Порядок слів

Життєствердне видовище, особливо як на ті важкі дні, коли творилася книжка «Вище вогню». Нагадування про те чи надія на те, що «і це мине». Адже якийсь із віршів цієї збірки міг бути написаний того дня навесні 2022-го, коли ми з Адою абсолютно випадково і несподівано зустрілись у молочному відділі одного з ужгородських супермаркетів, вигнані росіянами з домівок. А інші — скажімо, в пізніші місяці, коли я бачив Аду на поетичних читаннях у Києві, місті, що поверталося до життя, зокрема й культурного.

Коли я перечитую вірші Ади Єлагіної, то, звісно, помічаю різні цікаві моменти, прийоми та образи, але в мене виникає і посилюється враження, що ключовий момент «магії» її текстів — це порядок слів. Саме володіння цим простором, цими вимірами, цією шахівницею дозволяє поетці перетворити просто міні-колекцію вдалих образів і метафор на вірш:

що тебе жене у незміряну далеч

маленька хмарко

квітко пари із рота

виривають тебе із корінням і відспівують під гітару

у промерзлих підвалах

голосами висотують

де ти є мій соколику сіроокої вірності

глухо гупають присмерті над головами

квіти колють у руку

тісно їм поміж стін оцих —

і стеля розтуляється пелюстками

квітко пари із рота

зорянистий і встелений темно-синім огнем

світ хитається

видихаю тебе над розчахнутим небом

пропускаю зів'ялу між пальцями

я сьогодні себе пережив іще раз

прокричав вік і ціль над холодною раковиною

десь під маєвом тіла нерозрубна зав'язь

зачинає свій маковий

данс макабр

У цьому і в багатьох інших найцікавіших віршах збірки «Вище вогню» поетка, ніби скульпторка, пропрацьовує деталі, виводить їх на сцену, мовби в авангардній виставі чи неконвенційному кіно —

цей лист ненаписаний круглий як колесо

я його проживаю і ним упиваюсь

кожен рядок як надбрівна дуга

що обходить лице твоє

закадровим голосом

я знаю напам‘ять

і веду цю війну

за кожен пробíл

і кожен апостроф

за Р як червоний північної осені

за тьмяні меди магнетичної М

за сплеск голубий непокірної Б

і С як твій погляд у солі вітрильній

за О як вогонь що підсвічує тім‘я

і безкомпромісну радісну Е (...)

А що допоможе скласти докупи цей «розібраний» світ? Мені здається, не в останню чергу тут це — міф і архетипи. Пошук чи конструювання універсальних історій (стислість, динаміка й умовність поезії тут лише сприяють). Звертання до символів із багатьма «річними кільцями» (згадати хоч би й назву книжки!). Іносказальне життя. Чи не те саме, до речі, «склеює» часом принаймні окремі кутки так званої дійсності поза поезією?

(...)

то міцніші в сестер їх мечі щойно взяті з ковадел

голосніш молитов їм звучить розпашілий метал

такий погляд — що ним можна брати —

це точно від матері

тільки глянь — і отрута сама витікатиме з ран

а буває тобі зачудовані маряться гори

де ти вглéдів змію — і малим нам розверзнувся ліс

хто подужав ту браму то і інші колись поборе

бо із серця струмлять і броня й найгостріший спис

тільки пáсмо твоє перерите вітрами й снарядами

і тепер вже твій син зарум'янів од сонця й вина

біла ящірка в нас загніздилася під верандою

і ніяк не скінчиться зима

Дочитавши «Вище вогню», я раптом згадав про сьогоднішні суперечки стосовно літератури на тлі війни. Чи має бути поезія заангажована у поточні трагічні й героїчні події, а якщо так, то якою мірою? Чи чесно їй зберігати естетичну автономність і тематичну універсальність? Кому, як і що личить писати про війну та пов’язані з нею речі? Мені здається, збірка Ади Єлагіної — один з прикладів поезії поза такими дискусіями. І чесної, і цікавої, з духом часу, але без постійної загрози в ньому, часі, потонути. З надважливим чуттям — чуттям порядку слів.