«Чорні води. Пам’ять» – так називається картина одного із колишніх студентів Алли Степанівни Півненко, нині відомого живописця і оформлювача книжок харківських видавництв Володимира Носаня. Уважний погляд зразу знайде здивовану дитину між двома дорослими. Хлопчик, а, можливо, й дівчинка, пострижена наголо, як це робили у післявоєнних селах, щоб волосся густіше виросло.
Якими ростимуть і ким стануть діти, народжені 2022 року в підвалах України або в інших країнах, з яких їхні мами-біженки ще хочуть повернутися і вже повертаються до Києва і навіть Харкова? Нам цього не вгадати.
Чи стали діти 1939 і 1941 років стійкішими до випробувань, аніж їхні батьки? Можливо, й так. Навантаження на кожне нове покоління більшає. Алла Степанівна Півненко – 1941 року народження.
Трапилася мені фраза: «Ця книжка – не про напругу сил. Ця книжка про життя розуму і життя з розумом». У світі набувають популярності книжки-розмови, тобто двоє людей хочуть розібратися у справах днів минулих, але таких, що досі впливають на безпеку і творчість, повсякдення й традиції. Вони, оті двоє, спілкуються під включений диктофон або листуються, окреслюючи певні теми, запитання й роки. Ми з Аллою Степанівною в умовах війни листуємося. Іноді я перепитую, щоб дізнатися подробиці, ставлю свої запитання. Але в тексті їх, швидше за все, не буде. Просто одна доля, на яку припало дві війни.
Американський історик і письменник, фахівець з історії Східної Європи, зокрема, України, Тімоті Снайдер висловився метафорично: «Біографію та історію поєднано не тому, що зацікавлення та досягнення можна так просто витягти з чийогось життя, як відро води з криниці. Усі ми більше подібні на заплутані підземні печери, ніж на прямі свердловини вглиб землі… Правда щирості відрізняється від правди чесності. Бути щирим – означає жити так, як хотів би, щоб жили інші. Бути чесним – означає визнати, що це неможливо». Ось така розлога цитата обрана мною як пролог до записок нашої сучасниці Алли Степанівни Півненко, кандидатки мистецтвознавства, авторки численних статей про художників України для німецької енциклопедії Allgemeine Künstlerlexikon. Ще одна її важлива життєва роль – бути мамою народної артистки України, скрипальки Богдани Півненко. Богдана Іванівна завідує кафедрою скрипки у Національній Музичній Академії України ім. Чайковського, продовжує працювати із студентами онлайн, давати майстер-класи, пропагувати українську музику.
Богдана Півненко виступає з концертом в Оксфорді. Осінь 2022.
Із рукопису Алли Півненко:
«Написати спогади мріяла дуже давно, за роботою я відкладала на потім, але хотіла, щоб моя доня знали своє коріння. Це, мабуть, зародилося 1981 чи 82 року. Ми з дочкою-школяркою жили в Харкові. Дана малювала, ліпила, різала гравюру. Якось, поки я була зайнята підготовкою до лекцій в Худпромі, вона в – енний раз роздивлялася книжечку про 15 республік, ілюстровану народними костюмами. І раптом чую: «Мама, а кто мы по национальности?» відповідаю з подивуванням: «Украинцы». Після паузи Дана: «А почему говорим по-русски?» Я: «Хорошо, будем говорить на украинском». І відтоді почали спілкуватися рідною мовою. Все ж було зрусифіковано, освіта в першу чергу. У Худпромі навчалися студенти з усього союзу. Потім мені допомогла дружба з Мосями, творчим подружжям, бо я в 1969 читала в Художньому училищі, де навчалися Петро й Таня».
Дитинство Алли – це постійні переїзди (Кавказ, Казахстан, Україна). Тепер занотовує буденно: «Було три глухих вибухи, з вікна видно хмарки, які тягнулися далі. О 6.15 вимкнуто струм, воду, опалення. Струм дали о 9-й, води і опалення немає. Кажуть, щось зруйновано».
«У нас о 12.25 вимкнули світло , воду і тепло, подейкують на чотири години. А ми заспокоюємо себе і кажемо собі, що нашим бійцям в окопах гірше». І після чергових спогадів про навчання, роботу, атмосферу «художнього середовища» чи як пише Алла Степанівна, «інтелектуальної тусовки», знову запис-констатація реалій війни:
«О 21.00 знову все вимкнули, я знайшла ліхтарик, яким можу підсвітити, якщо знадобиться, хоча я непогано орієнтуюсь і в непроглядній темряві. Вдень не було нічого три години, скільки увечері – невідомо, може, після півночі увімкнуть».
