Алла Півненко: Освітлене спалахами війни. Частина 2

Ірина Мироненко 19.11.2022 у 12:44 278

Колись це буде книжка мистецтвознавиці Алли Півненко – з розділами і главами, фотографіями і репродукціями картин. Інформація у вільному не академічному поєднанні. Ви її перші читачі й критики. Тож дізнайтеся від Алли Степанівни,  як і де  навчалося покоління, народжене 1941 року?

Алла Півненко: Освітлене спалахами війни. Частина 2

 

Заставкою до нинішньої публікацію обрала роботу народного художника України В’ячеслава Приходька. Вона зберігається у фондах Красноградського краєзнавчого музею імені Мартиновича і має назву «Двір восени». У покоління, яке почало усвідомлювати навколишній простір у рік закінчення Другої Світової війни двори дитинства були різними: із аматорським театром у вцілілому сараї, із спільною піччю на кілька квартир, щоб куховарити не на примусі, а теплої пори – під відкритим небом, на живому вогні (про таку піч – далі у тексті). Але спершу – коротко про тих, хто не тільки читав, а й знайшов час для реплік.  

Окрім літераторів, журналістів і митців відгукнулися на публікацію доцентки двох поважних університетів нашої країни – Шевченка у Києві та Каразіна в Харкові. Марина Курушина з кафедри українознавства філософського факультету Каразінського університету вважає: «Потрібна така мемуаристика, а особливо зараз

Піймала себе на тому, що хочеться так багато всього зберегти. Обгорнути крафтовим папером спогади батьків. Як родинний сервіз. Щоб передати дітям. Бо ми зараз так багато втрачаємо. У мене виникла така асоціація, бо помітила, як дуже боляче щось згадувати, а зберегти хочеться, бо воно дороге. І здається, що колись зможеш витягти, розгорнути свій скарб і відчути це тепло. Тоді, коли час трохи притлумить біль, коли будеш готовий». Ось що написала доцент кафедри хімії високомолекулярних сполук хімічного факультету    КНУ ім. Шевченка Тетяна Базилюк: «Дякую і з нетерпінням чекаю продовження». Тож читайте наступну частину спогадів Алли Півненко. Географічно це Дніпропетровщина і далі Донбас. Вона пише  під завивання сирен.

 

Cтанція Просяна.

 

«Мабуть, з осені 53-го ми в іншій хаті, де є сіни, кухня з пічкою і кімната. Пригадую великі кар’єри, поруч ставки, в яких ми купалися, посадки шовковиці, якою ласували.   Усвідомити  причини відїздів батька мені важко.  Ну, а маму за висновками  медкомісії не брали у важкі цехи Каолінкомбінату і Керамзаводу. Усі  інші, «легші» посади були зайняті. Але вона не сиділа склавши руки, а займалась,  як сьогодні говорять, дрібним «бізнесом», бо треба годувати дітей, якщо батько поїхав у черговий раз на пошуки кращої долі.  В чому  той «бізнес» полягав? У Просяній були колосальні поклади білої глини, якою ще в ті часи цікавилися начебто японці. Але як у 50-х роках білили хати у сусідньому Донбасі? Наші односельці йшли до кар’єру й брали скільки потрібно, а мама з іншими жінками   возила якийсь мішечок глини, скільки могла, поїздом на Донбас, здебільшого в шахтарські селища, Красноармійськ, як тоді говорили, а тепер Покровськ, до якого від Просяної  дві короткі зупинки.  Але частіше їздили вже від Красноармійська автобусом до міста Новоекономічного  і на базарах продавали білу глину на баночку. Одного разу і я їздила, щоб допомогти мамі, ночували в якійсь хаті-завалюсі у знайомих. І з карєру теж допомагала нести. З тим містом у мене буде повязано два роки життя пізніше.

Коли я була у 8-му класі, ми знову знімали аналогічну хату: сіни, кухня з пічкою, кімната і кіт на додачу. До 8-го класу я була маленькою, на фізкультурі стояла останньою, а потім витягнулася.

Памятаю, мені купили черевички закриті на шнурочках і на                       «вєнському каблучку». У фойє просянського клубу увечері у вихідні були танці –  вальси, фокстрот, танго. Іноді ввечері, коли в клубі нічого не було, дівчата могли піти «прошвирнуться» по перону й зазирнути до станційного буфету, де інколи зявлялися мандарини, привезені з Красноармійська, Донецької мережі. До того ж можна було кинути листи у щілину поштового вагона якогось пасажирського потяга.  Для швидкості, обминаючи поштові скриньки і сортування кореспонденцій на  пошті.

Брат іще тоді не здобув середньої освіти, а вже рано пішов працювати на залізницю, і йому дали житло. Можливо,  й ви бачили вздовж колій по обидві боки від вокзалу селищних станцій стандартні одноповерхові будиночки на чотири  квартири:  дві по кімнаті з пічкою і дві двокімнатні. У прибудованому коридорі були чотири комірчини з примусами. У нас була одна квадратна кімната. Пасажирські потяги стояли на цій зупинці не більше 2-х хвилин.

 

Дрезина. Фото з експозиції Музею історії та залізничної техніки Південної залізниці.

Будинок  здригався,  коли пролітали  швидкі й товарні потяги, але тоді ми не реагували, бо вікно кімнати виходило у двір, тоді як у інших до колії. Це вже потім, коли приїздила на канікули, погано спала від сусідства залізниці.

Існувала ще й спільна  вулична  піч, де можна було влітку всім разом готувати їжу. Вона стояла перед будинком, а за нею сараї для чотирьох сімей.  Так утворювався дворик. І територію огородили низеньким штахетником-парканом всього з двох сторін –  за сараями, де проходила дорога, за якою починалися приватні садиби, а праворуч відгороджувалися від грунтової доріжки, яка вела до переходу із шпал через колії на інший бік селища.  

Неподалік стояв двоповерховий будинок початку ХХ століття, зруйнований у роки війни й відбудований.  У ньому жила з батьками-залізничниками моя однокласниця Алла Левадна. Родина мала велосипед, як і багато хто з нашого оточення.  На ньому я навчилася їздити, інколи Алла катала мене на багажнику, що позаду сідла, або ми мінялися місцями і вже я крутила педалі. З Аллою ми разом вишивали, дружили, я їй давала списувати математичні предмети.  Чомусь рідна матір її не любила,  на відміну від інших дітей.–  молодших доньки і сина, яких Алла няньчила. Вона теж буде навчатися в будівельному училищі на штукатура і вийде заміж, аби відокремитися від матері. Бачилася з нею 2011 року. Вона  мешкала поруч із цвинтарем і не полишала без уваги могилки моїх батьків. Стала баптисткою, і в листах до мене інколи переписувала цілі проповіді, до речі, російською, яка активно закріплювалася і через релігію.

Пригадую, коли я була десь у класі  10-му, раз чи двічі дивилася якесь кіно по маленькому телевізору в довгій кімнаті для залізничників, недалеко від колії та станції. Там   відпочивали, обідали своїм принесеним стрілочники та інші працівники станції.

Телевізор у світі поступово ставав головною формою розваг і джерелом інформації. Мені ж вдавалося іноді з порога, стоячи, щось подивитися на телеекрані, бо всі місця, природно, займали залізничники.

 

Американський політик Річард Ніксон дивиться з дружиною телевізор у готельному номері Чикаго.

Межа 50-60-х років

Невдовзі брата забрали до армії, а я закінчила 10 класів у 1958 році. Пригадую, як я випрошувала у батька гроші на сукню для випускного. Тоді популярною тканиною був штапель китайського виробництва. Зшили мені бордовий сарафан і білу блузу із стоячим комірцем, який зав‘язувався на грудях бантом. Доповнювали образ коричневі шкіряні на низенькому підборі черевички, тіснуваті, тож розношувала їх мама, змочуючи взуття всередині якимсь одеколоном. Взагалі мама була наділена смаком до краси, до кольорів,  стіни прикрашала репродукціями художників-передвижників, здебільшого пейзажів Полєнова, Шишкіна, Саврасова та інших.

 

Василь Полєнов. Зарослий ставок.1879 рік.

Мама любила цю картину із жіночою фігуркою вглибині, на лавці. Можливо, бачила щось співзвучне своїй долі, журливе, трагедійне, але вона старалася нести свою ношу гідно. Ніколи на нас не кричала, не лаяла, достатньо їй було пильно подивитися, і в тому погляді рідних карих очей встигала прочитати і зрозуміти все.   Ми ж говоримо про період 1950-х, тоді крім російських «передвижників» іншого масово не пропонувалося й не пропагувалося. Пригадую в кафе-ресторані висіли «Мисливці на привалі» Василя Пєрова і «Ранок у сосновому лісі» Івана Шишкіна. Картини в рамах, мабуть, копії не місцевих художніх майстерень, а дніпропетровського худфонду.  

Також моя мама займалися в‘язанням скатертин, вишивкою хрестиком складних композицій за готовими зразками, сама шила ватяні ковдри, подушки. Була красива, чорнява, статна, на неї схожа моя племінниця Олена Півненко, за чоловіком Мунла, живе в Еміратах, Дубаї, вчилася у Харкові, за фахом містобудівник.

Ще про школу і  вчителів. Українську викладала молода вчителька Галина Петрівна Лапко. Струнка, модно  красиво одягалася. Я приїздила до  Просяної  2011 року, провідали з братом могили батьків, а до цього була з Даною на початку 90-х, прикріплювала на стандартних пам’ятничках емалеві портрети, бо брат після смерті батьків розподілив обов’язки: він    пам’ятники, оскільки  в Просяній на той час мешкав (70-ті, потім Чорнобиль, сім’я  у Прип’яті), я відповідала за фото на емалі. Просяна занепала, заводи приватизовані, моя школа лежала в руїнах, зате відправляв власник заводів  каолін в різні кінці світу. Колись було 5 тисяч населення зайнято на заводах, зараз скоротилося. Питна вода привозна, її транспортують, як молоко або квас – бочками. Розлиту у 5-літрові каністрочки воду я побачила  у вчительки, до якої навідалася під час свого приїзду 2011 року.  

Чудове було вчительське  подружжя : вона вела хімію,  він –  фізику й малювання (хвалив рисунок мого брата, хоч той зробив його прямо на парті). У пам‘яті залишилася вчителька німецької мови. Вона заклала основу знань з німецької, яких мені вистачило для здачі іспиту при вступі до Київського державного художнього інституту в 1962 році.  

І ще про пісенні уподобання  молоді, моїх однокласниць. Вечорами, сидячи на колодах біля хат, співали українських пісень, і я біля них. У селищі ніколи не було видно ні калік війни, ніби їх не існувало в природі, ні жебраків. На жаль, російська мова закріплювалась у вітальних листівках на кшталт «Люби меня, как я тебя». Це мене дивувало, але особисто не торкнулося, щоденника «перехідного віку» не вела, залицяльників не мала й вважала себе некрасивою, бо «рижая».

 

Друга половина 1950-х рр. Алла Півненко у 8 чи 9 класі.

 

Навіть на вечірці в хаті однокласниці після випускного вечора відчувала себе скутою в колі ровесників, де вперше ковтнула якоїсь настоянки. Проходило наше святкування під контролем батьків, власників хати. З усього класу в майбутньому тільки я і ще одна дівчина мали вищу освіту (Ніна стала економістом, навчалася в Одесі).

Про ставлення учителів. Я не відчувала якоїсь неприязні, за винятком класної керівнички, яка читала географію, мені більше четвірки не ставила. Коли в старших класах вивчали тригонометрію, приїхала молода вчителька, я перша виконала контрольну і пішла додому. Наступного дня вона сказала про оцінку «5», подивовано зазначила, що про мене говорили інше. Але я жила якоюсь мрією, як усі.  Після 10-го класу я поїхала до Києва і подала документи до хореографічного училища.  В 1957-58-му роках в училищі здійснили  два експериментальних прийоми учнів для  підготовки спеціалістів за кваліфікацією «Методист художньої самодіяльності. Керівник танцювального колективу» з 4-річним терміном навчання. 1962 року диплом одержали 60 фахівців. Коли я здавала документи, то була в тюбетейці, пошитій до костюму                             узбецького танцю. З-під тюбетейки спускалися дві коси, що привертало до мене увагу. Так і ходила по Києву.  Дізналася, що гуртожитка в хореографічному училищі не передбачається,  стипендія 18-ть рублів (слово «карбованці» тільки на купюрах зазначалося, а говорили і на Дніпропетровщині, й на Донбасі «рублі»).  Мій  однокласник здав документи до медичного інституту. Увечері ми мали повертатися додому потягом Київ- Донецьк, вдень блукали по центру і зайшли до Володимирського собору. Я вперше бачила собор, в тих невеликих містах, де я до цього бувала в атеїстичній країні, храмів  не існувало. Коли я увійшла до майже порожнього собору,  заклякла від тої краси і невідомого для мене відчуття чогось незвичного неземного.

 

 

Образ Богоматері з немовлям у Володимирівському соборі Києва

Я мимоволі перехрестилася,   дивлячись на центральний образ Богородиці. Аж тут здригнулася від реготу мого однокласника і від сорому за нього стрімко вибігла.

   Коли я, здавши документи до хореографічного училища, повернулася до Просяної, то мама сказала, що батько знову поїхав шукати кращої долі, і звісно, ніхто не зможе платити за «угол» у Києві. Довелося  забрати документи і за чиєюсь порадою подати їх до будівельного  училища №40 в Донецькій області,  у Новоекономічному. У шахтарському місті  я повинна була навчитися альфрейно-малярній професії на повному  державному забезпеченні.

Гуртожиток при училищі,  харчування, форма   чорна роба з металевими ґудзиками й куфайка. Будинок двоповерховий, монументальний, як палаци культури  з так званим портиком, два або й чотири колони.                                                                                                                                                                                                  Велике фойє, де у вільний від занять час грали у пінг-понг, у вихідні танцювали під популярні в той час пісні, які звучали російською. тільки російською, бо це вже Донбас: «Я люблю тебя жизнь, что само по себе и не ново», або «Ландыши, ландыши, светлого мая цветы» та інші. На першому поверсі дирекція, праворуч столовка і класи для занять, ліворуч на 2-му дівчата, праворуч хлопці. Вчилася два роки, на штукатура   один. Була велика зала, де проводилися свята, після них танці під наглядом виховательки, доволі молодої,  привітної, і вихователя  – чорнявого чоловіка з довгими загнутими віями, як у дівчини. Він учив нас танцям,  пильно вдивляючись якимсь містично-демонічним поглядом в обличчя. З вихователькою готували свята-вистави, концерти. Учні були з усього союзу, пригадую трьох дівчат аж із Омська. Вони без кінця співали верескливі частівки. Одна з них співала соло й намагалася вступити до музичного училища в Донецьку, їздила на прослуховування, але без успіху. До слова, одного разу нас возили до Донецької музкомедії, де  ми дивилися «Бєлую акацію», чи якось інакше ,  але про Одесу – «город родной».

 

 

 У спортивній залі будівельного училища. Алла Півненко – у першому ряду третя праворуч, вища за всіх, у светрі й шароварах.

Спорту приділялася увага. Але саме на фізкультурі в училищі я отримала травму на все життя, бо ніхто не направив на рентген.

Тепер про навчання. Теоретичний курс, по-моєму 2-3 дні, вивчення технічної сторони в роботі маляра. Була навіть естетика, звісно, курс марксистсько-ленінський, хоча я не пригадую, щоб тиснули з його вивченням. Акцент був на практиці, на конкретному об’єкті, де ми вчилися оліфити стіни, очищені від бруду,  робити шпаклівку і грамотно покласти її на поверхню й не один раз, потім фарбування збалансованим кольором, а до цього побілка стелі, стін, провести фільонки, які композиційно підводять риску. Далі  шпаклівка і фарбування вікон та дверей, дерев‘яної підлоги з дошок, бо в тих приміщеннях, швидше виробничих, паркету не пригадую. Вчили робити на стелі навколо електродроту для лампи декоративний гіпсовий рельєф, але в основному малярні роботи. Нічого не платили, тільки змушували розписуватися у відомості за начебто отримані гроші. Я бунтувала, чим викликала злість у майстра. Після закінчення навчання отримала професію – «маляр 4-го розряду», але ніякого диплому не видали, тільки трудову книжку  із записом : «СУ№40, учащаяся 58-60гг., маляр 4-го розряду». Але ці два роки не були зараховані при оформленні пенсії, бо вимагали диплом для підтвердження. Отакий обман. Тепер дивлюся з посмішкою: відкриває трудову запис  про роботу маляром, наприкінці  – посада професора. І ще трішки. Мешкали в гуртожитку по 4-5-ть дівчат, всі із сіл, єдина можливість утекти із  колгоспного раю з довідкою на навчання, бо паспортів не видавали, було новітнє кріпацтво, хоча думали, що так і треба, ніхто відкрито не нарікав. Батьки з дому передавали якісь продукти, наприклад, яйця, якими дівчата пригощали й мене. Пригадую одну скромну Джанілян,  якщо не помиляюсь із прізвищем: в окулярах, трошки незграбна, постійно усамітнювалася й читала якісь книжечки. Інші були бідовими, галасливими, сварилися  через хлопців – симпатиків на танцях. Іще   на танці ми ходили до гірничого училища, розташованого поруч, такого ж за архітектурою. У  фойє там крутили відомі пісні. Я, «рижая», стидалася,  не впевнена, що мене запросять до танцю,  тож розглядала стінгазету. Хоча була стрункою,  із хвостом і чубчиком. Але, як не дивно, моя закомплексованість не зупиняла симпатичних юнаків – чемно запрошували танцювати.  Іван із цього училища приділяв мені увагу десь наприкінці першого року навчання. Сам із Тернопільської чи іншої області на заході України. Звідти  їхали на Донбас, щоб якось вирватися з колгоспу. Нагадував образ козака з народної картинки. Коли я була на канікулах у Просяній, він попередив листом про  те,  що буде проїздом на нашій станції, і я дійсно з ним поспілкувалася через відкрите вікно поїзда, який  стояв дві хвилини.  Потім я отримала листа й була геть розчарована, бо він описував, як їздив на базар, що і за яку ціну купив, така нудота, а я ж мрійниця, хотілося інших слів. І на цьому була крапка, хоча він намагався зясовувати, що сталося, чому я його уникаю.

 До слова, не пригадую у просянський період мату, лайок на вулиці або від сусідів і на тому ж Донбасі також. Хлопці з гірничого училища були чемні, соромязливі. Від тата якось раз чи два чула на чиюсь адресу «курва», не більше. Мабуть, люди потребували любові до ближнього, співчуття, посмішки, не пригадую згорьованих насуплених облич.  Існувала повага. До батька звертались сусіди, яким ремонтував взуття безкоштовно, тільки «Степан Федорович». 

 У мене потім був закоханий Володимир із Чаплиного, який навчався у гірничому училищі. Кілька разів прогулялися ми вздовж транзитної траси. І одного разу тією дорогою їхав наш майстер до Красноармійська на велосипеді. Наступного дня він перед усією групою висловлював подивування: «Смотрю, Пивненко  ідьот с парнем, глазам не поверил…даже не мог подумать». Взагалі хлопець був начитаний, обмінювалися мріями. Може,  і продовжувались би наші «вздовж траси» прогулянки, якби не ця ситуація з майстром. Я почала уникати свого знайомого. Він інколи здалеку дивився на мене захопленим поглядом і, зі слів його друзів, марив мною і моїми косами. Переповіли мені,  коли ми вже мешкали в гуртожитку після направлення на роботу. Отака романтика.

 

 

8 березня 1960 року. Алла Півненко перед концертом у будівельному училищі.

 

Я стидалася своїх веснянок, які  по дурості намазувала сумішшю крему «Метаморфоза» з кількома краплями йоду. На ранок прокидалася з обпеченою шкірою, яка потім облазила  і зявлялась біла шкіра, правда ненадовго. Я вже не памятаю, коли вони щезли, але не любила пляжитися на сонці, бо швидко і непомітно згорала. Інколи на літні свята (можливо, день молоді?) ми ходили організовано у центр міста і слухали концерт біля Будинку культури.

Подумки повертаюся до Красноармійська (тепер це Покровськ, звідки 2022 року йшли евакопотяги на захід України). Там наприкінці 50-х років   мешкала у власному будиночку мамина старша сестра Сіма, швачка-модистка, дружина машиніста-паровоза, яка свого часу не пустила нас не те що квартирувати, а й поріг переступити. У Красноармійську восени 1-го курсу мама купила мені осінні світло- коричневі  черевики із шнурочками на товстій «стиляжній» підошві та зимове пальто-міді, темне з дешевим хутряним (можливо, кролячим) коміром. А вже навесні набрала на плаття крепжоржет, рожевий, з невеличкими квіточками. Пошили літню сукню з декольте, яке набувало асиметричної форми, бо зібрані хвильки скріплювала брошка. У майбутньому я буду майже все шити сама за готовими викройками мого розміру, купленими в будинку Мод у Москві. Кладеш на тканину, обводиш,  вирізаєш і строчиш.

Після закінчення навчання  нас направили на роботу в цьому ж місті Новоекономічному. Трудова містить запис: «Считается мобилизованним на 4 года для работи на предприятии с 1.VI. 1960 по 1.VI. 1964г.» Нас поселили в робітничому  гуртожитку по четверо в кімнаті. Деревяний клозет для «будівників світлого майбутнього»      у темному дворі  поруч із гуртожитком. Мені було сумно там жити і працювати, особливо після розповіді комсомолки-активістки або профспілкової діячки про поїздку до Москви на якийсь «сльот молодьожі». У  якому вона була захоплені від усього побаченого, від модного взуття  на шпильках!

Зазначу, що навчання  в ПТУ велося російською мовою, хоча між собою всі, крім міських, говорили суржиком, бо оточення тиснуло на свідомість. Я не пам‘ятаю, за яких обставин вирішила їхати до Києва. Можливо, в один із моїх приїздів на вихідний додому мама                 розказала про те, що в Києві живуть родичі просянських приятелів, або я сама з ними спілкувалась і вони дали мені адресу близького родича.  У Новоекономічному  мене звільнили на моє прохання всупереч постанові про відпрацювання певних років.

Мама зібрала мені два чемодани   один великий, скріплений металевими куточками і двома замками, на який пошила чохол на ґудзиках і малий. Вони були типовими для того часу.  З ними розсталася аж  2009 року, при переїзді в Києві  з однієї  квартири на іншу. Тоді, на початку 60-х, їхала я  чомусь із Чаплиної, як тоді казали, вузлової станції, де зупинялися на довше поїзди, аніж у Просяній. Прощання і невідомість попереду, але з надією на щось …

 

 Читайте також Алла Півненко: Освітлене спалахами війни. Частина 1 

Підписуйтесь на наш facebook

 Підписуйтесь на наш Telegram

 

 


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини