Як пересічних росіян перетворюють на справжніх орків. Кінорецензії

Передивилася свіженьку, 2024 року, шістнадцятисерійну російську гостросюжетну драму «Русская жена».

Все як зазвичай у такому типу фільмів: пригоди, страхіття війни, кохання, зрада, перемога, героїзм простих пересічних героїв та класичний хепі енд. Відірватися важко, бо сильне та професійне все – епічний сценарій,  режисура, харизматичні актори, вправні кінооператори та винахідливі творці спецефектів. Ідеологи теж  вправні, своє діло знають на відмінно. «Косяки», звичайно є, але зараз не це важливо.

Місце подій – Сирія, Дамаск, 2015 рік. Початок громадянської війни та вторгнення Росії.  У центрі подій три російські жінки, що побралися з сирійцями і вже багато років живуть у цій буремній країні, що наскрізь просякнута тероризмом та війною. Героїні ведуть якийсь невеличкий торговий бізнес та займаються сім’ями. Чоловік головної героїні – професор математики та розробник якихось там таємничих кодів. Сюжет доволі банальний: одного дня безслідно зникають чоловік та п’ятнадцятирічний син героїні, й вона відправляється на пошуки. Білявка. Сама. У арабській країні. На її шляху весь «букет»: викрадання, продаж, побиття, гвалтування, поранення (просто якась російська Анжеліка!)… Дванадцятирічну доньку мало не видають заміж за старого араба. Син опиняється у таборі підлітків, з яких виховують шахідів-смертників. А їй потрібно врятувати їх та свого чоловіка, якого шантажують сином та вимагають надати якусь надважливу інформацію. І з кожною новою пригодою здається, що це вже остаточний кінець. Але героїня знаходить вихід. Й не тільки тому, що така розумна, вправна, вперта та своїх не кидає, а ще й тому, що їй допомагає російський журналіст – теж розумний вправний, впертий, своїх не кидає, а ще - доволі привабливий, хоча весь час із розкуйовдженою засмальцьованою зачіскою та немитий. Спеціаліст по військових конфліктах та Близькому сходу. Його мотивація зрозуміла: сподобалася жінка та потрібен «бомбовий» репортаж. Є у її активі й чоловік російської подруги – дещо пригальмований (бо боїться що звільнять через порушення закону!) начальник поліції Дамаска.

Питання виникають із самого початку.

Коли читаєш про події у Сирії, видається, що там вже майже нічого нема: ані міст, ані сільських поселень, ані промисловості, ані державності. Що сидить десь там нещасний Асад, якого вже дістали різні протестувальники, жаліється російським друзям та волає про допомогу, яку росіяни йому й надають. Але у фільмі, не дивлячись на явні ознаки війни та руїни, на постійні теракти та зростаючий потік втікачів, у Дамаску майже все є: усі установи працюють, бізнес рулить, місто доволі комфортне, працюють школи та університети, а портрети Асада майже на кожному кроці. Правда, не вистачає ліків, бо їх перехопили терористи, але то дрібниці. А де знімали? У Дамаску та на здичавілих теренах Сирії? Ні, ви що! Знімали у Криму та у Дагестані! У Дербенті. То ж виходить, що руїну, антураж війни та тотальне середньовіччя поза межами міст запросто можна знімати у Росії та на окупованих територіях України? Виходить так! І це вражає! Мене. Але не російського глядача, який не заморочується питанням – де знімали, бо у Сирії ж, де ж іще!

Другою чи навіть якоюсь третьою лінією драми йдуть події на російській авіабазі у Сирії – «Хмеймім». Виникає питання: а що росіяни роблять у Сирії й чому гатять ракетами по чому попало, не радячись із сирійським керівництвом? У фільмі відповіді нема. У фільмі є тільки два дурнуватих старших лейтенанта, що попадають у полон, сидять у зіндані та потребують визволення, і їх визволяють, бо «русские своих не бросают».  Щось схоже на події у Афганістані. Тільки літаки та ракети більш сучасні. А ще привертають увагу репліки під час бомбардувань: «Все чисто. Мирних нема. Можна починати.» І ракети відриваються від літаків, і влучають по жалюгідних, майже стародавніх  сільських вуличках, і з під вибухів розбігаються… ті самі мирні, яких там нема… Виглядає епічно, героїчно та гуманно! Бо хто не втік – це терористи, самі винні! Все поскидали, відпрацювали – й на всіх вітрах до бази весело залицятися до медсестри. Якийсь капітан зумів про щось там домовитися із терористами, щоби закінчити війну, але йому дорікнули, що із терористами домовлятися не можна ні в якому разі і – заарештували, як зрадника своєї держави! Не Сирії, ні, зрадника Росії! Бо хотів зупинити війну у Сирії. Це знов вражає тільки мене, бо російський глядач - захоплений героїзмом хлопчика-лейтенанта слов’янської зовнішності із великими вухами й задиркуватим чубчиком, та зрадою чорнявого капітана…

І взагалі, у фільмі усіх рятують виключно русские й росіяни: військові, дві жінки, журналіст, якийсь впливовий авантюрист друг журналіста та ще син героїні, бо він же наполовину мамин син і прямо каже друзям – хлопчикам-шахедам – що «ми ж своїх не кидаємо!»

Головний терорист (представник опозиції, що протистоїть Асаду й росіянам) – втілене зло.

Усі асадівські державники – втілена опора правопорядку.

Усі другорядні герої-сирійці – втілена ілюстрація до провідників «традиційних цінностей», що страшенно переймаються своєю репутацією. Наприклад, «чесно» питають у дванадцятирічної дівчинки, чи хоче вона заміж, вона згоджується і старого нареченого не цікавить, що її змусили до цього, шантажуючи життям мами. Традиційні правила виконані. Репутація збережена.

Окремо про журналіста. Він – вільний. В нього є свобода слова. Він дотримується стандартів журналістики й прагне висвітлювати погляди обох сторін. У нього є гроші. А у його редакції – можливість оплачувати його авантюрні відрядження. Виникає питання: а чи це справді російський журналіст? В них що, такі є? Не повимирали? Російський глядач свято вірить, що є. Я – ніт…

У фільмі безліч жахіть. Є страшенні бомбардування й без того занепалих сільських поселень, бо там «скупчення терористів». Є жахливі «справедливі» катування та страти підлих ворогів. Є й відрізані голови, як доказ «справедливої» відплати за зраду знову ж таки - ворогів. І міські, й сільські сирійці – живуть у якомусь похмурому «традиційному» середньовіччі. Особливо це проявлено у сценах із жінками, які живуть, як рабині. Всі ці жахливі наративи прописані настільки природно, що наприкінці фільму починаєш сприймати їх, як вимушену та майже безальтернативну «справедливість». 

Завершення фільму також епічне та красномовне.

Підлітки-смертники у аеропорту змішуються із дітьми, що летять кудись додому. Більше півсотні заручників. Серед юних шахедів - син головної героїні, що не піддався  на терористичне зомбування. Він потихеньку вмовляє хлопців відмовитися від теракту. А поліціянти чи, може, якась там нацгвардія чи спецназ, як завжди – за початок штурму! Дивишся й невільно пригадуєш «Норд Ост», «Беслан» та «Крокус»… У силовиків альтернативи нема! Але під час цього штурму – ніхто не гине! Бо тут все зробили правильно, бо тут був російський журналіст-«рембо», бо тут був напів-російський хлопчик, якого мама навчила бути героєм.  Бо тут була мама, яка нікого не кидає…

Отже.

Росіяни у Сирії – герої, гуманісти й нікого не кидають. Вдача в них така! Особлива!

Асадівська Сирія, яку любить та захищає Росія, нещасна держава, яку рвуть на частини зловісні терористи від бажання  захопити владу, яка їх «вкурює» сильніше за наркотики!

Глядач у підсумку ненавидить терористів, жаліє Асада та любить свою Росію, своїх героїчних жінок та журналістів, а найсильніше - своїх героїчних військових, що захищають та рятують усіх скопом від жорстоких шахидів, фашистів чи якихось там  нациків…

Прем’єра пройшла успішно. Сотні тисяч переглядів. Десятки тисяч позитивних лайків. Тисячі захоплених відгуків, серед яких самі глядачі порівнюють події у Сирії із подіями в Україні, а кіношних терористів - із воїнами ЗСУ.

Ось тільки один приклад з безлічі коментів (мовою оригіналу):

«…В диком восторге от сериала "Русская жена". Сериал качает на эмоции, заставляет переживать, волноваться и поглощает всё твоё внимание. Смотреть не просто интересно, а безумно интересно. Все шестнадцать серий пролетают "на одном дыхании", без затягивания и не дают заскучать. Очевидно, что всей командой была проделана фантастическая работа. Здесь мы наглядно видим настоящий русский дух, и гордо говорим: "Русские не сдаются!". У драмы вполне счастливый конец, а самое главное, что всё логично закончено. Вопросов не остаётся, только приятное послевкусие и желание ещё раз пересмотреть на досуге…»

Все. Справу зроблено. Російський кінематограф із завданням впорався.

Ви теж не проти подивитися це лайно? Дивіться, якщо маєте імунітет. А не маєте – то під час перегляду теж, як росіяни, легко можете перетворитися з нормальних людей на справжніх орків…

І в мене залишилося тільки одне питання. До українських кінематографістів. А де наші блокбастери, що мають таку професійність і таку силу впливу та переконання? Переконання правдою. Де? 

Фільм дивилася та коментувала 

стійка Галина Мандра 

Слідкуйте за нами в соціальних мережах!

Телеграм  Фейсбук  Інстаграм