Вовчанськ. Колаж Олени Зеленіної.
Зізнаюся, що у Вовчанську я була всього лише одного разу. І було це дуже і дуже давно - на самому початку 90-х років.
Я вже не пам'ятаю, на яку тему за завданням редакції мені необхідно було взяти інтерв'ю у місцевого начальства, можливо, потрібен був коментар до листа читача.
Такої посади, як голова районної адміністрації, ще не було і, напевно, це був голова районної або міської ради, який запропонував зустрітися в суботу.
Нам, журналістам, байдуже, адже ми працюємо без вихідних (як і порядне начальство - жарт), у суботу - так у суботу.
Я виїхала з Харкова найпершим автобусним рейсом на Вовчанськ і сонячним і безвітряним вересневим ранком опинилася в центрі містечка.
Було так тихо і спокійно, як буває в кожному місті тільки вранці вихідного дня.
Вовчанськ мене зачарував! Насамперед збереженням деяких будівель столітньої давнини.
Професія з відрядженнями Харківщиною дозволила мені побувати в різних районних центрах, а освіта філолога - відчути практично літературну атмосферу центру Вовчанська, ту саму, яку описували в позаминулому столітті й українець Гоголь, і росіянин Лєсков.
Дуже красиві і значні будівлі червоної цегли - властиві архітектурній моді початку ХХ століття - свідчили про те, що у їхніх будівельників і колишніх (до 1917 року) власників був відмінний смак, освіта і головне - фінанси.
А це означає, що сто років тому містечко розвивалося, заявляло про свої і економічні, і торговельні перспективи, і про серйозний потенціал.
Так і є. Сьогодні в енциклопедії можна прочитати, що, виявляється, повітовий Вовчанськ із населенням 10-15 тисяч осіб, на початку XX століття займав друге місце за темпами розвитку (зокрема соціальної інфраструктури та освіти) після Московського в Російській імперії.
Пізніше я дізнаюся про легендарного мецената, голову Вовчанської земської управи, міністра землеробства Української Держави (1918) Василя Григоровича Колокольцева (1867, Харків - 1934, Париж), зусиллями якого розвивався Вовчанськ.
Його капітальна атмосферна спадщина пережила революції, громадянську війну, гітлерівську окупацію та звільнення радянськими військами. Але не пережила російське вторгнення у травні 2024 року...
Про що думається, коли горять Харків, Вовчанськ, Ізюм, Куп'янськ?
Про часи, що безповоротно минули, від яких усе ж таки, незважаючи на катаклізми ХХ століття, залишалася спадщина наших предків.
Нинішні варвари нібито воюють за цю саму "минулу епоху", нібито хочуть "повернути минуле"...
Я пам'ятаю сюжет, який окупанти крутили всіма мережами навесні 2022 року після захоплення Вовчанська: репродуктор на площі (як у 40-ті рр. минулого століття), з якого неслися бравурно-оптимістичні радянські пісні 30-60-х років.
Дежавю...
Але хіба можна повернути історію назад? Її необхідно знати, пам'ятати, берегти найцінніше і те, що надихає на розвиток, робити з неї уроки...
Або варіант - знищити. Стерти з лиця Землі все, що цивілізоване суспільство створило після останньої кривавої війни.
Найдикішим і бандитським способом знищити систему безпеки в Європі, принципи збереження культурно-історичної та архітектурної спадщини, а найголовніше - ставлення до людського життя як найвищої цінності.
Неможливо говорити про так звану "історичну справедливість" чи "традиційні цінності", які вони начебто захищають і несуть залпами своїх мінометів і балістичних ракет.
Бо жодної "історичної справедливості" і нічого "традиційного" у знищенні всього живого, історичного і цінного немає, це - брехня і лицемірство.
Гітлер хотів повернути німецькій нації велич міфічної "раси" древніх арійців. Ви копіюєте гітлерівські методи. Питання: а навіщо ви їх копіюєте, якщо Гітлер програв?
Якщо німці поперли на Європу і СРСР, окрилені божевільною і деструктивною ідеєю, то ці пруть, окрилені почуттям власної нікчемності, яке їх підганяє, не дає зупинитися, обернутися і подивитися на себе в дзеркало.
Читайте також:
Коментарі
Ще декілька актуальних новин на зараз