Домовик із білою грудкою: тихий сторож слобожанських хат

Досвідчені люди казали — то не від світла, то домовик-­кіт сидить, стереже.

Казали: у печі мешкає хтось, хто береже дім. Домовик. І на Харківщині чи Сумщині його часто уявляли у подобі кота — чорного чи сивого, але з білою грудкою, ніби у вишитій сорочці. Щоб він не розсердився, господиня залишала йому крихти від паляниці або ставила мисочку молока. Якщо ж забути — домовик нагадував про себе: кури здіймали ґвалт серед ночі, кінь плутав повіддя, у прядиві зав’язувалися вузли. Казали навіть: 

Не дав хліба для кота — сам без хліба лишишся».

Цей образ напрочуд перегукується з моєю книгою. Там поруч із героєм теж іде чорна кішка з білою плямою на носі. Вона з’являється в найнебезпечніші моменти — стає бар’єром між ним і тим, що могло б завести у темряву. Вона не говорить і нічого не вимагає, тільки йде поряд, тихо тримаючи рівновагу. Як і слобожанський домовик-кіт, вона — сторож невидимого порядку.

Домовик для селян був наче вайфай для нас: доки все працює — ти й не помічаєш. Зник — і одразу хаос. Так і кішка в історії: поки вона поруч, шлях безпечний; щезає — і світ починає хитатися.

Може, саме тому на Слобожанщині домовика бачили котом. У степовому краї, де все просторе й відкрите, хотілося мати біля печі когось тихого, пильного, хто збереже рівновагу.

Фото згенероване ШІ

Віра в домовика — спільна для всієї України. У кожному селі знали: є хтось невидимий, хто дбає про дім, допомагає господарювати і може розсердитися, якщо його знехтувати. Усюди залишали для нього їжу, не свистіли в хаті після заходу сонця, не били котів і собак — бо то могли бути його улюбленці.

Але в кожному регіоні домовик мав свою подобу. І тут Слобожанщина вирізняється найбільше. Бо якщо на Поліссі його бачили дідом у кожусі, а на Поділлі — маленьким чоловічком-жартівником, то в Харкові, Сумах, Охтирці й довколишніх селах він поставав саме котом. Не просто чорним, а з білою грудкою, ніби у вишиванці. Саме на Слобожанщині цей образ найвиразніший і найбільш поширений. В інших регіонах він майже не трапляється.

Ще одна унікальність — приказка: 

Не дав хліба для кота — сам без хліба лишишся».

Тепер ми б сказали: 

Не підживив мережу — залишишся без зв’язку». 

Для селян ця приказка звучала так само буденно, як для нас — перевірити телефон.

Вона побутувала саме тут, на сході, і напряму пов’язувала домовика з достатком. Для селян це був не просто дух, а тихий «регулятор порядку»: залишив крихту — і худоба здорова, господарство в ладі. Забув — і одразу біда.

Тож образ домовика-кота — це річ, яку не знайдеш у Галичині чи на Волині. Це особистий підпис Слобожанщини в українській міфології. І він перегукується з нашими сьогоднішніми відчуттями: коли здається, що дім тримається на чомусь невидимому, але дуже потрібному.

Багато зробив для вивчення та популяризації слобожанських традицій і міфологічних образів, серед яких і охоронець української хати - домовик, етнограф Петро Васильович Іванов. Той самий, про якого великий Микола Федорович Сумцов у своїй книзі «Слобожани» писав:

Петро Вас. Іванов зробив надзвичайно багато для ознайомлення з Харьківщиною. Родився він в 1837 р. в Чугуєві і спершу почав був працювати яко природознавець, збіраючи та досліджуючи різних шкодливих комах, а потім зацікавився життям народу і почав збірати пісні та робити записи звичаїв за допомогою сільських вчителів і учительок. Величезні матеріяли, які зібрав Іванов, надруковано у «Сборн. Харьк. Истор. -Фил. Общества», у «Кіевск. Стар.», в «Этнографич. Обозреніи». Збирач сам упорядкував свої матеріали. Усі його збірники означені повністю і новиною змісту. В 1885 р. Іванов надрукував в «Кіевск. Стар.» статтю про знахурів і замови, а далі мало не щороку йдуть нові його збірнички, нові розвідки ― про вовкулаків, про погляди на душу, збірнички повір’ів, належачих до хати, до батьківських та материнських прокльонів, про скарби, дитячі іграшки, про українських відьом та упирів, оповідання про долю. Найбільш просторі й корисні з наукового погляду ― збірник Іванова про українські легенди, надрукований в «Этнографич. Обозр.» 1890 та 1891 рр. і збірник календарних повір’їв та казок селян куп’янського повіту, виданий Харьківським Істор. -Філологичним Товариством в 1907 р.

Працюючи весь свій вік на ниві українознавства, збіраючи, наче мед бджола, народні пісні, повір’я, звичаї і все таке, Петро Вас. Іванов зробив велику послугу українознавству і має право на пошану.

Може, й зараз, коли ми засинаємо, десь біля стіни сидить чорний кіт із білою грудкою, і поки він поруч — у домі буде лад. Він лише поворухне хвостом і перевірить, чи все на місці. А ми спатимемо спокійно, навіть не здогадуючись, що ніч має свого сторожа.

Слідкуйте за нами у соціальних мережах:  

Телеграм Фейсбук Інстаграм