Алла Півненко. Освітлене спалахами війни. Частина 4.

Ірина Мироненко 18.01.2023 у 12:43 335

60-ті роки через спогади тодішньої студентки творчого інституту. Спартанський стиль архітектури й побуту, поривання молодого покоління від молота і плуга до космічної орбіти, найвищих висот обраної професії.

Алла Півненко. Освітлене спалахами війни. Частина 4.

Картина-епіграф (таке може бути? Хочу, щоб могло – як емоційна візуальна цитата до чергової розповіді про молоду повінь пізнання, настроїв і намірів). Епіграф-зображення  позичаю у Олександра Пащенка. «Повінь на Дніпрі. Труханів острів».

Олександр Софонович Пащенко – український графік, народний художник УРСР, член-кореспондент Академії мистецтв СРСР. Ректор Київського державного художнього інституту часів навчання в ньому Алли Півненко. В юності він завідував сільським клубом на Вінниччині. За комсомольською путівкою юнака направили навчатися до Київського художнього інституту, де він вибрав професію художника-гравера. Кар’єру громадсько-керівну  вибудовував стрімко. Під час Другої світової війни Пащенко очолював Спілку художників України.  Став головою  творчої організації 34-річним. Щоправда і його ровесник, драматург Олександр Корнійчук теж тоді керував Спілкою, тільки письменницькою. Пащенка називають одним із зачинателів кольорової ліногравюри в Україні. Його  сюжети пов’язані з грандіозним спорудженням ГЕС на Дніпрі, буднями ливарників, інших робітників. Але залишилася й молода лірична «Повінь на Дніпрі».

Додаю до вступу знімок роботи й іншого ректора КДХІ часів навчання в ньому Алли Півненко – скульптора Василя Бородая.  Барельєф читається втіленням домінуючого настрою шістдесятників у їхній юності – з пориваннями до свободи світу, висот почуттів, вірою у сонячне майбутнє. Для мене саме такою постає Алла Степанівна.

 

Фото із сайту Київського метрополітену

 

Станція метро «Політехнічний інститут» із цим барельєфом відкрита 5 листопада 1963 року. Про неї пишуть: «Інтер’єр станції відповідає вимогам того часу щодо боротьби з «надмірністю», доволі спартанський, мінімум мармуру, навіть карнизи на пілонах відсутні. Але форма пілонів перекликається з тодішніми загальними тенденціями (наука, космос). Цю тему підтримує барельєф під назвою «У космос» на торцевій стіні центрального залу роботи скульптора Василя Бородая». Дівчина не просто на тлі серпа і молота. Лезо  серпа переходить у трасу,  яку прокладає в космосі супутник.

Василь Бородай – художник і скульптор, який увічнив своє ім’я в одному з найбільших у Європі монументів – “Батьківщина-мати” в Києві, в скульптурній композиції Кий, Щек та Хорив та сестра Либідь.

Його онук – Василь Бородай-молодший – продовжив дідову справу, створював скульптури не тільки із традиційних матеріалів, а ще й зі снігу та піску.

Спогади народжуються теж із образів, емоційних імпульсів, але втілюються не в мармур чи  лід, а в слова. Вони можуть  спливати піском між пальцями, забуватися після поверхового прочитання-пробігання, але спроможні будити нові асоціації, підказувати уважним читачам відповіді на запитання про той час – 60-ті й про наші дні, коли триває війна. Одразу зазначу, що до теми «Наші викладачі»  Алла Степанівна планує звернутися окремо. Тож пропонуємо вашій увазі черговий фрагмент із того, що в місті своєї юності згадує мистецтвознавець Алла Півненко.

 Цієї ночі довго не могла заснути, хоча й обмотала шерстяним шарфом лоб і навколо шиї, щоб не так хижо дихав на мене холод звідусюди. У пам‘яті воскресають моменти, які ніби давно забуті, причому з дрібними деталями. Наша пам‘ять нагадує комп‘ютер, тільки з емоціями, переживаннями. Й коли занурюєшся в глибину, то втрачаєш відчуття реальності, щось (душа ?) звільняється від ваги тілесної оболонки і ти десь там. Вперше я це пережила на 5-му курсі, коли застудилася і лежала одна в кімнаті. Реально відчула, що я неначе набула форми Ока і звідти, з неба, споглядаю своє тіло . Не могла тоді усвідомити  весь спектр відчуттів, коли опиняєшся у задзеркаллі. Можливо, це вплив іконопису з Недремним Оком. Вивчення іконопису навіть у тій ознайомчій формі  на лекціях в інституті сприяло пізнанню і будило відчуття зв‘язку з вищою духовною силою. Ну, а якщо поглиблюєш ці знання східними практиками, що прийшло пізніше, й теоріями (буддизм), то цей зв‘язок  стає реальнішим й яснішим.

