Святкуємо 1 жовтня: українські захисники крізь час

1 жовтня — День захисників і захисниць України. Колись ми відзначали Покрову й козацьку відвагу 14-го; тепер календар змінився, але сенс той самий: ми схиляємося перед тими, хто береже наш дім.

В українській пам’яті захисник завжди мав багато облич.

Полісся — сторожа стежок і боліт, пильність, що відчуває межу.

Поділля й Наддніпрянщина — постать козака, степовий вітер, рушник над дверима, щоб дорога додому не згасла.

Карпати — опришок, вівчар, провідник, що знає перевали і молиться перед Покровою.

Південь і Слобожанщина — дозори й паланки, слух далечини, пил на обрії.

Усі ці постаті різні, та об’єднує їх одне: тримати світ на плечах так, щоб іншим було куди повернутися.

Сьогодні ці образи живуть у нових обличчях. Солдат на рубежі — спадкоємець козацької варти; гірський рятувальник і сапер — опришківська впертість у дії; прикордонник у поліському тумані — той самий невидимий сторож, що читає землю. Є й інші захисники — не завжди у формі: лікар, що витягає з темряви болю; волонтерка, яка ночами пакує посилки; енергетик, що повертає світло після обстрілу; вчителька, яка тримає мову для дітей; жінка, що варить борщ для сусідів у підвалі; чоловік, який лагодить дах на вулиці без скла. У кожного — своя ділянка межі.

1 жовтня ми говоримо про вдячність і пам’ять. Колись на стіл клали хліб і лишали місце для тих, кого бракує; сьогодні — піднімаємо прапор, ставимо свічку, називаємо поіменно. Давні обереги і сучасні жести — одна мова. Рушник над дверима, ікона Покрови в кутку, браслет із шевроном, дитячий лист на позиції — усе це новий покров, під яким легше стояти.

Захист — це не лише сила рук. Це тиша, де приймають рішення; відповідальність, що не любить гучних слів; любов, яка вміє бути суворою. Коли хтось стоїть на межі замість тебе, він бере вагу твого дому, твого імені, твоєї ранкової кави. Тож вдячність має бути не святковою, а щоденною — у слові «дякую», в чесно зробленій роботі, у небайдужості до сусіда, у збереженій мові, в умінні не проходити повз.

Кожен край знає свої історії, як тримали світ, коли хиталися мости. Полісся пам’ятає тих, хто не дав потонути в болотах історії. Поділля й Наддніпрянщина — тих, хто стояв у відкритому степу. Карпати — тих, хто вів стежками крізь темряву. Південь і Слобожанщина — тих, хто приймав перший удар. Сьогодні до цього хору додалися нові голоси — маріупольські медики, харківські комунальники, миколаївські водники, київські волонтери, тисячі невидимих рук, без яких не тримався б жоден рубіж.

День урочистості й тиші. День світла у вікнах казарм і лікарень. День простих обіймів тим, хто повернувся. І запитання до себе: що саме я зроблю сьогодні, аби комусь стало легше тримати свій відтинок межі?

Для мене це не лише дата в календарі. Я сам пройшов цей шлях: від волонтерських складів — до фронту, від поранення — до письма. Тепер у моїх книгах завжди відлунює ця пам’ять — ідентичність, що тримає нас, і фольклор, що оживає у слові. Бо український фольклор і досі вчить: за кожним захисником стоїть не лише зброя, а й голос роду, пісня, оберіг. У моїх текстах ці голоси знову оживають — щоб пам’ять не зникала, а ставала покровом.

Тож 1 жовтня — це і про тих, хто був, і про тих, хто є, і про те, що ми самі залишимо після себе. Ми сильні, доки пам’ятаємо. Ми живі, доки імена звучать. Їхні імена — наш покров.

Тож дякую, що пам'ятаєте та захищаєте.

Слідкуйте за нами у соціальних мережах:  

Телеграм Фейсбук Інстаграм