16 харківських місяців Голови Земної Кулі Велимира Хлєбнікова

Ернст Контлер 21.10.2020 у 17:47 783

Велимир Хлєбніков: з одного боку – дивак, блазень, юродивий, натомість з іншого – геніальний митець, якого не знав світ ні до, ні після. Про те, що пов'язує генія з Харковом, читайте в нашій статті.

16 харківських місяців Голови Земної Кулі Велимира Хлєбнікова

Я ведь такой же, сорвался я с облака,

Много мне зла причиняли

За то, что не этот,

Всегда нелюдим,

Везде нелюбим.

В. Хлєбніков, “Детуся! Если устали глаза...”

 

Велимир Хлєбніков – виняткове, досі вповні не пізнане явище світової культури. Поет, мислитель, математик, він багато в чому випередив свій час. Його прозріння не вкладалися в рамки сучасної йому науки, мистецтва й літератури. Фундатор російського футуризму, творець утопічного “товариства Голів Земної Кулі”, реформатор поетичної мови, в якій відбулося дивне поєднання слів з неабиякими знаннями автора в області космосу, поетики, філософії, математики, біології, мови, давньої історії та релігії. Нічого подібного світове віршування не знало ані до Хлєбнікова, ані після нього.

Майбутній поет народився 28 жовтня 1885 року неподалік від Астрахані. Про місце свого народження Хлєбніков писав: “Народився в таборі монгольських кочівників, які сповідують Будду, в степу – висохлому дні зникаючого Каспійського моря”. Його батько – Володимир Олексійович Хлєбніков, був вченим-орнітологом, а мати – Катерина Миколаївна Хлєбнікова (дівоче прізвище Вербицька), була істориком за освітою.

Про Хлєбнікова казали – "людина поза побутом".

— Конечно, отвратительна непрактичность, если это прихоть богача, — писав Маяковський, — но у Хлебникова, редко имевшего даже собственные штаны, бессребреничество принимало характер настоящего подвижничества, мученичества за поэтическую идею.

Він їздив по країні, ніде надовго не зупиняючись. Жив в непристосованих для житла приміщеннях. Практично без меблів, без найнеобхідніших речей. Ходив у дранті, в нижній білизні, в лікарняному халаті. Його бачили в штанях з мішковини. Штани були в дірках. Колись одна з дірок утворилася в інтимному місці. І Хлєбніков прикривав її п'ятірнею.

 

Велимир Хлєбніков вів життя мандрівника і рідко де затримувався більше ніж на місяць-два. Харківський період життя Хлєбнікова надзвичайно довгий – «велике харківське сидіння», 16 місяців, з квітня 1919-го по серпень 1920-го року, і надзвичайно плідний, його “Болдинська осінь”. За цей час він написав шість поем, в тому числі вершинні в його творчості “Ладомир” та “Поет”, і кільканадцять віршів.

У Харкові Хлєбніков бував і до цього: тут жили його друзі, теж поети-футуристи, Григорій Пєтніков і Микола Асєєв. У 1916 році, призваний на військову службу, до якої був ані фізично, ані психічно не придатний, Хлєбніков звертається за допомогою до знайомого лікаря, приват-доцента Військово-медичної академії Кульбіна, і проходить психіатричну комісію. Йому діагностують неврастенію і дають місячну відпустку. 20-го серпня Хлєбніков їде з Астрахані до Харкова, а звідти в селище Красна Поляна (нині село Зміївського району, Борівської сільради), де у дружин Асєєва і Пєтнікова, сестер Оксани та Віри Синякових, була дача.

 

Наступного, 1917-го року Хлєбніков побував в Харкові і Красній Поляні кілька разів. На початку березня – так до сих пір і не комісований, рядовий запасного піхотного полку – приїхав з Саратова, отримавши від медиків нову, п'ятимісячну відпустку, потім їде з Пєтніковим до Москви. У другій половині квітня Хлєбніков знов у Харкові, і тут його наздоганяє військова повістка. Аби уникнути чергового призову, він на 10 днів лягає на огляд до Сабурової дачі – губернської земської психіатричної лікарні (нині - Харківська обласна клінічна психіатрична лікарня № 3; вулиця Академіка Павлова, 46), йому знову дають п'ятимісячну відпустку. І ще раз він приїде влітку.

