Досить часто художники і скульптори відтворюють власні риси в образах своїх героїв. Чи схожа босонога молочниця з панночкою, одягнутою ніби для театральної прем’єри або зустрічі колишніх випускниць шляхетного пансіону? Вдивляйтеся, порівнюйте. Принаймні, силою та грацією молочницю природа наділила. Важкі повні бідони на коромислі ось-ось відірвуться від землі, красуня підведеться і піде-попливе до тих, хто замовив у неї молоко.
Щоб розрізнити в її образі риси Жозефіни, варто подивитися на ще одна фото із сайту uartlib.org.
Капелюшок часів непу нагадує туго зав’язану хустку молочниці.
То був час, коли на тарілях малювали козака Мамая у ковальському фартусі, з молотом і шаблею біля ніг та писали «Я пролетарій Мамай, стережися, буржує, не займай УСРР».
Тож дізнаймося більше про творчу особистість, про яку англомовні публікації зазначають, відтворюючи все ту ж «Молочницю»: «Жозефіна Діндо, українська скульпторка, яка працювала з порцеляною і зазнала сталінських репресій».
Майбутня скульпторка польсько-єврейського походження народилася 11 грудня 1902 року у Варшаві. Тоді місто входило до складу Російської імперії як центр Царства Польського. Трирічною дівчинка осиротіла. Під час Першої світової війни була евакуйована до Риги, де навчалася у школі. Як пише співробітник Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України, кандидат історичних наук Ігор Резнік, «восени 1917 року Жозефіна переїхала до Харкова. Художню освіту здобувала в класі малюнка у професора Михайла Пестрикова, випускника Академії живопису в СПБ. Наступний етап – студіювання у Харківському художньому інституті (1920–1926). Під час навчання зблизилася з викладачем Бернардом Кратком, із яким невдовзі взяла шлюб. Тодішній Харків став містом розквіту авангардних ідей. Мисткиня активно спілкувалася з Володимиром Татліним, Василем Єрмиловим, Казимиром Малевичем і Михайлом Бойчуком та під їхнім впливом звернулася до напрямку конструктивізму».
Доктор мистецтвознавства Ольга Школьна присвятила скульпторці статтю «Пошуки «іншої» реальності в творчості Жозефіни Діндо першої половини ХХ століття». Ольга Володимирівна пише: «Останнім часом українське мистецтво повертається до витоків власних «ізмів», якими рясніли пошуки вітчизняних художників початку – першої третини ХХ століття. У цьому зв’язку осібно стоять творчі експерименти митців-конструктивістів, що виявляли свої творчі здібності у скульптурі, архітектурі, живописі, графіці, плакаті, сценографії, дизайнерських проєктах, художній кераміці тощо. З-поміж знакових імен тієї епохи опукло проступає ім‘я Жозефіни Діндо, талановитої скульпторки, вектор шукань якої ближче до середини минулого століття намагалися насильницьки «переламати» згори, скеровуючи на річище панівного соцреалізму. Що ж саме так дратувало владу і партапарат чиновників? Невже просто інакшість мислення? А може, виховані «совєтами» кадри відчували у виявах творчості мисткині загрозу своїм досить штучним устоям і псевдошкалі цінностей? Думається, що насправді, коли представники малограмотної толпи безпомилково відчували щось «занадто високе» для їх розуміння в царині пластичного мистецтва, їх обурював той факт, що вони не в змозі його осягнути і збагнути. Таким чином митці інстинктивно керувалися мірилом «інакшості» естетичного сприйняття світу як викликом звичайного для них ладу буття і протиставленням себе соціуму-суспільству. Інколи навіть натяки на таке протиставлення коштували життя, адже в антитезі свій-чужий перемагали зброя, розправні «трійки» і неписаний закон необхідності застосування знущань по відношенню до представників будь-якої еліти: інтелектуальної, мистецької, наукової тощо. Враховуючи польське походження, харківську школу і співпрацю з Михайлом Бойчуком та Василем Єрмиловим (з останнім зберігала теплі стосунки протягом усього свого життя і київського періоду), Жозефіна Діндо була апологетом «нової естетики» в мистецтві. До 1933 року, коли їй було присвоєно звання професора, скульпторка розробила свої «Делегатку», «Посудницю», «Жницю», «Молочницю», низку посудних форм на Городницькому тоді ще фаянсовому заводі, навчила плеяду талановитої молоді на базі Одеського художнього училища, виборола своє право на авторське бачення і неповторну творчу манеру. І саме її, цю манеру, у неї впродовж наступних 20-ти років силоміць віднімали. На кону стояло життя чоловіка, коханого Арона бенШимона (Бернарда) Кратка, спекулюючи яким, мисткиню спонукали відмовлятися від свого світогляду в мистецтві, замінюючи його «правдою» буття».
Втім, ще юною Жозефіна погоджувалася на експерименти з образами новітніх «героїнь часу». 19-річною вона стала авторкою бетонного пам’ятника Розі Люксембург у Харкові.
Мені вдалося розшукати лише фото місця, де на клумбі «заховалася» між квітів і зелені колишня землячка Жозефіни, народжена також у Царстві Польському Розалія Люксембург.