 Варто згадати, з ким я мешкала на 1-му курсі, в кімнаті самого інституту, бо з деякими тодішніми сусідками я буду пов‘язана дружбою аж до 2018-го року. Були дівчата з різних курсів і різних міст. Це Неля Приймак з художньо-педагогічного, Люда Колесник із скульптурного (постійно співала «Джамайку», дуже тоді популярну), Олена Сіващенко (про неї писала у попередніх частинах), Наташа Андрущенко з Криму, Ольга Котіна, скульптор (виступала з акробатично-гімнастичними етюдами на святкових концертах), Люда Стрельченко із скульптурного (з Башкирії, хоча батьки – одесити, мабуть, жили там до війни), Люда Яковенко із 2-го мистецтвознавчого курсу і я. Тобто одна кімната і  8  ліжок. У листопаді додалося 9-те, для майбутньої архітекторки. Моє ліжко стояло ближче до дверей, тому мимоволі шарпали всі, хто протискався до свого місця. Не тільки студенти мешкали в інституті, а й викладач марксистсько-ленінської естетики разом з дружиною і дитиною – у сусідній з нашою кімнаті. Ще біля чорного входу було житло проректора з господарчої частини.  У його помешканні жило кілька такс, які з гавкотом вилітали нам під ноги.

Відсутність чобіт на першому курсі, при житті під одним дахом із навчальними аудиторіями, не відчувалася, бо й потреби кудись далеко їздити не було, а інколи можна перебігти в «лодочках» на невеличких шпильках, зате в затишній шубі. Це ж усього якихось три місяці зими. Стипендія на першому курсі 18 рублів, з 2-го курсу – 28 р, підвищена  – 35р. Щоправда, до музеїв студентів художніх вузів пускали безкоштовно за студентсьми квитками.

Із 2-го курсу я вже оселилася в гуртожитку на бульварі Шевченка, мешкала в малій кімнаті. Сусідки –  одна з Рязані, Людмила, інша –  в‘єтнамка Кім Бач. Хлопців із В’єтнаму було до десятка. Привітні, чемні, слідкували за здоров’ям. На кухні у підвальному приміщенні гуртом готували якісь страви. В‘єтнамка Кім зізналася, що полюбляє листя буряка, але їй соромно було попрохати у хазяїв хати в селі, де вона проходила практику, бо селяни цю гичку  згодовували свиням. Одного дня ми з сусідкою-рязанкою повернулися до гуртожитку і не могли зрозуміти, чому в кімнаті смердить силосом. Все обнюхали і нічого не знайшли. Коли прийшла Кім, з’ясувалося, що вона на батареї сушила подрібнену капусту, для неї це звичний запах, як і запах смаженого в‘єтнамцями оселедця на кухні. Яка відмінність вподобань і смаків! А ось із повсякдення початку 60-х років. Пригадую, що у столовці на розі Бесарабки і Червоноармійської на столах на тарілках лежав порізаний хліб,  який намазували гірчицею, що стояла там, і їли безкоштовно.

 

Київ, квітень 1960 року. Знімок з вертольота, вул. Червоноармійська і Хрещатик. Праворуч видніється Бесарабка. Авторка – Ірина Пап.  kyivpastfuture.com.ua

 

Тривало моє київське життя. Із 2-го курсу я відмовилася від батьківської допомоги і почала підробляти. Згадаю один із підробітків. Одного разу на виході із гуртожитку, що стояв у дворі готелю «Ленінград», я зустріла людину, яка зупинила мене й запитала, хто із студентів може виконати художньо-шрифтову роботу для готельного ресторану. Без вагань сказала: «Можу я». На великому ватмані зробила успішно це замовлення для вестибюлю (це до теми, що мистецтвознавці знають тільки теорію).

Також була екскурсоводом по Києву. Єдина складність – не могла стояти в автобусі обличчям до екскурсантів,  а спиною до руху, нудило, з вестибулярним апаратом проблема. Був комічний випадок: я прийшла на зупинку біля Театрального ресторану навпроти оперного, щоб супроводжувати групу. Під‘їхав екскурсійний автобус, я заходжу в нього, вітаюся й цікавлюся, звідки група і хто гості Києва за професією. Чую, що мистецтвознавці з Москви. Я здригнулася,  але  вирішила, що все-таки краще знаю Київ. І тільки я про це подумала, відчиняє водій двері і чую чоловічий гучний голос: «Здраствуйтє, таваріщі! я ваш гід». І я хутко вискочила на тротуар. Бачу, підкотив інший автобус, мій, у якому були звичайні обивателі з Росії. Я просто переплутала автобуси. В екскурсіях окрім згадок пам’яток завжди підкреслювала, що Київ посідав друге місце у світі за озелененням після Ріо-де-Жанейро.

