Фольклор — це не шафа з минулим, а вогонь у теперішньому
Межа та відлуння. Блог Михайла Філоненка | | 591 | Автор: Михайло Філоненко
Колаж автора
У кожного є свої двері в дитинство. У когось це запах яблук у погребі, у когось — іржавий колодязь за хатою. У мене — слова. Не книжкові, не шкільні, а ті, що звучали біля печі, під час прибирання, у городі. Слова, якими бабуся чи сусіди пояснювали світ: чому не можна свистіти після заходу сонця, навіщо клали хліб на рушник, чому лисицю називали не тільки хитрою, а й мудрою.
Фольклор для мене — це не музейна шафа. Це живе повітря, яким ти дихаєш, навіть не задумуючись. У дитинстві я ловив ці історії, як хтось ловить комах у банку: тримав у собі, не знаючи, що з ними буде потім. І тільки коли почав писати, зрозумів: без них мої книги були б порожні.
У моєму світі лисиця може стати провідницею між людьми й духами, ніж — перетворитися на пам’ять про названого брата, а старий пес — бути засновником цілого поселення. Це не вигадка заради вигадки. Це спроба почути ті голоси, що жили поруч завжди, але ми часто їх ігноруємо.
Чому саме зараз важливо про це говорити? Бо ми живемо у час, коли інформації більше, ніж повітря. І легко загубитися серед чужих міфів, нав’язаних образів і шуму. А фольклор — це наш тихий компас. Він не кричить, а підказує: ось твоя стежка, ось твій берег.
Я хочу, щоб моя авторська рубрика "Межа та відлуння" була не «про минуле», а про теперішнє. Щоб ми могли разом згадувати, як наші предки бачили світ, і знаходити у цьому підтримку. Бо фольклор — це не про страхи чи забобони, а про пам’ять і тепло, яке нас тримає.
А як у вас? Чи є прикмета або історія з дитинства, яка досі гріє — навіть коли ви її згадуєте в дорослому житті?
Слідкуйте за нами у соціальних мережах:
Коментарі
Ще декілька актуальних новин на зараз