Мемуарний файл збільшується, ніби розстеляється довга ткана доріжка в минуле.
Ось Аллі, дочці вчорашнього рядового солдата-фронтовика Степана Півненка, 10 років. Черговий переїзд, коли родичі не те що на поріг не пускають, а води у спеку не винесли.
«Літо 1951. Старша мамина сестра Серафима жила у Красноармійську (нині Покровськ) Донецької області. Побачила мене з братом біля хвіртки й не пустила, бо ми «рижиє». Моя мама була брюнеткою, тато рудий, але без яскравості, я з братом мала руді з бронзово-каштановим полиском кучері. Як розповідала мама, в період кавказького складного життя одна єврейська бездітна пара пропонувала нас усиновити, так ми їм подобалися, але мама відмовилася, не зважаючи на важкі будні.
Після «гостювання» у тітки на Донеччини ми попленталися на вокзал і опинилися у Просяній Дніпропетровської області. Там жила молодша мамина сестра Ольга.
Чим славилося це селище? На його території були і є поклади білої глини, з якої виробляли каолін на заводі. Це очищена глина, придатна для промисловості, а також був керамзавод з виробництва білої цегли. Оскільки на заводах не було фільтрів, влітку всі дерева стояли ніби припорошені білим пилом. Крім приватних будинків по обидві сторони вокзалу на певній відстані розташувалися двоповерхові будинки для робітників за принципом гуртожитків: довгий коридор, кухня з пічкою і по кімнаті на кожну сім‘ю. Були й комфортніші для начальства різного рангу, викладачів школи-десятирічки. У центрі клуб з бібліотекою, фойє для танців, кафе. Уздовж головних доріг тягнулися тротуари з керамічної плитки, уквітчані монументальними гіпсовими вазами з квітами. Ну і звісно базар, дві лазні від двох заводів і два танцмайданчики, стадіон для футболу, лікарня. Десь у 56-му збудували більш модернову школу з великим фойє( бо в моїй не було), де проводились свята. На стінах картини і навіть копія або повтор «Хліба» Тетяни Яблонської.
У тітки були дві кімнати у трикімнатній квартирі, але в кожної хазяйки – окрема кухня. Тітка говорила: «Ти – дівка, а моя Люба – баришня» (старшокласниця).
В Просяній говорили українською. Але в її протиставленні я відчувала підкреслене приниження мене і вивищування дочки – баришні. Вона хотіла вступати до Бердянського педінстититу, збиралася стати вчителькою. Це відчуття приниженості закарбувалося в пам‘яті, тим паче, що ми не виростали в селі. Ще в родині тітки Ольги були хлопчики-двійнята 1950-го року народження. Чоловік тітчин, Іван Галенко, нас зустрів не радо. Ночували ми з мамою на кухні не знаю скільки днів, потім нас батько кудись повіз. Пригадую, що ми йшли з клунками й чемоданами тої повоєнної пори пізно увечері по дорозі десь під Міллерово на Дону. Раптом нас із заду освітило прожектором мотоцикла, який порівнявшись з нами, зупинився і виявився міліцейським. Ми були налякані. Можливо, вони перевірили документи у батьків та й поїхали далі.
Поселилися в якомусь селі, на березі Дону. Пам‘ятаю, що я купалася в річці й почала тонути. Мене витягла за волосся сусідська дівчина із неохайної хати. Обшарпаної, а не біленої, як в Україні. Але коли невдовзі я увійшла всередину, мене вразила кількість килимів та інших дорогих речей. Килими не домоткані, швидше за все, - воєнні трофеї.
Десь восени 51-го ми поселилися в якомусь селі в порожній хаті. Сіни, кухня з пічкою і лежанкою, де ми відігрівалися. І кімната-майстерня, де працював батько – шив взуття. Його пригнічував статус чоботаря в радянській майстерні. Підкреслював своє вміння модельєра взуття (зараз би сказали «дизайнер»), згадуючи ностальгійно інколи про своє ательє на Бесарабці у Києві, мабуть, років непу. Батько не любив говорити про війну, бо не прийнято було, здебільшого ідеологія оберталася на революції, її здобутках, які захистили від фашизму. Сліди війни позначилися на здоров’ї батька, був худим, знервованим. Не любив слово «сапожник», яке в радянські часи вживалося й негативно, в сенсі невмілого, криворукого. Кричали кіномеханіку в залі, якщо рвалася плівка: «Сапожник, не спи, давай фільм!».
