В очікуванні нірвани та просвітління

Табличку з назвою цього ашраму Anandpuri я випадково побачив, прогулюючись гірським селом на Балі. Зацікавився: яке життя протікає у цій невеликій будівлі та у дворі? 

Це думка і підштовхнула мене до того, щоб уважно прочитати текст і перекласти його: 

Пан I Геде Гатот Бінава Рата (Бхайрав Прасад / Бхеру Баба) Ашрам Анандпурі освячений Шрі Маха Мунірадж Махараджем з Гімалаїв Дата відкриття: 2 лютого 1995 року. 

Ліворуч у колі було написано: «істина, простота, любов». 

За десятиліття своїх подорожей і прес-турів мені пощастило побувати в найбільших церквах і храмах світу в Парижі і Лондоні, Кельні і Стамбулі, Єрусалимі і Барселоні, Римі і Катманду. Лісабоні, дивувався фанатизму буддистів в Індії, поклонінню зуба Будди в місті Канді на Шрі-Ланці, крутив диски зі святими текстами в Непалі і бив у барабан у буддійському монастирі в Гонконгу, замерзав на світанку на горі Мойсея в Синаї, зустрічався з чудесами. В ашрамі ніколи не був.

Вирішив зайти, тим більше побачив у дворі ченця, який підмітав двір. Я подумав, що це один із пересічних мешканців цього ашраму. Відчинив хвіртку, привітався і представився. Сказав, що мені було б цікаво дізнатися про життя села та ашраму, зокрема, щоб розповісти про це в Україні. При цьому спробував пояснити, що приїхав лише на кілька днів, щоб пожити в тиші та краще зрозуміти зміст таких місць. 

Він уважно подивився на мене, трохи помовчав і сказав лише одну фразу: 

Тут ніхто не приїжджає на кілька днів».

Після цього він знову почав підмітати подвір'я, а я зрозумів, що розмова швидше за все вже закінчилася. Він стояв у дворі з мітлою і підмітав кам'яні плити так спокійно, наче робив це все життя і знаходив у цьому сенс. У ньому все було дуже просто світлий бавовняний одяг - довга вільна сорочка майже до колін і тонкі штани невизначеного кольору, середнє між білим і кремовим. Видно, тканину багато разів прали і сушили на сонці. На плечі була накинута стара хустка Його відповідь мене зацікавила. Виходило, що якщо залишитись на тривалий час, то можна і пожити тут.

А можна зустрітися з головним ченцем? - запитав я. - Хотілося б прожити у вас тривалий час. 

Він уже глянув на мене іншим поглядом. Сказав, що він і є керівник аштрама і звуть його Свамі Ананда Бхеру. "Бхеру" було згадано на табличці (Bheru Baba). Я глянув на нього по-новому. Хотілося розгледіти в ньому якусь величну просвітленість. Але в ньому не було нічого показного чи «святого» у звичному розумінні – ні особливого одягу, ні урочистості, ні навіть спроби справити враження. Жодних прикрас, жоднихзнаків влади чи особливого становища видно не було. Лише дерев'яні чітки на зап'ястя. При цьому він ходив босоніж кам'яним двором, бо ніби то була частина його будинку.

Він справляв враження людини, яка давно перестала думати про те, як виглядає. В його обличчі був якийсь дивний спокій. Найдивовижніше було навіть не в його очах, а в тому почутті, яке я відчув у його погляді, коли він уважно глянув на мене. Здавалося, що він за мить, ніби просканував мене, зрозумів мої думки та відчуття, нюанси особистості, минуле, сьогодення та майбутнє мого життя. Більше того, очевидно, він уже передбачав мої подальші питання та дії. Зізнаюся, я трохи розгубився і, гадаю, він зрозумів моє хвилювання. Нічого не кажучи, він жестом запропонував увійти в чернечу обитель, запросив сідати за низький столик, налив чаю. Я запитливо подивився на нього в очікуванні подальших дій.

Чи прочитали ви текст на табличці? – просив він. 

Я ствердно кивнув, і чернець коротко розповів історію ашраму. 

Його заснував І Геде Гатот Бінава Рата на початку 90-х років, який перед цим у молодості кілька років провів у Північній Індії і, за легендою, якийсь час жив у мандрівних ченців у передгір'ях Гімалаїв. Саме там він зустрів духовного вчителя, якого звали Шрі Маха Мунірадж Махарадж. Ця людина, за словами учня, майже ніколи не фотографувалася, говорила дуже тихо і з'являлася лише на короткий час. У 1995 році Геде Гатот Бінава Рата приїхав на Балі разом зі своїм учителем всього на кілька днів і освятив вже існуючий невеликий ашрам у нашому селі. Після цього вони повернулися до Гімалаїв, а ашрам залишився існувати під керівництвом Свамі Ананда Бхеру, як місце для медитації та усамітнення.

Як я потім розібрався, то був невеликий приватний ашрам, а не відомий великий духовний центр. Такі ашрами на Балі створюються місцевими індуїстами, разом із якимось індійським духовним учителем. Зазвичай вони існують майже непомітно для туристів, враховуючи обмеженість приміщень. Того дня, коли я там з'явився, у ньому проживало, крім головного ченця, всього сім учнів. Під час розповіді ченця я весь час перебував у роздумах: на короткий час вони мене не приймуть, надовго – ризиковано. 

Згадав колишній досвід.Кілька років тому я за порадою сина пройшов 10 добову буддійську практику під назвою «Віпассана». Це майже 16-годинна медитація щодня, крім коротких перерв на сніданок, обід і вечерю. І при цьому повне мовчання. Зізнаюся, що найбільша радість була в мене о 4-й годині ранку, коли ми йшли на першу медитацію і я кидав погляд на плакат, який сповіщає про те, що до кінця процесу залишалося все менше і менше днів. Тоді 100 днів тому я подумав про те, що, можливо, настав час трансформувати кількість моїх вражень від відвідування святих місць та участі в різних релігійних обрядах у результативну якість?

Згадавши віпасану, подумав про те, я будь-якого дня можу покинути це випробування ашрамом, якщо спосіб життя в ньому мені зовсім не підійде. Хоча на перший погляд нічого складного тут не було: можна спілкуватися, народ інтернаціональний, з'являться нові знання, чогось навчуся. Зрештою запитав ченця про вартість мого місячного перебування в ашрамі. Свамі сказав, що жодної плати тут немає, лише пожертвування. Коли я запитав, скільки це має бути, він відповів: «Стільки, скільки тобі не шкода, але стільки, щоби ти це відчув». Я пожертвував 150 доларів і став восьмим учнем у цьому маленькому чернечому колективі.

Головний чернець сказав, що всі учні в його ашрамі одягнені в помаранчеві чернечі роби. Цей колір символізує відмову від розкоші, простоту життя, духовний ш лях і зречення світських уподобань. Потім він показав мені кімнату, де я житиму з двома іноземцями. 

Спільна мова з сусідами знайшла швидко, хоча розмовляв я з ними не так часто. Німця звуть Томас. Йому близько 55 років. Він багато років працював інженером у Мюнхені і, як він сам каже, все робив правильно: будинок, робота, машина, пенсія попереду. Але одного разу, за його словами, він зрозумів, що за останні 20 років у нього не було жодного дня, який би він запам'ятав. Дочув про філософію балійського життя та приїхав на острів на два тижні. Випадково зустрів на вулиці ченця з ашраму, який просив милостиню.

Виявилося, що це швед, життя якого було чимось схоже на дійсність Томаса. Так він і опинився у цьому ашрамі. Томас мешкає тут уже півроку. Майже не розмовляє, весь час читає ту саму книгу і дуже довго миє посуд - наче це для нього найважливіше. Через місяць нашого спільного проживання я запитав його про процес просвітлення. У відповідь він сказав мені одну фразу: 

Я не шукаю просвітлення. Я просто намагаюся зрозуміти, де зник».

Другий мій сусід на ім'я Майкл, хлопець з Австралії. Він нічого не пояснює. Йому близько 30 років. Він майже не розповідає про себе. Відомо тільки, що раніше він працював десь біля океану, інструктором із серфінгу. Він з'явився в ашрамі одного вечора, поговорив з головним ченцем і залишився. Він мовчить майже весь день, але щовечора дуже довго підмітає подвір'я. До нього одного разу приїжджали двоє друзів. Вони побалакали, а потім поїхали. 

Проводячи їх, я запитав про вічну мовчазність Майкла. Вони мені сказали, що в минулі часи він був найвеселішим другом у їхній компанії. Не знають, що сталося. Але зараз звернули увагу, що він став дуже спокійним і не виглядав сумним. Повертатися назад він поки що не збирався. 

Півтора місяці тому в нашому ашрамі почала жити порівняно молода француженка Марі, може тридцять років. Виявилося, що вона майже моя колега, працювала в Парижі в рекламному агентстві і постійно жила поспіхом. Ну, майже моя ситуація, коли я намагався постійно тягнути одночасно відразу кілька проектів. Марі приїхала на Балі просто відпочити, але випадково потрапила до цього села і залишилася. У перші дні вона весь час дивилася на годинник. Нині вона їх більше не носить. Вона допомагає на кухні, і щодня після обіду довго сиділа біля воріт ашрама і дивилася на дорогу. Коли я одного разу спитав, чого вона чекає, вона відповіла:

Я раніше весь час кудись бігла. Тепер я просто перевіряю, чи мені дійсно нікуди не потрібно йти».

Через кілька днів мого спілкування з новими друзями я зрозумів, що їх усіх можна назвати втікачами від свого життя. І в цьому була головна відмінність їхня від мене. Я не тікав від свого життя.  Хотілося вкотре її урізноманітнити, внести нові фарби та відчуття, зрозуміти ще щось мені невідоме, щоб розширити горизонти свого мислення. Причому я розумів, що новизна може вивести мене із зони комфорту, внести сумнів у мій вибір, а часом навіть завдати чимало неприємних моментів. Але краще так, ніж життя Томаса, у якого 20 років минули, як один день. Мій день тут починається о 4:30 ранку з удару дзвона. Ніхто не кричить і не квапить, людина повинна сама проявити дисципліну. Спочатку – коротка медитація, під час якої я намагаюся не заснути, незважаючи на те, що сиджу у позі лотоса. 

Духовне пробудження, як виявилося, потребує набагато більше зусиль, ніж звичайне. Після медитації лунають мантри. Чужа мова, незнайомі слова, але вони на слух досить легко сприймаються, ніби ти це вже колись чув. Можливо, не в цьому житті, можливо, навіть не в цій країні? Може, підсвідомість хоче підказати мені якусь інформацію? Потім мовчки молюся разом з іншими мешканцями ашраму. Швидше за все, кожен своєю мовою. Спочатку я молився про те, щоб швидше закінчилася ранкова молитва. За кілька тижнів дійшов висновку, що найкраще запитувати просвітлення. Я ж із цією метою живу зараз в ашрамі. За молитвою слідує омивання і дуже скромний сніданок: чай, трохи фруктів, каша. Починаю розуміти, що людині справді потрібно зовсім небагато, щоб відчувати спокій. Жодної метушні, ніякого вибору, ніякої гонки за смаком. Тільки теплий чай та тихий двір. 

Щоденний процес поїдання рису з овочами під впливом ченців відкрив мені нову практику під назвою «Техніка ранкової роси». Це коли пережовуєш їжу у своєрідній медитації, концентруючись лише на їжі. Коли вона перетвориться на грудку «сонячної енергії», то ковтаючи, направляєш цю енергію в бажане місце. Загалом у кого, що болить. За ці сто днів я навчився відрізняти рис для сніданку від рису для обіду та рис для вечері. Як мені пояснили, і в цьому також полягає духовна еволюція. Як з'ясувалося, в ашрамі немає звичної кави. Це виявилося додатковим випробуванням. Спочатку я намагався пояснити Свамі, що кава це теж свого роду духовна практика, але він лише виразно глянув на мене і я зрозумів, що мої аргументи не знайшли розуміння.

Після сніданку починається інтелектуальне життя. Свамі філософствує, говорить про сенс життя та обговорює з нами духовні тексти. Протягом занять ми періодично займаємося йогою. Саме в цей час я починав відчувати, що не просто турист, а учасник внутрішнього життя ашраму. Але разом з тим у мене постійно виникало питання: що важливіше - тиша чи рух, роздум чи подорож?Наставник вчить нас відкривати третє око, читати думки інших людей, вселяти їм свої та заглядати в майбутнє. Починається ця практика з того, що в стані великої внутрішньої напруги і концентрації ми кілька хвилин дивимося на полум'я свічки, що горить, потім закриваємо очі і вдивляємося в ті картинки, які в цей момент проходять у свідомості. Наш учитель каже, що так народжуються образи майбутнього життя. Заглядати в чужі голови і вселяти свої думки іншим виявилося навіть простіше, ніж я думав. Вкотре переконуєшся в матеріальності думки. Достатньо лише повної концентрації та відчутної енергії. Але нам у посиленні нашої могутності у цьому процесі допомагав Свамі.

Вдень ми займаємося найпростішою роботою: прибираємо територію, поливаємо рослини та дерева у невеликому саду, допомагаємо на кухні. Іноді мені доручають найвідповідальніше завдання – пройтися вулицями та зібрати трохи пожертвувань. Слід зізнатися, балійці ставляться до цього з великою повагою. Одного разу мені навіть дали банан, який виглядав значно духовнішим, ніж я сам у той момент.Іноді з дозволу наставника я виходжу з ашраму, але не тому, що мені стало нудно, а по конкретній справі: щоб зайти до магазину або зателефонувати. Але при цьому очікується, що людина сама дотримується внутрішньої дисципліни. Для мене були важливими не самі правила, а відчуття внутрішньої свободи: чи можна жити в тиші та відсутності зовнішніх змін, але не втратити інтерес до світу? Правила поведінки тут не такі жорсткі, як у інших духовних центрах, про які я чув. Хоча треба було враховувати те, що порядок дня в ашрамі будується не навколо зручності, а заради внутрішньої дисципліни та ритму духовного життя.

Поступово, як на мене, відбуваються і внутрішні зміни. Я почав менше говорити, більше думати і набагато уважніше ставитись до простих речей. Наприклад, я навчився радіти звичайній чашці гарячої води так само, як раніше тішився гарною вечерею в європейському ресторані.Після обіду ми мали вільний час: одні учні сидять у тіні дерев та споглядають, інші – читають, треті – пишуть. У ці моменти в мене з'являлося раптом дивне почуття: ніби я вийшов із часу. Ні минулого, ні майбутнього – лише сьогоднішній день: погляд у простір та спокійне дихання. Раніше я вважав, що твій час вимірюється не днями та роками, а подіями, що залишаються в пам'яті. В ашрам почуття інші. Зрозуміло відчуваєш, що тут життя вимірюється станами. Минає година, інша, і начебто б нічого не сталося. Але в свідомості людини ніби відчиняються ще одні двері.

Найнесподіваніший момент для всіх учнів, у тому числі й для мене, коли починаєш шукати початок свого «просвітлення». Вкотре себе запитуєш, чого ми тут вчимося? Так, слухали філософські лекції, але більше сприймали не слова, а стан. Вчилися терпінню, коли кожен день був схожим на попередній. Вчилися смиренності, коли замість високих думок доводиться мити підлогу. Вчилися мовчання, яке поступово ставало важливішим за будь-які розмови та обговорення. Іноді головний чернець говорив кілька фраз, і цього вистачало цілий день роздумів. 

Іноді, коли ми ставили запитання, він не говорив нічого, і ставало зрозумілим, що тиша теж може бути відповіддю. У результаті я зрозумів, що ашрам виявився мені не місцем знань, а місцем пізнання себе, зустрічі. Люди такі різні. Одним потрібна тиша, щоб почути сенс життя. А мені, як я усвідомив, потрібні дорога, рух, нові країни та нові обличчя. Можливо, моє «просвітлення» полягало не в тому, щоб обрати один шлях, а в тому, щоб чесно зрозуміти, який шлях саме мені належить.

Коли о дев'ятій годині вечора в ашрамі вимикали світло, я деякий час розмірковував: день пройшов майже без подій, але він здавався досить насиченим. Тому що в ньому було те, що так рідко я зустрічав у своєму звичайному метушливому житті - простота і тиша, в якій я міг чути самого себе. Мабуть, ці складові життя в ашрамі стали моїм головним уроком, а розуміння цього - моїм просвітленням.

Дійшовши такого висновку, я не відчув, якийсь екстаз, ні радість, не захоплення. Це, швидше за все, був глибокий безпричинний спокій, відсутність внутрішнього поспіху. Нічого не треба доводити ні світові, ні самому собі. Дивне відчуття простоти: все виявилося набагато легшим, ніж здавалося раніше. Наче довго шукав двері, а потім зрозумів, що вони весь час були відчинені. Висловлюючись мовою спорту та лідерства, дух якого в мені завжди був присутній, я зрозумів, що просвітлення – це не чергова вершина, яку я підкорю в ашрамі. Це момент, коли перестаєш дертись і зникає очікування незвичайного, коли втрачаєш почуття того, що тобі чогось не вистачає, коли зникає внутрішня тривога щодо чергового пошуку сенсу життя, сенсу віри, сенсу моїх подорожей.

Напередодні 1 квітня-сотого дня мого життя в ашрамі, я розповів головному ченцю про свої думки та своє розуміння просвітління. І наприкінці нашої розмови додав, що через кілька днів я поїду. Він довго мовчав, начебто обмірковував не відповідь, а мої міркування. Потім спокійно сказав: Люди думають, що їдуть з ашраму. Насправді вони просто повертаються туди, де їм найважче залишатися спокійними». Він більше нічого не додав і знову почав підмітати подвір'я, ніби розмова була закінчена ще до того, як я її почав.

 Ашрам Анандпурі. Балі.

Слідкуйте за нами у соціальних мережах:

Телеграм Фейсбук Інстаграм