Місто-герой Харків, перед війною просто студентський, культурний, промисловий, галасливий і веселий осередок України, зустрів війну одним із перших. Саме його з початку вторгнення росіяни почали нещадно бомбити та руйнувати, не даючи змоги мешканцям усвідомити, що відбувається, та виробити хоч якийсь план дій. Хтось залишився у квартирах, сподіваючись, що це жахіття не надовго, хтось намагався сховатися в підвалах, які, як виявилося, були зовсім не прилаштовані для перебування там людей, частина ж виїхала з міста. Закрилися магазини та підприємства, зник із вулиць транспорт - місто завмерло. Але шок тривав недовго: як ніколи раніше, харків’яни почали об’єднуватися заради допомоги один одному та заради перемоги міста й країни в цілому. Так, і дорослі та маленькі актори Харківського театру “Тимур”, не очікуючи від себе такої сміливості, не залишилися осторонь від людського горя. Вони, як і більшість культурних діячів міста, у цей страшний час у прямому розумінні слова рятували людей від загибелі, забираючи їх з гарячих точок або вчасно доставляючи гуманітарну допомогу. Вони навчилися поєднувати акторську діяльність із волонтерською, бути супергероями і психологами для дорослих і малих, які з нетерпінням чекали і чекають на них. Про особливості своєї нинішньої діяльності та плани на майбутнє ми попросили розповісти директора відомого дитячого театру “Тимур” Антона Жилякова.
Як і багато інших родин, сім’ю Жилякових, відомих у Харкові акторів дитячого театру “Тимур”, війна застала вдома. Будинок, де вони проживають, знаходиться майже на околиці Харкова, на Холодній горі. Тож звідти було дуже добре чути вибухи та видно обстріли, яких завдавали росіяни по нашому рідному місту. Розповідаючи про свої враження та відчуття, Антон ніби знову поринає в ті часи й пригадує всі події, які пережив він та його рідні.
- Прокинувшись від вибухів, я відчув шок, бо для моєї родини, як і багатьох інших людей, війна стала несподіванкою. На той час у нас гостювали родичі, тому нас було семеро. Війну не чекали, тож і не готувалися до неї: не мали ані запасу грошей, бо кінець місяця, ані резерву бензину, ані харчів у холодильнику. Кожний відреагував на таку жахливу несподіванку по-своєму: частина сім’ї навернулася до молитов, інша почала планувати вирішення побутових проблем. Мови про виїзд із Харкова не було. Утім, усі наші подальші плани відкоригувала певна подія. Одним із перших під обстріл потрапив аеропорт міста Чугуєв. Це з’ясувалося після дзвінка, який надійшов звідти вранці від мами дитини, яка відвідує наш театр “Тимур”. Вона повідомила, що перебуває з двома малими дітьми в підвалі свого приватного будинку під обстрілами, і благала їх урятувати. Одній дитині близько року, другій - сім і вона хвора на аутизм. Після усвідомлення того, що сталося, Ігор, чоловік Варвари (Варвара - це сестра дружини, вони приїхали напередодні) запропонував свою допомогу поїхати і забрати родину, що опинилася в такій скрутній ситуації. На той час Ігор краще орієнтувався на місцевості і був більш зібраний і морально готовий, ніж я. Як з’ясувалося потім, це рішення було правильним. Дорогою у Чугуїв він побачив, що в бік Харкова суне колона цивільних автівок, а в сторону Чугуєва - жодної. І це дуже напружувало та навіть лякало. Ігор розповів, що бачив спрямовані в бік Чугуєва гармати, “Джовеліни” в руках бійців, вириті окопи, встановлені протитанкові “їжаки” та блоки… картина дуже апокаліптична. Усі їдуть звідти, а він - туди. Ми вдома теж дуже хвилювалися за нього. Тоді ж Ігор побачив і перші наслідки війни - прошиті уламками куль і снарядів ворота, двері, вибиті в будинках вікна. Потім стало зрозуміло, чому краще було їхати йому: до будки був прив’язаний ціпком величезний собака, якого треба було теж рятувати. Ігор свого часу мав досвід спілкування з ведмедями, тож просто закинув вівчарку в багажник, не усвідомлюючи загрози, та й поїхали всі разом на Харків. Я б так зробити не зміг - і тварину довелося б залишити. Мабуть, випадковостей у житті таки не буває.
- Зазвичай, кажуть, що війна є одним з останніх аргументів Бога навернути людей до справжніх цінностей. Ви з цим погоджуєтесь?
- Переконаний, що війна до Бога не має жодного відношення. Бог безсилий врятувати людей без їхньої згоди, тому попускає трапитися тому, що люди хочуть зробити самі. Не він редактор цих подій. А ось чи були наші народи дружніми і братніми до початку цих подій? Мене дивує реакція росіян на війну, їхня підтримка путінських злодіянь. У перший день війни я приєднався у Вацапі до групи з прізвищем Жилякови. Це родичі за батьковою лінією, і всі вони переважно росіяни. Я намагався розповісти їм правду про події в Україні, розуміючи, як спотворюються в них новини, але за пів години мене заблокували в групі. Ось відповідь на питання, чи були ми справді ріднею, дружніми народами. Мабуть, тепер я для них нацист і бандерівець.
- Ваша перша гуманітарна робота розпочалася саме з допомоги мамі вашого вихованця. А за яких умов дитячий театр “Тимур” став штабом гуманітарної підтримки для всіх нужденних?
- Це відбувалося поступово. У перший тиждень-два наші знайомі повідомили, що отримали від благодійників допомогу для людей поважного віку 70+ і запитали, чи знаємо ми нужденних такого віку? На нашій вулиці мешкало 12 осіб цієї категорії, яким ми розвезли перші продуктові набори. Так розпочалася наша гуманітарна місія. Ми розвозили продукти раз на 4 дні. На сьогодні в цьому списку вже понад 500 людей. Із часом, коли ми прилюдно попросили допомоги на придбання бензину для перевезення гуманітарної допомоги, бо власних коштів нам вистачило лише на 3 місяці, дуже багато людей відгукнулося на запит. Нам почали пропонувати співпрацю не лише звичайні люди, а й великі організації. Так ми знову стали “відомі” і мали змогу надавати більше допомоги іншим.
На цих знімках люди, яким ситематично допомагають актори театру "Тимур"
- На сьогодні ваша волонтерська група об’єднує лише акторів театру “Тимур” та їхніх прихильників?
- На 99 відсотків - це нинішні та колишні актори театру “Тимур”, батьки та діти, тому з упевненістю можу сказати, що наша команда - це тимурівці.
- Більшість дітей театру, які були акторами або глядачами, нині в Харкові чи залишили країну?
- У нас був такий момент, коли від акторського складу театру в Харкові залишалося всього 3 дитини. Усі інші були в різних містах або за кордоном. На сьогодні частина з них повернулася. Так, у Харкові вже перебуває 25 дітей. Саме цим складом ми 4 березня поставили виставу “Диво” і плануємо ще раз вийти з нею до глядача 8 квітня. Коли діти почали повертатися, ми зрозуміли, що треба з ними спілкуватися. А під час розмови з’ясували, що спроможні на більше: на відновлення вистав. Багато дітей зараз отримало нові ролі та із задоволенням учать їх. Необхідно брати нові п’єси, ролі, увесь репертуар. Три місяці нам знадобилося на реанімацію виступів. Наші спектаклі теж збирають кошти на допомогу військовим, цивільним та, власне, на допомогу самим дітям, які грають у театрі. Але сьогодні ми набули нового статусу: тепер наші вихованці автоматично стали волонтерами! Нині вже самі хворі дітки допомагають іншим пережити війну.
На цьому відео - буденна розвозка гуманітарної допомоги.
https://www.youtube.com/shorts/iyx8DLaSeuw
- На сьогодні ви більше асоціюєте себе з волонтерською організацією, ніж з театральним колективом?
- Якщо за одиницю вимірювання брати кількість часу, який витрачаємо на волонтерство та на акторство, то волонтерство переважає. Наші діти-актори автоматично є дітьми-волонтерами. Нам також приємно підтверджувати те, що ми досі актори, бо треба не загубити своєї суті. Скажу більше: волонтерство й актерство створюють синергію вистав. На деокупованих територіях вистави дають лише педагоги театру. Коли ми їздили на звільнені території з виставами, то презентували 6 ігрових програм з подарунками під Різдво Христове в Козачій Лопані, Вовчанську та інших населених пунктах. Наше акторство обов’язково знаходить вияв і у волонтерстві, бо якщо ми їдемо до звільнених селищ, то обов’язково беремо з собою і подарунки для дітей.
- Наскільки складно поєднувати виступи та гуманітарну допомогу? До яких громад ви їздили як волонтери і як артисти?
- Складно. Коли містом стало більш-менш безпечно пересуватися, ми почали залучати до волонтерської роботи “на розвозку” дітей старшого віку, яким понад 16 років. Якщо ми їдемо в менш безпечні місця, де можливі обстріли або мінування, дітей не беремо. Щодо виступів, то ми давали виставу в Козачій Лопані, поруч із кордоном, у Вовчанську, де “прилітає”, ще дали 4 інтермедійні вистави в Харкові, так би мовити, повним складом для дітей працівників комунальних підприємств міста. І після цього почали виходити у свій звичний формат із кількістю глядачів 400+. На звичайний ритм ми ще не витягуємо, бо раніше давали по 3 вистави на день для 800 глядачів, а зараз - на 400. Важливо й те, що приміщення в місті не абсолютно безпечні, крім ТКЦ. Зала цього театру заглиблена і відносно безпечна, але кількості задіяних акторів нам вистачає лише на одну виставу.
- Чи помітили ви під час виступів на деокупованих територіях певну деморалізованість людей, наявність якихось психологічних проблем, вплив на свідомість ворожої пропаганди тощо?
- Люди, які пережили окупацію, якщо з ними розмовляти на тему вибухів, обстрілів, руйнувань тощо, виявляють певну байдужість і зневагу до цього. А коли починаєш розпитувати про окупацію, про життя під рашистами, то перша реакція - сльози, тому спочатку ми намагаємося не торкатися цих тем. Хоча звісно, тиск на людей був шалений.
- Актори - це люди, які тонко відчувають психологічний стан інших за ледь помітними виявами: мімікою, жестами, поглядами тощо. Як ви вважаєте, чи потрібно надалі працювати з людьми з деокупованих територій психологам, неврологам та іншим фахівцям?
- Ми бачили та відчували реакцію батьків і дітей на наші вистави, а вони були інтерактивними. Тобто ми залучаємо глядача до безпосередньої участі в ній. І реакція на початку і через 40 хвилин спілкування - разюча, що й позначається на фізичному та психологічному стані людей. Тому, безумовно, театральна робота буде не менш ефективною у відновленні рівноваги психічного стану передусім дітей, ніж діяльність кваліфікованих лікарів. Але, на відміну від них, ми одразу бачимо позитивний результат.
- Які постановки сьогодні цікавлять людей більше: драматичні, гумористичні, пізнавальні?
- На сьогодні - байдуже. Важливо відчути себе в нормальному мирному житті, забути, що відбувається навколо, просто відволіктися від переживань. Необхідно відчувати себе так, як до війни, коли вони відвідували театр або якісь колективи. Мені здається важливим повернення малечі до дитинства хоча б на час вистави, і не важливо, якою буде тема спектаклю.
- Нині більше затребувана акторська діяльність чи гуманітарна місія?
- Їх не варто порівнювати. Нашою родзинкою все ж є виступи, утім зараз, як уже зазначалося, ми обмежені в кількості постановок. У нас також немає людей, яким ми могли б доручити організацію та підготовку виїзних виступів: домовленості з керівниками громад, підготовку подарунків тощо. Якби нам вдалося це вирішити, наша діяльність була б ефективнішою. Отже, неабияке значення для нас мають підготовчі дії: зібрати людей, підготувати приміщення, подарунки дітям тощо.
- Розкажіть про звичайний день волонтера, з чого він складається і як планується?
- Виїзди плануються звечора. Зазвичай, наш робочий день проходить так: зранку зустрічаємося з представниками різних благодійних фондів, волонтерами, обмінюємося думками, завданнями та планами, наявними ресурсами, узгоджуємо дії та переходимо до реалізації планів. Після цього відбувається велика або мала розвозка. Велика - коли задіяні 3 екіпажі, що охоплюють 150-300 людей. Ми також здаємо кров, популяризуємо волонтерську діяльність, даємо інтерв’ю різним виданням або виготовляємо сторіс для соцмереж. Люди мають розуміти, чим займаються волонтери, скільки роботи попереду, тож усі охочі, хто має час і сили, можуть приєднуватися до нас. Важливо знати: волонтери теж потребують допомоги, яку передають далі іншим.
На цьому відео видно, наскільки складною є підготовка до виїздів і власне сама дорога.
Допомога надається не лише цивільним, а й військовим. Це відео - одне з багатьох підтверджень
- Ваша інформаційна діяльність стосується лише українського глядача? Ви проводите інформаційну кампанію, спрямовану на зарубіжжя?
- Двічі нас відвідали іноземні кореспонденти. Перші з “Голосу Америки”, які інформували про нашу діяльність в Україні та США. Їхнє відео на українській та англійській мовах переглянуло багато людей. Ми супроводжували кореспондентів по домівках своїх підопічних, показували, як було до війни та зараз. Також про нас підготували телерепортаж для центрального телебачення та радіо німецькі кореспонденти. Він був призначений суто для їхнього “споживача”. Німці знімали оселі та людей, які постраждали від обстрілів.
- Як ваші колишні міжнародні театральні зв’язки допомагають вижити?
- Нині такий зв’язок ще не відновлено, але ми сподіваємося це виправити найближчим часом.
- Чи був у вас епізод, який глибоко запав у душу? Як він позначився на вашому світосприйнятті?
- Таких епізодів було багато, але найбільше враження на мене справило розлучення сімей, прощання на вокзалі, коли дружини з дітьми їхали з міста, а батьки залишалися. Вони не знають, чи побачаться ще, чи буде хто живий? Це був березень. Драма розриву сім’ї особисто мене вразила найбільше. Потім уже зруйновані будинки, розбиті колони танків, заміновані поля, зруйновані лісосмуги та інше. Усе це менше впливає, ніж людський емоційний чинник.
- Тож звернімося до людського, емоційного чинника. Яким ви бачите майбутнє свого театру після війни? Чи вплине сьогодення на зміст вистав та весь репертуар?
- Актори завжди орієнтувалися на загальнолюдські цінності, тому наш театр за своєю суттю залишиться незмінним. Але будемо говорити лише українською мовою, для театру це вирішене питання. Ми вже не хочемо іншої! Також усвідомлюємо, що будуть вистави й про війну. Для цього збираємо реквізит, різні речі для облаштування сцени - ящики з-під зброї, гільзи тощо. Ми будемо розмовляти з глядачем, це безумовно. Прийде час, коли пережите горе треба буде виплакати, щоб позбутися болю, а для цього необхідно буде знову торкатися пережитих подій.
- У загальному контексті декомунізації, що відбувається в Україні, назва театру залишиться незмінною?
- Змінювати назву театру не плануємо з кількох причин. Для нас це важливо, бо засновник театру “Тимур” Василь Сидін надавав їй великого значення: тимурівці несуть лише ідеологію добра та допомоги, що повністю реалізується в структурі нашої нинішньої роботи і відповідає викликам часу. Імперськості тут немає, тож для нас важливо залишити свою історичність - а нашому театру в цьому році вже 47 років. І я не бачу жодної вагомої причини, яка б змусила нас змінити свою думку! Сьогодні “Тимур” повернувся до своїх витоків і зараз знову, як у книжці, його вихованці допомагають літнім людям, а ще дають вистави. Тож до зустрічі на наших прем’єрах!
На фото - чергова акція юних волонтерів театру "Тимур". Усі фото і відео надані із власного архіву Антона Жилякова.