Тітка Сіма журилася з приводу нашої бідності: «А Стєпан, какой мастєр! Золотиє руки і голова, цени нєт, мог би жить намного лучше с таким талантом!» Звинувачувала в нерадивості, не розуміючи як і ми діти, його ностальгії за минулими успіхами до війни у тому ательє, Із яким інтересом розглядав книжки з мистецтва зарубіжного, які я брала в інститутській бібліотеці на канікули зимові чи літні. І щось було у ньому в ті моменти тужливе. Думаю, що в батька, як кажуть, опустилися крила, завмерла душа від тої дійсності. Це я вже могла пізніше проаналізувати а не тоді, коли сама кудись поривалася, хотіла поїхати подалі. Можливо, й мій потяг до мандрів успадкований від нього. Шкодую, що не розпитувала, коли вчилася, батька і маму про минуле, та й не пригадую, щоб хтось із однолітків чи однокурсників розказував про свої роди.
Мені здається, був зруйнований інститут сім‘ї, родини або жили нещасливо, або розпадалися через катаклізми 20-50-х, смерті, голод, війну, руїну, невлаштованість, відсутність базових християнських цінностей, а потім ти був ніким без прописки, а значить без роботи. Я про все це пройшла , але в мені, мабуть, природою було закладено перебороти перепони, підлість, зраду тих, кому довіряв, бо я ж за гороскопом лев, могла протистояти і завдяки праці самовдосконалення чогось досягти. Вірила у щось краще.
Чергове село, де ми жили і навіть назва забулася, лежало на пагорбах. Коли я виходила з хати, вдалині через яр чи може невидиму річку бачила інший пагорб з людьми, школярами.
Навколо хати не росло ніяких дерев, можливо їх вирубали. Непосильні податки на плодові дерева змушували селян нищити садки. Та й кому належала хата – невідомо. Померлим від післявоєнного голоду, може, загиблим? З братом ходили до школи, вдягнені «по-городському», я в черевиках, може, з калошами, куценьке пальто і темно синій фетровий капелюшок. Звісно, мерзли.
Випадкове фото. Невідома 9-класниця. Так іноді вдягалися на Харківщині 1950-х років. Спортивні шаровари у мороз поєднували із спідницею.
Пригадую, що я з дітьми на Різдво або старий Новий рік ходили по хатах і співали (швидше, я була там присутня) і нас пригощали гостинцями. запам‘яталися пиріжки з квасолею, бо такого раніше не їла. Десь навесні я лежу на печі з ангіною, від якої діти вмирали. Батько знову кудись поїхав, мами й брата і їжі теж не було. І я у розпачі почала жувати сушені яблука, якими дряпнула гланду і прорвала нарив, що врятувало мене. А потім ми в Просяній, живемо бідно, збираємо у дворі маленькі тверденькі якісь бубочки в траві та їмо. У глухонімої сусідки з однією ногою, на милицях, помер маленький син від ангіни. Жінка добре шила на ножній машинці «Зінгер» різний одяг, чим заробляла на життя. Були сусідки без чоловіків. Батько мій ніяк не міг адаптуватися до совітського способу життя у післявоєнній країні, час од часу кудись зникав в пошуках чогось кращого. Дуже сильно кашляв, але не переставав смалити солдатську самокрутку. Якось (це 52-53 навчальний рік) він зшив на замовлення чудові хромові чоботи, догодивши замовнику. Той віддячив крім 1000 рублів (це ще до грошової реформи) пляшкою оковитої, після якої батько перестав курити і кашляти. В цей період він мені зшив двоколірні босоніжки і черевички на шнурочках та руминочки на підкладі з баранчика. Але не пригадую, щоб він щось хороше шив мамі чи собі, крім парусинових черевиків і кирзових чобіт. По сусідству мешкала немолода жіночка, яка виготовляла букети штучних квітів і поховальних паперових вінків, до створення яких залучила мене, за що мені платила якісь копійки. У дворі у неї росли різні чудові квіти, запам‘яталися півники – квітка модерну. І якісь білі квіти, при розтиранні їх у долонях пінились, як мило. Наші сусідки – це певне конкретне середовище, яке мене оточувало і формувало мої погляди на життя, на людей, співчуття, а не озлобленість. Пригадую одну жіночку, яка побачивши, як я вишиваю, попрохала оздобити її сукню бісером, крупнішим звичайного дрібненького. Він був світло прозорий з чорним вглибині, аж випромінював із середини. Ним я прикрасила груднину плаття. Вона була у захваті і на знак подяки подарувала мені цілу низку переплетених між собою намистин такого ж бісеру, але на новий (54-й?) рік на святковому вечорі в школі в мене його хтось украв, та я все ж у ньому покрасувалася. Батько знову кудись поїхав і мами теж не було , брат запустив навчання, приводив до хати двох друзів і вони грали в карти. Я нервувала , плакала, закликала його до розуму. Потім це вже навесні приїхав батько із сестрою Іриною з Нікополя, вона аматор-художник, фотограф. Ірина в кімнаті зробила розпис синькою, чим мене вразила: гірський краєвид з річкою і деревами на першому плані. Моя тітка Ірина 1918 року намагалася вступити до Академії мистецтв. Розглядаючи роботи, їй порадили викладачі, щоб приїздила вступати через рік, бо не вистачає закінченої середньої освіти. Але більшовицько-українська війна, потім сім‘я не дозволили їй стати дипломованою художницею. Тоді, у 50-х роках, вона привезла гостинці та одяг непоганий після своїх доньки (закінчила факультет іноземних мов) і сина (музиканта-акордеоніста), старших від нас. Ось звідти у мене красиві фетрові капелюшки і нестандартні шкільні форми-плаття.