У період «відлиги» зачитувалися  Солженіциним «Один день Ивана Денисовича», російськими поетами: Ґумільов , Цвєтаєва, Ахматова, Хлєбніков, Чуковський, Луговськой («Мы тогда постром электрические башни, кабины сна, кабины для любви», пам’ятаю й досі про соціалістичні мрії поета). Якось українське не поширювалося серед нашого кола студентів. Усе російське. Це потім уже в Харкові, в 68-му, я випадково, риючись в підвальному магазинчику «Книги» на Сумській, відкрила для себе Євгена Плужника і почала більше придивлятися до українських книжок з історії мистецтва, які були рідкістю. І досі пам‘ятаю фрагменти з поеми Плужника «Галілей»: «Ну кому це потрібно сьогодні? Дурень той, хто ще й досі поет! Вчора – модні частушки народні, А сьогодні – уривки з старих оперет». 

 Які події планетарного масштабу 63-го пам‘ятаю? По Хрещатику проїхав у відкритій машині з вітальним жестом Фідель Кастро, а ми, студенти, стояли оддалік на майдані поблизу поштамту.

 

Фідель Кастро у Києві. 1963 рік.  Фото: Факти

 

Чим іще ми харчувалися, окрім страв із  столовки, в якій заробила собі печію? Комусь присилали дещо з продуктів батьки, наприклад Наталії Андрущенко мама з Криму – маслини в банках, зібрані власноруч. Мені одного разу – закручені мариновані баклажани з часником. На 1-му курсі їли дрібненьку картоплю «в мундирах» і кільку, восени ще до них – дрібні помідори, а з 2-го, коли переселилися до гуртожитку, ранком по дорозі Хрещатиком до тролейбуса на площі Калініна (тепер майдан Незалежності) забігали до автоматів ( при вході до пасажу), пили склянку молока і з’їдали булочку. Усе разом 10 копійок. Часто в «Бульйонних» пили склянку підозрілого напою до пиріжків із лівером. Уже пізніше інколи обідали у ресторані за один рубль, бо вдень були ціни столовські. В той обід входили смачний бульйон з локшиною, овочеве рагу з горошком і компот. Потім їли у вареничних, млинцевих, ну і звісно ганяли чаї. Не сприймав мій організм маргарин, який тоді рекламували, хоча одна студентка його їла постійно, а мене нудило. Якось нас, мешканок кімнати, під Новий рік запросив Ростислав Звягінцев, тепер відомий художник, на весілля свого одногрупника (згодом викладача КДХІ) з киянкою, теж студенткою, бо прийшло обмаль із  гостей, на яких заздалегідь розраховували.

 

Картина Ростислава Звягінцева «На березі» (1960 рр.), фото із сайту art-nostalgie.com.ua

 

Слава виручив  друзів – прибіг до гуртожитку і забрав нас із собою. Іти було недалеко. Квартира, де святкували весілля, – поряд із Хрещатиком. Ми, звичайно,  їли частування з багатого столу. Дещо не просто нами досі не бачене, а й те, про що ми й гадки не мали. Правда, обминули оселедець. Може, він був і вищої якості, ніж той,  що ми інколи купували, але на весіллі не доторкнулися. Одночасно святкували й Новоріччя, а коли поверталися до гуртожитку, побачили  на порожній вулиці пару. Закричали їм «Гірко!»  Та між ними була якась напруга. Може, сварилися. Чоловік так і не поцілував свою супутницю. Ми ж побігли зі сміхом далі. Веселі й щасливі, бо юні. 

Коли готувалися до занять, затримувалися у бібліотеці до 22.00. Ходили до музеїв, на виставки (у Києві тоді існувало тільки дві виставкові зали). У театрах обходилися місцями на гальорках. Знаменитого Ростроповича я слухала у великій залі консерваторії, сидячи на сходах при вході до зали. Час від часу їздили, позичаючи гроші на квиток, до Москви на художні виставки. Ще перед нічним поїздом до Києва устигали побачити якийсь спектакль в театрі й поспішали на вокзал. Заохотила нас до  поїздок студентка з Криму, майбутня скульпторка, приятелька нашої Лєни  Сіващенко.   Кримчанка Люба спілкувалася з москвичами, знала про нові виставки. Пригадую, як при першій зустрічі  здивував її одяг, залегкий для зими: безрукавка і товстий светр. Така життєрадісна. Я на той час ще мало знала  про сучасні  напрямки мистецтва, протести художників, висловлені в їхніх роботах. Повернувшись, ми обмінювались думками , я більше слухала, бо не мала ще права голосу щось додавати своє, була на шляху пізнань.

