Жіночий образ в українському фольклорі: від берегині до моїх героїнь

У хаті завжди була жінка. Вона місила хліб — долонями, що пахли тістом і димом з печі; запалювала вогонь, клала рушник на стіл. Тож і дух-охоронець дому уявлявся в жіночій подобі — берегинею. Навіть домовик часто з’являвся не сам, а під її невидимим крилом. Бо піч і колиска — це її територія, її світ.

Полудниця виходила на жнива опівдні, коли спека стелилася туманом і різала горло. А русалки жили там, де вода пахла м’ятою, а холод щипав ноги. Вони були небезпечні, але й чарівні. Через них люди відчували: природа — не безлика, у неї є голос і він часто жіночий. Земля родить, вода живить, але й карає, коли знехтуєш.

У дитинстві я чув, як бабуся лякала полудницею: мовляв, не виходь у поле серед спеки. Я тоді сміявся, але підсвідомо відчував — жінки й справді тримають світ у руках: і поле, і дім, і навіть сам час. Це здавалося казкою, а тепер бачу — то був спосіб берегти людей від небезпеки.

Коли наставала хвороба чи смерть, до людини приходили Доля, Недоля, навіть сама Смерть — у жіночому вигляді. Вона не била мечем, а підходила тихо, тримаючи веретено чи книгу, а іноді лише клала руку на плече. Саме жінка стояла біля колиски й труни, і це переносилося у міф.

Так, ми знаємо образ козака — вільного й хороброго. Є мандрівні мудреці, є вовкулаки. Але їх менше. У нашому фольклорі чоловік виходить «на край світу», а жінка залишається «у центрі» — й саме там зосереджені всі сили. Це і благословення, і тягар.

Ми досі повторюємо: «жінка — берегиня». У рекламних гаслах, у тостах на весіллях, навіть у випадкових розмовах. Але часто за цим стоїть не лише шана, а й вимога. Якщо придивитися до казок і легенд, то там не лише відповідальність. Там — сила. Жінка як та, хто бачить більше: і врожай, і біду, і приховане у тумані. І, може, саме це відчуття досі живе в нашій культурі — іноді як пошана, іноді як страх.

Може, саме тому жіночі образи в наших казках не другорядні, а головні. Вони — серце оповіді.І коли я пишу свої тексти, ці образи завжди звучать поруч — то у прямому вигляді, то у тіні.

У повісті «Я, вона і маленька лисиця» дівчина, що знає мову жестів, і біла жінка-дух стають провідницями для головного героя. А сама лисиця — теж жіноча, господиня межі.

У «Межі між» жіночі голоси звучать особливо сильно: Леля, що веде оповідь; бабуся з травами й старими казками; мама, яка водночас заперечує й охороняє. Навіть сама весна в тексті подана як жінка — то мовчить, то повертається.

У «Сліпій пісні» героїня-кобзарка сприймає світ не очима, а дотиком і пам’яттю. Це знову жіночий спосіб — чути те, що поза звуками.

Для мене важливо показати: жінка у фольклорі не лише «берегиня дому». Вона — та, хто відкриває межі, хто нагадує про ціну життя, хто несе світло й темряву одночасно.

І сьогодні ми досі називаємо землю матір’ю, а ріку — сестрою. Мова зберегла той самий жіночий погляд на світ, що й казки.

Наші предки, можливо, й не називали це прямо, але вони відчували: жіноче начало ближче до таємниці, ніж будь-яке інше. Тому й легенди говорили голосом жінки.

То що це було — пошана чи страх? Мабуть, і те, й інше. Бо жіночий образ у наших легендах завжди стояв ближче до таємниці — мов тінь біля вогню: і тепла, і небезпечна водночас.

Слідкуйте за нами у соціальних мережах:  

Телеграм Фейсбук Інстаграм