Випадкове фото. Напис на звороті: "Здали історію. 10 клас. 1954 рік".
Батько був скупий на купівлю одягу, але давав гроші на пиріжки у шкільному буфеті. Навесні 53-го в день сповіщення про смерть Сталіна, всіх нас школярів зібрали в коридорі на лінійку, вийшов директор школи і сказав тремтячим голосом із непролитою сльозою про кончину вождя. Ми не дуже розуміли, принаймні я, тому ніякого ридання не було, нас тихо відпустили додому. У нас вдома радіо не було і про цю «сумну звістку» ми не чули до повідомлення директором. Та й не знали, що тисячі зітхнули з полегшенням.
У Просяній у школі була тільки українська мова. Учитися мені було цікаво, брала участь в різноманітних гуртках: хор, співала соло, з репертуару пам‘ятаю «Суліко», «Орльонок, орльонок, взлєті више солнца» та ін. Був хороший вчитель музики Карандашов, грав на уроках на акордеоні чи баяні крім патріотичних за програмою пісень, грав доступну для нас класику. Влітку танці на танцмайданчиках у маленьких скверах, у дворах під його гру. Ще писала я драми, бо грали у шкільних виставах. Пам‘ятаю, як зачитувала написане у класі після уроків. На фізкультурі створювали тематичні піраміди, скажімо, у вигляді зірки, видряпуючись на гору.
Хлопці-старшокласники на спортивних змаганнях. 1950-ті роки.
Приїхала до Просяної молода жінка на посаду старшої піонервожатої, вчила нас балетним па, щоб кружляли в хороводі сніжинок на новий рік. А ще танцювала різні танці, наприклад, узбецький, бо в мене були довгі коси-локони бронзово- каштанові, тобто «рыжая», як казала моя тітка. Я навіть пошила для того танцю тюбетейку. Співали українських народних пісень, виступали в костюмах 15-ти республік, брали участь у якихось районних «зльотах», виступали в клубі.
Районна художня олімпіада школярів. 1950-ті роки.
Пригадую приїзд з концертом тріо з області, ледве у батька виканючила на квиток. Вони виконували українські пісні й романси, особливо душу зачепило «Ми підем, де трави похилі». Пригадую індійський фільм про Бродягу (нікто нігдє нє ждьот меня, бродяга яааа). Сеанс тільки для дорослих, а я в красивому (від тітки) фетровому крислатому капелюсі, насунутому по самі очі, майже навшпиньках подаю знічев’я’я квиток контролеру і проходжу до зали.
Сьогодні у нас було 9 вибухів, бачила з вікна дими, сирени прокинулися дуже рано, москпалата біснується, страшнувато, але молимося.
Світло є, вимкнули опалення, яке вночі трішки гріло, гра «холодно- тепліше» продовжується. Періщить розлючений листопадовий дощ, але Живемо!
А нинішні спогади – це єдина можливість виговоритись у моїй ізоляції від повноцінного творчого життя, в якому я відчувала себе корисною.
Читайте також Знайди мету – ресурси знайдуться. Про казахські реалії – до Дня ненасилля
Підписуйтесь на наш facebook
Підписуйтесь на наш Telegram
