«Закон сумочки» проти права на постріл: захист громадян від збройної злочинності – справа рук самих громадян?

Ця мантра про «добру людину з пістолетом», яка в мить зупиняє зло, звучить привабливо, але розбивається об сувору реальність першого ж пострілу в натовпі.

Давайте будемо відвертими: більшість із нас не готові бути героями бойовиків. Навіть якщо закон дозволить вільне носіння «короткого ствола», чи справді ви готові щодня тягати з собою кілограм заліза?

І не просто носити — а бути в стані постійної бойової готовності між чергою за кавою та вибором продуктів в АТБ. Зброя в сумці — це не магічний амулет.

У критичний момент її треба дістати, зняти із запобіжника, дослати патрон (адже носити зарядженою її заборонено навіть у США) і прицільно вистрілити. І все це — за секунди, у стані дикого стресу, коли навколо бігають налякані люди.

Спробуйте для початку влучити по тарілці на стенді, а потім уявіть, що ця тарілка стріляє у відповідь, а між вами метаються випадкові перехожі.

Висока ймовірність, що в такому хаосі інший «озброєний громадянин» прийме за терориста саме вас. Замість порятунку ми отримаємо перехресний вогонь і помножені жертви.

Досвід країн із високим рівнем легального володіння зброєю лише підтверджує ці побоювання.

Ваша авторка вивчила статистику. Вона невблаганна: кількість масових розстрілів прямо корелює з доступністю вогнепалу.

США, де на руках мільйони легальних стволів, залишаються світовим лідером за кількістю трагедій у школах та торгових центрах. Натомість приклад Австралії та Великої Британії показує: суворий контроль рятує життя ефективніше за будь-який револьвер.

Крім того, зброя — це дорого. Навчання, регулярна практика, дозвільні процедури вимагають ресурсів, яких у більшості населення просто немає. А отже, «загальна озброєність» — це міф для заможних або фанатичних.

Часто трапляється нетвереза ​​стрілянина на емоціях. У 2020 році сталося масове вбивство семи осіб, які однією компанією відпочивали біля ставка в Житомирській області та чимось не сподобалися господареві "вечірки", який мав усі дозволи на мисливську зброю.

Не менш страшно, коли двоє молодих людей напідпитку на чернігівській вулиці серед білого дня демонстрували постріли з пістолета. І це наступного дня після теракту у Києві!

Не можна ігнорувати й політичний підтекст. Чомусь за легалізацію найгучніше виступають сили, які балансують на межі електорального виживання.

В умовах розхитаного суспільства та інформаційних воєн легальна зброя в руках радикально налаштованих груп — це ідеальний інструмент для перетворення будь-якого мітингу на криваву бійню.

У нас уже відбувалися криваві сутички під Верховною Радою, коли люди гинули та отримували поранення.

Коли замість плакатів у хід підуть «легальні» стволи, мова йтиме не про демократію, а про фізичне усунення опонентів.

Якось наприкінці 90-х я поверталася ввечері додому в одному з темних харківських мікрорайонів. Час був не такий уже й пізній — близько 22:00 (ще навіть ходили трамваї). І ось на темній доріжці якийсь придурок безшумно підійшов ззаду і зробив мені захват ліктем за горло.

Жесть!

Однією рукою я вчепилася йому в руку, інстинктивно намагаючись вивільнити свою шию, а другою, в якій тримала сумку, почала гатити його тією сумкою з усієї сили. Щойно мужик послабив хватку, я закричала на всю вулицю. І він, вдаривши наостанок мене кулаком в обличчя, накивав п'ятами.

Мала привід для гордості: втік із ганьбою!

Хлопці з місцевого карного розшуку його вирахували й затримали за пару днів.

Виявилося, цей тип (поганяло "Клоп") — раніше судимий за вбивство співмешканки (забив до смерті), відсидів сім років.

Його дії проти мене слідство та суд кваліфікували як… хуліганство із нанесенням тілесних ушкоджень. І він знову отримав досить м’який, цього разу – умовний, термін (його старша сестра виявилася «зі зв’язками» в судовій системі).

А тепер уявімо сценарій із пістолетом — нехай навіть травматичним або, не дай Боже, реальним вогнепалом (до речі, журналісти у 90-ті могли оформити його легально).

Припустимо, я вивільняю руку від тієї сумки, дістаю з кишені ствол і стріляю через плече, влучаючи йому прямо у фізіономію.

Йому зносить половину обличчя чи башку. І це при тому, що сам напад на мене потім кваліфікують як… вуличне хуліганство.

Думаю, на лаві підсудних опинилася б уже я — за перевищення меж необхідної самооборони.

Бо в наших реаліях закон часто захищає не того, хто борониться, а того, хто «більше постраждав» на папері.

Виявилося б, що сумочка — це самозахист, а куля в нападника — це вже «незаконне позбавлення права на життя» серійного злочинця.

Ні вже, друзі, краще відбитися сумочкою або газовим балончиком.

Ми справді рухаємося до врегулювання ринку зброї, і це неминуче, особливо під час та після війни.

Мністр внутрішніх справ після ліквідації голосіївського стрільця зробив заяву, що в Україні варто розглянути можливість надання громадянам права на озброєний самозахист, включаючи короткоствольну вогнепальну зброю.

Дуже дивно з точки зору поліціянта: захист громадян від збройної злочинності – справа рук самих громадян?

Ну... Якщо поліцейські в страху тікають, тоді звісно!

Але не варто чекати, що пістолет у кожній кобурі стане панацеєю. Безпеку створює професійна поліція, яка має виконувати свою роботу, а не відсиджуватися або драпати з місця події, та свідоме суспільство, яке вміє рятувати життя за правилами надання першої допомоги, а не лише мріє про право його забирати.

Читайте також:

Топ-ІПсО тижня (13.04. – 19.04. 2026): Україна пробила тунель у Таллінн; «радники ЦРУ» засіли в університеті; Орбан як Каддафі «Русского мира»

Неупереджена журналістика, експертний аналіз, обґрунтовані думки. Тільки перевірена інформація на нашому сайті та в наших соцмережах.