що мені слід було дізнатися про життя, я вже дізнався. Проте ми стали зрілими не лише для самих себе, а й для фільмів, які ми робили. Ці фільми створювалися з усвідомлення нами того, що ми пережили, що ми побачили, що сталося в нашому житті.

Анджей Вайда знімає «Катинь», 2007.

Вайда навмисно зробив головними героїнями дружин, матерів і дочок, які роками жили в «порожнечі» та брехні, не знаючи правди про долю своїх близьких. Це був пам'ятник його матері.

«Катинь». Реж. Анджей Вайда. 2007

Сцена розстрілу в підвалі НКВС (аналогічному тому, де загинув Якуб Вайда в Харкові) визнана однією з найважчих і найправдивіших у світовому кіно. Без музики, під механічний шум і звук пострілів, режисер показує методичність убивства.

Хоча фільм узагальнює трагедію Козельського, Осташковського та Старобільського таборів, для українського та польського глядача він нерозривно пов'язаний із харківськими П'ятихатками, де земля буквально просякнута цією історією.

Меморіальна дошка на згадку про польських офіцерів, убитих у Харкові. 

Я ніколи не думав, що доживу до моменту, коли Польща стане вільною, а я зможу зняти фільм про Катинь. Це був мій найважчий обов'язок.

Останнім фільмом Вайди стали «Післяобрази» (Powidoki), історія художника Владислава Стшемінського — одного з лідерів польського авангардизму в міжвоєнний період. Світова прем'єра стрічки відбулася 10 вересня 2016 року на міжнародному кінофестивалі в Торонто, а на польські кіноекрани вона вийшла 13 січня 2017 року — після смерті режисера.

Вайда пішов від нас, залишивши після себе кінематограф, який вчить опору та пам'яті. Його фільми — це не просто мистецтво, це протиотрута від забуття. А меморіал у Харкові, де спочиває капітан Вайда, залишається місцем безмовного діалогу великого режисера з батьком, якому він присвятив своє життя і свою найкращу кінострічку.

Читайте також:

«Щупальця цього спрута всюди в Ірані»: як харків’янин Артемій Сурін вирвався з лап КВІР

Неупереджена журналістика, експертний аналіз, обґрунтовані думки. Тільки перевірена інформація на нашому сайті та в наших соцмережах.

"Громада" розповідає про важливі новини та злободенні теми, робить цікаві подкасти та яскраві відео про життя у громадах Харківського регіону, України та у світі.

Наша місія – просувати демократичні цінності, відповідальну журналістику та права людини.