Частково ці поїздки Хлєбнікова до Харкова були пов'язані з тим, що тут його (стараннями Пєтнікова і Асєєва) друкували. То в одному збірнику, то в іншому, в газетах, альманахах, журналах – усюди з'являлися його вірші. Але, наголошуємо, частково: в квітні 1919-го, отримавши в Москві прописку і, головне, уклавши договір з видавництвом на повне зібрання творів, Хлєбніков все кидає і несподівано їде до Харкова.

Маяковський про це згадує: “Практически Хлебников – неорганизованнейший человек. Сам за всю свою жизнь он не напечатал ни строчки. <…> Его пустая комната всегда была завалена тетрадями, листами и клочками, исписанными его мельчайшим почерком. Если случайность не подворачивала к этому времени издание какого-нибудь сборника и если кто-нибудь не вытягивал из вороха печатаемый листок – при поездках рукописями набивалась наволочка, на подушке спал путешествующий Хлебников, а потом терял подушку. Ездил Хлебников очень часто. Ни причин, ни сроков его поездок нельзя было понять. Года три назад мне удалось с огромным трудом устроить платное печатание его рукописей <…>. Накануне сообщенного ему дня получения разрешения и денег я встретил его на Театральной площади с чемоданчиком. “Куда вы?” – “На юг, весна!..” – и уехал. Уехал на крыше вагона <…>”. Книга так і не вийшла друком.

1918-й рік. Живе Хлєбніков у Красній Поляні у Синякових. Публікацією його віршів займається Пєтніков (Асєєв у вересні 1917-го року був обраний в полкову Раду солдатських депутатів і з ешелоном поранених сибіряків поїхав до Іркутська, потім – на Далекий Схід), який організував в той час видавництво “Лирень” та журнал “Шляхи творчості”. Для “Шляхів творчості” Хлєбніков і написав свою головну теоретичну роботу – статтю “Наша основа” з найбільш повним викладом свого поетичного кредо. 

 

Про те, як вона з'явилася, згадує секретар редакції “Шляхів творчості”, літературознавець і критик Віктор Перцов: “Как-то я увидел Хлебникова и затащил его к себе. По обыкновению он хотел есть. Я приготовил ему горку бутербродов, усадил его за стол, дал бумагу и перо, и Хлебников моментально стал покрывать бумагу мелкими кругловатыми значками. Писал он совершенно безостановочно, ничего не перечеркивая, как будто переписывал с ясно напечатанного текста. По мере того как росла стопка исписанных листов, уменьшалась стопка бутербродов, и когда она кончилась, Хлебников остановился. Пришлось вновь подбрасывать топливо. Так он и написал единым духом целый печатный лист, не отходя от стола, на память цитируя примеры, исторические события, давно прошедшие даты, словом – целую энциклопедию справок. Немудрено, что написанное Хлебниковым не поддается учету. Он мог производить в любое время, в любом количестве, была бы только бумага и карандаш. В столе не нуждался, так как писал и лежа, и в любом положении. У него все было приготовлено на годы, на десятилетия вперед. Поэтому когда он принимался писать, то просто открывал кран. И тогда – хорошо устоявшаяся, крепкая струя спокойно шла”.

25-го червня в Харків вступає Добровольча армія Денікіна, і Хлєбніков, аби уникнути чергової мобілізації, ховається в Красній Поляні. Однак там теж стає небезпечно: одного разу Хлєбнікова – “брудного, одягненого в мішок, зав'язаний мотузкою” – заарештовують, прийнявши за червоного шпигуна. І якщо б Синякови не пояснили денікінцям, що перед ними “знаменитий поет Хлєбніков”, його б розстріляли.

Хлєбніков все ж таки отримує мобілізаційну повістку. Пєтніков звертається до свого знайомого “по мітингах і збіговиськам літературним”, військового комісара штабс-капітана Радлова, і той видає офіційне направлення на психіатричну експертизу. З таким «казенним листом» Хлєбніков і відправився на вже знайому Сабурову дачу, де йому належить провести всю осінь і початок зими.

