Навіть якщо ви ніколи не були в Києві, зможете пригадати з відео чи фото монумент на майдані Незалежності з постаттю жінки в українському вбранні, яка тримає калинову гілку у випростаних руках. Тріумфальна колона (понад 60 метрів) змушує пошкодувати, що ми не птахи, а перехожим не роздивитися її риси обличчя. Чимало джерел продовжують переповідати, що скульптор Анатолій Кущ 2001 року втілив у цьому образі риси рідної доньки Христини. Вона тоді жила в Америці, де навчалася, писала наукову роботу. Хоча цей образ варто сприймати узагальненням, порівнюючи його із скульптурними портретами дівчини різних років. Та й активно переповідають, як до майстерні майстра прийшов міський голова із чиновниками і обурився: «За наші гроші увічнювати рідних?!» Тож Христина не стоїть на коринфській колоні, але знайшла собі місце серед «засновників Києва». У скульптурній групі Либідь – то і є Христина. Обличчя Хорива – це відтворений автопортрет 33-річного скульптора.
Анатолій Кущ. Фото з відкритих джерел
Христина в дитинстві постраждала від аварії на Чорнобильській АЕС. Довго мала проблеми із щитовидкою. Згодом у її новонародженого сина був вроджений синдром – «чорнобильське серце». Дитя змогло прожити всього кілька днів. Свої переживання молода художниця передала в серії робіт «Зона». Вона була відзначена премією ООН в галузі мистецтва «Свобода творити».
Її батько, Анатолій Васильович Кущ, народився в листопаді 1945 року,
коли після перемоги свобода ще здавалася можливою, але швидко вона звелася до усвідомленої необхідності скорятися ідеології, системі.
Анатолій Кущ - талановитий юний скульптор. 1962 рік
https://www.youtube.com/watch?v=XJBL2OrptSE
Анатолій Кущ народився у Києві. Мама його була з Харкова, батько – з Донеччини. Чимало мешканців у селі скульпторових предків Новоселівці Старобешівського району Донецької області походили із грецьких родів. Прадід митця був греком-іконописцем, жив на острові Крит. На честь нього донька змінила прізвище й тепер відома у мистецькому світі як Христина Катракіс.
Як народжувався образ України-Оранти для головного майдану держави? Серед подробиць: Анатолій Васильович просто зателефонував дочці до Америки і попросив: «Зроби фотографію, як ти тримаєш у руках гілку».
Христина Катракіс. Фото з відкритих джерел
На виставці в Національній академії мистецтв представлені ескізи невтіленого комплексу на київському майдані. Бутіки і пиво перемогли. Але Оранта все-таки залишилася. Як і численні пам’ятники Анатолія Куща в різних містах і містечках України, а також у США, Польщі та інших країнах.
Влітку 2023 року в Державній науковій архітектурно-будівельній бібліотеці імені В. Г. Заболотного відбулася презентація монографічного альбому «Анатолій Кущ: стрілець, що поцілює простір». А вже восени була розгорнута в Києві виставка митця «Портрети».
На ній автор представив багато скульптурних портретів історичних героїв, письменників. Але є й образ молодої радіожурналістки.
На вернісажі. Праворуч скульптура «Інтерв’ю»
На особистому сайті Анатолія Куща робота датовано 1978 роком, має повну назву «Валентина Демиденко (інтерв’ю)». Матеріал – пластик.
Виставка "Портрети". Фото із сайту газети "Вечіргій Київ"
Хоча 1978 року я ще ходила до школи, незабаром отакі репортерські магнітофони не просто побачила в редакції Харківського обласного радіо, а й студенткою-позаштатницею ходила з ними записувати інтерв’ю й репортажі. Були вони досить важкими, тож модель, яка позувала майстру, без перебільшення перехнябилася від ніби портативної техніки звукозапису на плечі. В одній руці в неї мікрофон-вудка, який розсувається на певну довжину або може компактно стояти на столі чи трибуні. Головне, щоб промовець не розмахував занадто азартно руками. Бо трапилося, що мій мікрофон одного разу постраждав від надмірної жестикуляції поета Романа Левіна. Полетіла бідна «вудка» на підлогу. Тож часто наші мікрофони були в бинтах – синій ізоляційній стрічці. Саме їхні голови страждали найбільше. Такі «вудки» краще було носити в морози під курткою чи навіть светром, бо перемерзне і застрайкує. Але повернімося до скульптури. Абсолютно природно друга рука дівчини лежить на магнітофонних кнопках. Швидше за все, вона працює вже не перший рік, розташування кнопок запам’ятала на рівні інстинктивному. Коли треба зупинити запис, натискає потрібну навпомацки і так само вмикає дві потрібні одночасно, щоб «поставити на паузу». Та ще й можна робити вигляд, що продовжуєш писати якогось промовця чи ораторку, захоплених власним красномовством, а касети шкода (дефіцит!). Тоді кнопка «стоп» натискається непомітно, а «вудка» продовжує стирчати напроти людини, яка ніби й не ображена неувагою, але й не дізнається, що запису її монологу не було. Навіть якщо себе не почує і перепитає в редакційного начальства, чому без нього (неї) освятилася подія, то відповідь універсальна «Техніка стара, не записалося». Такі ось хитрощі репортажу. Навчили «старші товариші».
Добре, що то було не наприкінці 1940-х. Тоді радіомагнітофон везли на місце запису вантажівкою, а піднімали його в кузов двоє чоловіків. Як зараз би сказали, їхали «командою», а тоді називалося – «творчою бригадою» (техніки, журналіст чи журналістка і випускова редакторка). Колись на порожній лісовій дорозі таку творчу бригаду, яка пізно поверталася з події та вирішила скоротити шлях, обстріляла банда – їх вистачало після війни й на Харківщині. Водій-фронтовик рвонув, з лісу вискочили, всі вціліли, тільки магнітофонний ящик трішки подряпали кулі. Так розповідала наша випускова редакторка Сусанна Геннадіївна Розова, яка на цій посаді (з перервою на евакуацію) працювала від початку 1930-х до початку 1990-х. Світла їй пам’ять.
Коли побачила на різних сайтах фото з київської виставки, зраділа увічненій у пластику радіорепортерці, як рідній, ще з однієї причини. Бачила точнісінько таку роботу в Красноградській художній галереї.
Поцікавилася її історією у художника-красноградця Василя Скринника, який знає майже про кожну роботу багато цікавих подробиць. Василь Васильович написав мені: «Особисто з Анатолієм Кущем не довелося познайомитися. Сама скульптура потрапила у Красноград разом із більшістю художніх фондів, завдяки Анатолію Трохимовичу Домничу. Він тоді працював, здається, у столичній комісії міністерства культури. Приїздили цілі фури до нас з картинами, отак і Зарецький, і Яблонська до нас потрапили. Ще, Домнич казав, дуже цінна скульптура «Кий, Щек, Хорив і Либідь» (але автор інший, Бородай) – мініатюра-ескіз, перша, за якою оригінал виконали пам’ятника на набережній Дніпра в Києві. Думаю, музейники нададуть Вам більше інформації стосовно цієї скульптури, бо має бути історія реєстрації кожного експонату у місцевому фонді».
Перш ніж звертатися до галереї, уточнила біографію художника Анатолія Домнича, який турбувався про мистецькі фонди у рідному Краснограді. Художник-монументаліст і графік, Анатолій Трохимович народився у Краснограді 1924 року. Брав участь у німецько-радянській війні. Навчався у Львові й Києві. Очолював художній фонд України, творче об’єднання «Художник».
Тож директорка Красноградського краєзнавчого музею імені Порфирія Мартиновича, який включає і картинну галерею, Наталія Швець поділилася ось такою інформацією: «Скульптура «Інтерв’ю», 1977 року, оргскло. 90х50х70. Надійшла 13.12.1980 року. Акт 698 від 12.12.1980 року Дирекції виставок Спілки художників УРСР».
Авторка статті біля скульптури «Інтерв’ю». Красноград. 2023 рік. Фото Марії Чумак
Додам, що в 1978-1993 роках скульптор Анатолій Кущ працював у керівних органах Спілки художників України, тобто придбання його робіт для музеїв України не було чимось унікальним. І важлива деталь: красноградська репортерка на рік старша за київську. Та ще й "родичка" Оранти, споруджпеної в центрі Києва до 10-річчя відновленої незалежності України.
Колаж Марії Чумак
Більше робіт Анатолія Куща можна побачити на сайті http://sculptor.kiev.ua/gallery21.html#18
Читайте також:Михайло Жук малював молодого Павла Тичину з чорними крилами