Коли і чому пам’ятник зник, інтернет мовчить. Важливо знати, кого ж увічнювала монументальна пропаганда в Харкові 100 років тому. Польсько-німецька революціонерка, теоретик марксизму, економістка та публіцистка єврейського походження, одна із засновників Соціал-демократичної партії Королівства Польського і Литви, а також Компартії Німеччини була вбита в машині, яка везла її від місця арешту, і скинута в канал. Зберігся і був опублікований її рукопис про російську революцію. Вона писала: «Український націоналізм в Росії – це щось абсолютно відмінне від, скажімо, чеського, польського або фінського націоналізму. Це тільки каприз, божевілля кількох десятків дрібних буржуазних інтелігентів, що не має жодного коріння в економічних, політичних або психологічних відносинах країни. Він не має жодних історичних традицій, оскільки українці ніколи не були нацією, не мали свого уряду, жодної або національної культури, за винятком реакційних, романтичних поезій Шевченка» (1918 рік). Переклад українською став доступним значно пізніше, аніж 19-річна Жозефіна увічнювала цю «діячку». Та й де ви бачили скульптора-експериментатора, який засяде перечитувати мовою оригіналу твори персонажа для замовленого важливого пам’ятника?! Можливо, із тим замовленням допоміг її викладач Бернард Кратко, за якого вона згодом вийде заміж.
Історик Ігор Резнік пише про харківський період Жозефіни Діндо:
«Після закінчення інституту працювала у галузі станкової і монументальної скульптури, а також пластики малих форм (із використанням гіпсу, дерева, порцеляни). Збереглися фотографії низки її ранніх робіт та гіпсових і дерев’яних скульптур 1920–30-х років. Це, в основному, чоловічі та жіночі портрети, монументальні скульптури робітників різних професій та спортсменів (наприклад, «Пастушка», «Тенісистка», «Льотчик», «Робітниця»), а також жанрові скульптурні композиції («Дощ іде», «Жнива», «Шахтарі»). Монументальна скульптура мисткині характеризується синтезованою формою великого стилю зі складним психологічним напруженням – яскравими прикладами є скульптури «Селянка», «Мати», «Пастушка», «Безпритульний», «Крик».
Скульптура «Селянка» (дерево, різьблення. 1920 рік)
Найвідоміші її твори: пам’ятник Розі Люксембург для Харкова (1921), барельєфи на фасадi санаторію в Одесі (1928), проєкти пам’ятників Тарасу Шевченку для Харкова (1933) і Миколі Гоголю в Москві (1935) та скульптурне оздоблення Піонерського парку в Києві (1935). Вона займалася створенням станкових скульптур та жанрових скульптурних композицій до 1948 року.
З 1930 року Жозефіна Діндо викладала у Одеському художньому інституті, де долучилася до організації скульптурно-керамічного факультету. З 1933 року була доценткою, а потім – професоркою Київського художнього інституту. Паралельно з академічною зайнятістю почала працювати на Городницькому порцеляновому заводі, де займалася виготовленням скульптур малої форми. Справжній успіх їй принесли створені на заводі порцелянові скульптури «Делегатка», «Посудниця», «Молочниця», «Жниця».
Дослідники знайшли у цих роботах елементи ар-деко, кубізму, конструктивізму та української іконописної традиції».
Гіпсова делегатка взута у важкі чоботи, що ніби вросли у землю, але її обличчя зберігає рух емоцій, сповнене зацікавленості. Вона, можливо, по складах читає якийсь бюлетень чи складену для зручності газету.
Виставки, що ілюструють участь вітчизняних скульпторів у пропаганді «квітучості» радянської дійсності, охоче демонструють роботу Жозефіни Діндо «Свинарка». Здається, що не тільки працівниця свиноферми задоволено посміхається, а й сита свиня з поросятами.
Польська операція НКВС (вона тривала впродовж 1937-38 років) вирвала із творчого життя й авторку замисленої «Делегатки» та щасливої «Свинарки». Історик Ігор Резнік пише: «1937 року Жозефіна Діндо була заарештована працівниками НКВС за обвинуваченням у шпигунстві в інтересах Польщі. Після 7 місяців перебування у Київській Лук’янівській в’язниці засуджена Особливою Нарадою НКВС до 10 років виправно-трудових таборів. Покарання відбувала у Карлазі НКВС у Карагандинській області. Всі 22 скульптури в її майстерні були знищені при арешті, тому до нашого часу вцілили лише 6 її робіт 1920–1930-х років.
7 жовтня 1940 року вона була звільнена внаслідок перегляду її справи за відсутністю доказів і складу злочину. Мисткиня офіційно реабілітована посмертно аж 1988 року, чому передували десятки звернень від неї та її чоловіка до різних органів радянської влади з проханням про її реабілітацію.
На початку 1941 року Жозефіна Діндо отримала дозвіл на повернення до Києва. Незабаром розпочалася радянсько-німецька війна, проте скульпторка не змогла евакуюватися з міста через отримане поранення. 1943 року мисткиня відновила роботу у майстернях Київського художнього інституту. Трагічно загинула 18 травня 1953 року у своїй квартирі в Києві, похована на Лук’янівському цвинтарі поряд з чоловіком, який прожив до 1960 року».
Додам, що Бернард був на 18 років старшим від Жозефіни, теж народився у Варшаві. У Харкові жив і викладав у 1920-25 роках, а заарештований був через кілька місяців після Жозефіни за звинуваченням у зв’язках «з ворогом народу Михайлом Бойчуком» засуджений до заслання до Середньої Азії. У 1945 році повернувся до Києва, згодом переїхав на Донбас.
Після смерті Сталіна знову жив у Києві, де й помер. Похований на Лук’янівському цвинтарі поряд із дружиною. Спільний надгробок — бронзове погруддя Бернарда Кратка роботи Жозефіни Діндо.
Читайте також «Чудак» з мікрофоном і мотоциклом доїхав на Gaudeamus
Підписуйтесь на наш facebook
Підписуйтесь на наш Telegra