З лікарем йому дуже пощастило. Володимир Якович Анфімов, головний лікар, добре усвідомлюючи культурну цінність особистості Хлєбнікова, поквапився, щоб час, проведений поетом в лікарні, був для нього творчо насиченим: давав йому завдання написати на ту чи іншу тему (полювання, місячне світло, карнавал). Так з'явилися “Казка про зайця”, вірш “Місячне сяйво”, поема “Поет” (“краща моя річ” – Хлєбніков), а крім того, вірші “Ангели”, “Гірські чари”, поеми “Лісова туга” і “Гаршин” (в «Гаршині” описується життя на Сабуровій дачі: Всеволод Гаршин – до Хлєбнікова найзнаменитіший пацієнт Сабурки – лікувався там з травня по вересень 1880 року). Саме “сабурівську осінь” Хлєбнікова як найбільш плідний період в його житті літературознавці порівнюють з Болдінською осінню Пушкіна.

ХАРЬКОВСКОЕ ОНО

Где на олене суровый король

Вышел из сумрака северных зорь,

Где белое, белое — милая боль,

Точно грыз голубя милого хорь.

Где ищет белых мотыльков

Его суровое бревно,

И рядом темно молоко —

Так снежен конь. На нем Оно!

Оно струит, как темный мед,

Свои целуемые косы.

На гриве бьется. Кто поймет,

Что здесь живут великороссы?

Ее речными именами

Людей одену голоса я.

Нога качает стременами,

Желтея смугло и босая.

У лікарні Хлєбнікова відвідував Пєтніков. Але потім і Пєтніков їде до Москви, і коли 12-го грудня у Харків входить Червона армія і Хлєбнікову більше немає потреби ховатися в психлікарні, виявляється, що йти йому нікуди: все харківські друзі за цей час роз'їхалися, а лікарняні правила вимагають, щоб хворого при виписці хтось обов'язково взяв на поруки. Допомога прийшла абсолютно несподівано від незнайомих людей. Слідчий Ревтрибуналу Олександр Миколайович Андрієвський (пізніше він стане відомим кінорежисером, директором кіностудії ім. Горького, одним з творців стереокіно в СРСР), що з'явився в Харкові разом з Червоною армією, був добре знайомий з творчістю футуристів і Хлєбнікова, знав його вірші напам'ять, і, випадково дізнавшись, що поет міститься в місцевій божевільні і його не випускають, з'явився туди, пред'явив Анфімові мандат, де говорилося, що він має право заарештувати “будь-яку цивільну особу безвідносно до посади, яку та особа займає”, чим налякав доктора до напівсмерті, і забрав з лікарні Хлєбнікова.

Поселив його Андрієвський там, де жив сам, – на вулиці Чернишевській, 16, кв. 2 (будівля збереглася, тепер тут гінекологічне відділення пологового будинку № 3) – в будинку, перетвореному в гуртожиток-комуну. Квартира 2 займала весь другий поверх будинку, і в ній жили комуною ліві художники. Спогади Андрієвського називаються “Мої нічні бесіди з Хлєбніковим”: ці розмови стосувалися загальних фізичних і математичних законів світобудови. Тут Хлєбніков обдумував свою філософську теорію, яку через півтора року, вже в Желєзноводську, викладе в трактаті про “закони часу” – “Дошки долі” (а самому Андрієвському присвятить поему “Голова чеки”, написану восени 1921-го в П'ятигорську).

Андрієвський оповідає про глибокі фундаментальні знання Хлєбнікова в точних науках і про передбаченні поетом відкриття у фізиці, що вразили його пізніше. Наприклад: “<…> я утверждаю свою убежденность в пульсации всех отдельностей мироздания и их сообществ. Пульсируют солнца, пульсируют сообщества звезд, пульсируют атомы, их ядра и электронная оболочка, а также каждый входящий в нее электрон. Но такт пульсации нашей галактики так велик, что нет возможности его измерить. Никто не может обнаружить начало этого такта и быть свидетелем его конца. А такт пульсации электрона так мал, что никакими ныне существующими приборами не может быть измерен. Когда в итоге остроумного эксперимента этот такт будет обнаружен, кто-нибудь по ошибке припишет электрону волновую природу. Так возникнет теория лучей вещества. Разговор происходил ранней весной 1920 года. Если я запомнил его содержание и даже отдельные формулировки Велимира, то только потому, что эти его высказывания  показались мне чересчур парадоксальными и порожденными его неуемной фантазией. Все же если не в ту же ночь, то на следующий день я их записал. Нетрудно представить, до какой степени я был потрясен, когда в 1925 году, то есть спустя три года после смерти Хлебникова, до меня дошли первые сведения о диссертации Луи де Бройля, написанной им в 1924 году. <…> Я прочел ее несколько раз от корки до корки <…>. Сомнений не было никаких... Луи де Бройль пришел к предсказанному Хлебниковым выводу о волновой природе электрона, о дуализме частицы-волны”.

Наприкінці березня Андрієвський їде з Харкова разом з Реввоєнрадою армії, що просувається на південний захід, а Хлєбніков, тоді ж – з невідомих причин – переселяється з комуни в розташований у дворі тієї ж будівлі флігель (він теж зберігся; нині тут медичні лабораторії). Тут його приблизно 12 квітня відвідують Сергій Єсенін і Анатолій Марієнгоф.

Наводимо цитату останнього: “Хлебников сидит на полу и копошится в каких-то ржавых, без шляпок, гвоздиках. На правой руке у него щиблета. Он встал нам навстречу и протянул руку с щиблетой. Я, улыбаясь, пожал старую дырявую подошву. Хлебников даже не заметил.

Есенин спросил:

– Это что у вас, Велемир Викторович, сапог вместо перчатки?

Хлебников сконфузился и покраснел ушами – узкими, длинными, похожими на спущенные рога.

– Вот… сам сапоги тачаю… Садитесь…

Сели на кровать.

– Вот…

И он обвел большими, серыми и чистыми, как у святых на иконах Дионисия Глушицкого, глазами пустынный квадрат, оклеенный желтыми выцветшими обоями.

– Комната вот… прекрасная… только не люблю вот… мебели много… лишняя она… мешает.

Я подумал, что Хлебников шутит.

А он говорил строго, тормоша волосы, низко, под машинку остриженные после тифа (Хлебников дважды перенес тиф еще на Сабуровой даче. – А.К.).

Голова у Хлебникова, как стакан простого стекла, просвечивающий зеленым.

– И спать бы… вот можно на полу… а табурет нужен… заместо стола я на подоконнике… пишу… керосина у меня нет… вот и учусь в темноте… писать… всю ночь сегодня… поэму…

И показал лист бумаги, исчерченный каракулями, сидящими друг на друге, сцепившимися и переплетшимися.

Невозможно было прочесть ни одного слова.

– Вы что же, разбираете это?

– Нет… думал вот, строк сто написал… а когда вот рассвело… вот и…

Глаза стали горькими:

– Поэму… жаль вот… ну, ничего… Я, знаете, вот научусь в темноте… непременно в темноте…

На Хлебникове длинный черный сюртук с шелковыми лацканами и парусиновые брюки, стянутые ниже колен обмотками.

Подкладка пальто служит тюфяком и простыней одновременно”.

Під час візита до Хлєбнікова Єсеніну прийшла ідея через тиждень, під час вечора імажиністів в Міському театрі (нині – Театр ім. Шевченка, вулиця Сумська, 9) влаштувати виставу з присвятою Хлєбнікова в Голови Земної Кулі. Саме товариство Голів Земної Кулі, в якому він мав намір об'єднати 317 кращих людей з усієї планети, що правили б ідеальною всесвітньою «Державою часу», було засновано Хлєбніковим в лютому 1916 року. Час від часу від імені цього товариства Хлєбніков писав заклики; також вийшло чотири номери у виданні “Временник”.

Вечір відбувся 19 квітня, в першому акті виступали Єсенін і Марієнгоф, другий було відведено під церемонію посвяти. Марієнгоф пише:

“Неделю спустя перед тысячеглазым залом совершается ритуал.

Хлебников, в холщовой рясе, босой и со скрещенными на груди руками, выслушивает читаемые Есениным и мной акафисты, посвящающие его в Председатели.

После каждого четверостишия произносит:

– Верую.

Говорит «верую» так тихо, что еле слышим мы. Есенин толкает его в бок:

– Велемир, говорите громче. Публика ни черта не слышит.

Хлебников поднимает на него недоумевающие глаза, как бы спрашивая: «Но при чем же здесь публика?» И еще тише, одним движением рта, повторяет:

– Верую.

В заключение как символ Земного шара надеваем ему на палец кольцо, взятое на минуточку у четвертого участника вечера – Бориса Глубоковского (актер, прозаик, журналист, друг Есенина; в 1924-м арестован по делу «Ордена русских фашистов»; в 1932-м покончил с собой в ссылке в Сибири. – А.К.). Опускается занавес.

Глубоковский подходит к Хлебникову:

– Велемир, снимай кольцо.

Хлебников смотрит на него испуганно за спину.

Глубоковский сердится:

– Брось дурака ломать, отдавай кольцо!

Есенин надрывается от смеха. У Хлебникова белеют губы:

– Это… это… Шар… символ Земного шара… А я – вот… меня… Есенин и Мариенгоф в Председатели…

Глубоковский, теряя терпение, грубо стаскивает кольцо с пальца. Председатель Земного шара, уткнувшись в пыльную театральную кулису, плачет светлыми и большими, как у лошади, слезами”.

Рита Райт пише: “Осталось только невыносимое чувство стыда за всю эту комедию, жалость к нашему другу, бормочущему что-то под нос, какое-то кольцо, которое надевают ему на палец под хохот публики, – а потом, за кулисами, – растерянный, обиженный, плачущий Хлебников: у него отнимают кольцо, все это было «нарочно», а он поверил... Мы его пытались увести, а может быть, даже и увели оттуда, но у меня с тех пор зародилась невольная и прочная неприязнь к имажинистам. После того несчастного вечера мы еще больше привязались к Хлебникову”.

У квітні Олександр Лейтес, секретар клубу «Комуніст», що розташовувався на Московській вулиці (зараз – частина Московського проспекту) в будинку № 20 Харківського губкомі КПУ, який отримав завдання організувати центральну літературну студію, запрошує Хлєбнікова на її перше засідання. Прийшовши без запізнення, Хлєбніков три години мовчки слухав виступи інших письменників і літературознавців, які пропонували лекційні курси для студійців, а потім після наполегливих прохань запропонував свої: лекції про принципи японського віршування (японську він самостійно вивчив ще на початку століття) і методи будівництва залізниці в Японії.

На посаду лектора в клубі “Комуніст” Хлєбнікова не затвердили, але зарахували трубачем у клубний оркестр. Це було зроблено для того, щоб поет міг отримувати пайок. Пайок був убогий і складався з хліба  і сахарину, але Хлєбніков не скаржився. І запрошували виступати на поетичні вечори літстудії. Лейтес пише: «Никаких внешних данных поэта-оратора (а тем более эстрадного говоруна) у него не было. Скандировал он тихим, чаще всего вялым голосом. Случалось, что переходил на скороговорку, на шепот, а то и просто обрывал чтение, произнося при этом свое обычное «и тому подобное» или «и так далее».

Тут, в “Комуністі”, в середині травня Хлєбніков зустрінеться з наркомом освіти Анатолієм Луначарським, що приїхав до Харкова (попросить Лейтеса влаштувати зустріч), щоб запропонувати кілька строф з поеми «Ладомир», над якою в той час працював, як нового пролетарського гімну замість “Інтернаціоналу”.

Але, як не вжився Хлєбніков у Харкові, влітку 1920-го його все більше мучила “жага до простору”, він рвався до батьків в Астрахань або на Кавказ, де вже була радянська влада і можна було їхати. 22-го серпня він отримує в харківському відділенні Політосвіти  два посвідчення про відрядження в Астрахань і Баку (там 1-го вересня починався Перший з'їзд народів Сходу).

Далі були Ростов-на-Дону, Армавір, Дагестан, похід до Персії з Перською Червоною армією (в якості лектора), робота у місцевого хана вихователем його дітей. Потім знову Баку, Желєзноводськ, П'ятигорськ, Москва і смерть в 1922-му від паралічу і гангрени в селі Санталово в Новгородській губернії.

А в Харкові Хлєбніков надовго залишився легендою.

Читайте також: "Історія харківської психлікарні".

Підписуйтесь на наш Facebook!


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини