Жіночі сповіді

Відкриттям для мене стала вистава у театрі "Браво". Показ спектаклю “П’яні вишні” організував клуб Draman art club. Режисеркою дійства виступила Надія Ільчук. Після акторського тренінгу мистецького клубу я й потрапив на цю виставу – за особистим запрошенням.

“П’яні вишні” – це вистава про жіночу відвертість, крихкість і силу, про те, як особисті трагедії стають спільними.

Під час перегляду вистави мене не покидало відчуття, що десь я це вже бачив. Дівчата за 30 років збираються на гостину й відверто говорять про своє, жіноче. Одна кобіта працює в ресторані офіціанткою, але мріє стати актрисою. Інша збирається народжувати від чоловіка, якого заледве знає. А ще є гостра на язичок мадам, і холостячка, яка всіх збирає разом на свій день народження. Так от уся ця затія з “п'яною вишнею” нагадала мені про улюблений колись серіал "Секс і місто". Задумка десь така сама: жіночі посиденьки з чесанням язиків про все на світі, але переважно – про мужчин. Тільки в "Сексі і місті" - це різні локації й міста, інші долі жінок, а у виставі – це одна сцена.

 Сцена оформлена помпезно, вичурно, святково: повітряні кульки, врочисті подарунки, декоративні коробки, квіти, вино, торт... Це оформлення різко контрастувало з розповідями жінок про себе: неможливість реалізувати свій талант актриси, розгубленість від незнання батька власної дитини, неможливість побудувати повноцінні стосунки, холод у відносинах з чоловіком, альфонсизм.

У залі було найбільше жінок – ця вистава є своєрідним дзеркалом, у яке кожна чи кожен дивився, бачив і себе також. Сила мистецтва, і мистецтва театрального полягає в катарсичності. І коли актори читають п'єсу, вони переживають очищення, коли грають і показують його глядачам, коли переживають його разом із глядацьким залом – це своєрідний сеанс відновлення. Жінки сповідаються одна одній, випливають душу: цей вихлюп щирості, змішаний з пережиттям важкого досвіду торкався глядачів, адже в кожному і кожній живе болючий досвід, яким хочеться ділитися й переживати заново, але й забувати цей досвід також хочеться. Ця вистава нагадує всім, що яким би не був шлях важким, цю ваготу можна розділити в близькому колі й це коло подрібнить біль на молекули, атоми, мікрошматочки, які з часом стануть порохом, розвіюваним весняним вітром.

Слідкуйте за нами у соціальних мережах:

Телеграм Фейсбук Інстаграм