 У грудні 1962 року ми їздили на ретроспективну виставку московської організації спілки художників «30 лет МОСХа». Ми бачили твори Роберта Фалька, Олександра Дрєвіна, Давида Штеренберга, Володимира Татліна , Ернста Нєізвєстного та інших. А ту,  що лаяв Хрущов, яку негайно опечатали й зняли,  звісно,  не могли бачити, але розголос про неї чули. Їздили завжди на один день. З нашими статками було не до крамниць, але якось  Наташа Андрущенко з Москви привезла італійські модельні туфлі вартістю 50 рублєй, які вона врешті решт продала, бо занадто дорогі як для студентки .

Після 4-го курсу, влітку 66-го року, їздила підзаробити й набратися досвіду до  археологічної експедиції в Татарбунари Одеської області. Заохотилася до розкопок ще після 1-го курсу.

 

Першокурсники на археологічній практиці. В центрі – Алла Півненко, поряд археолог Роман ЮрА. Переяслав-Хмельницький. Фото з особистого архіву Алли Півненко.

Місця розкопок визначалися спорудженням зрошувальних систем, іншими будівельними роботами. Розкопані тут кургани давали нові джерела з археології та історії краю від енеоліту до середньовіччя.

У Татарбунарській  експедиції від інституту археології АНУ була археолог Надія Кравченко, викладала в педінституті  археологію . До речі, лекції читала українською.  Пригадую, коли ми їхали автобусом до Татарбунар, вона читала Хемінгуея англійською мовою. Це тоді мене вразило, хоча я сама вдосконалювала німецьку,  але отак вільно читати й розуміти не могла.  Ми подружилися, але дотримувалися дистанційної етики у звертаннях, навіть пізніше з Данусею ночувала у Надії Михайлівни.

Були в експедиції двоє з Одеського історичного музею. Один із них талановитий з глибино-історичним нюхом, відчував, де треба копати, Анатолій Бєлогорський, син московського генерала, неймовірно ерудований інтелектуал.

Я була на посаді антрополога, моє завдання було «надавати первинну обробку  кісткам після ретельної розчистки і упаковки їх в тару». Платили 80 рублєй + харчування.  В експедиції копачами наймали місцевих хлопців, здебільшого юних, бо іншої робочої сили не було. А які були неймовірні небесні вечірні краєвиди! Наприклад, мчить Богдан на коні з булавою або якісь античні герої , що тут же танули. Незабутній мій день народження 18 серпня 66 року. Відзначали його в експедиції удвох із дівчиною, яку теж звали Аллою. На честь нас обох підготували веселу стінгазету, яку навіть передали до архіву Археологічного музею в Одесі.

 

Одеса.1966 рік. Дівчина у брюках – Алла Півненко. Фото із її особистого архіву.

 

Ще хочу згадати свої мандри автостопом після  татарбунарської експедиції. Погостювавши кілька днів в Одесі, я не знаю як вирішила їхати автостопом. Тоді  цей спосіб мандрування  тільки почав розвиватися у нас. Купуєш у туристичній організації книжечку  з талонами на 10, 50,100 аж до 500 кілометрів всього за один рубль, виходиш на трасу і чекаєш коли тебе хтось підвезе. Водії довгих маршрутів були зацікавленні в туристах, які співають пісень, розказують анекдоти ще й бережуть крам від розкрадання шпаною, коли водій іде до якоїсь столовки перекусити. Розраховуєшся талонами на ту кількість кілометрів, яку проїхав, а водіїв наприкінці року спортивні організації нагороджували чимось залежно від кількості отриманих талонів з кілометрами. Коли я їхала до Києва повз Умань, бачили паралельно з трасою наслідки смерчу, ніби переорану ним землю. В Умані я  вирішила оглянути Софіївку, випадково зустріла свого шанувальника  із живописного факультету. Тож він склав компанію , бо я не люблю ходити з групами.  З Умані я поїхала до Києва.

На 5-му курсі скрута у грошах змусила мене влаштуватися до Бюро добрих послуг. Перед державним іспитом із марксистсько-ленінської філософії  я няньчила дворічного хлопчика в родині, у якій мама працювала,  бо тоді тривалих декретних відпусток хай за і власний рахунок не практикувалося. Можете уявити цю мою підготовку, бо коли дитина, треба випрати підгузки (памперсів навіть в уяві не існувало), щось свіже приготувати або підігріти, а й ще не тільки нагодувати, а й розважити. Платили фірмі, здається,  три рубля, а мені те бюро добрих послуг залишало половину. Я відверто не пригадую,  як здавала цю філософію,  бо відмінницею не була, оцінкам не надавала значення, аби платили стипендію, а з трійками стипендії позбавляли.

Далі буде. Окремо згадаю навчальний процес і наших викладачів та свій дипломний проєкт.

 

Читайте також Алла Півненко: Освітлене спалахами війни. Частина 3. 

Підписуйтесь на наш facebook

 

 Підписуйтесь на наш Telegram 


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини