"Культурна Перемога" Ігоря Жукова: 31 рік легендарній телепередачі «Відеоревю» – першій шоу-програмі про кіно в Україні і на пострадянському TV з вигаданим у Харкові ефектом героя-ведучого всередині кіно раніше Голлівуду

Сьогоднішній подкаст буде незвичний, він присвячений легендарній телевізійній передачі «Відеоревю», яка була не тільки моїм початком праці на телебаченні, а й стала в 90-х роках першою ігровою програмою про кіно в Україні та на всьому пострадянському просторі. Цьогоріч вже у воєнні часи виповнюється 31 рік з дня її народження. Але глядачі пам’ятають передачу і досі. Всі фото і відеоматеріали, яких, як завжди у нас багато, сьогодні будуть з мого особистого архіву, і більшість з них публікуватиметься вперше – ексклюзивно для нашого подкасту.

Отже, 31 травня виповнюється 31 рік від дня виходу в ефір телепередачі «Відеоревю з Ігорем Жуковим», яка є першою шоу-програмою про кіно на українському та на всьому пострадянському телебаченні. 

Передача з'явилася 1993-го на першому недержавному телеканалі України та колишнього Радянського Союзу – харківському «Тонісі». Її автором і ведучим був я, студент-першокурсник університету і розповідав про кіно так, як ніхто ще не робив, за допомогою вигадки та відеомонтажу помістивши себе всередину фільмів. 

Вигадані нові візуальні форми спілкування були в ті часи небачені. Вже потім ЗМІ написали, що подібну ідею згодом реалізував у Голлівуді режисер Роберт Земекіс у відомому фільмі «Форрест Гамп».

Ідея присутності ведучого у фільмі народилася під час перегляду кіно: я побачив, що в деяких сценах поруч із героєм у кадрі можу «вміститися» і я. А далі вже була, як то кажуть, «справа техніки». Тоді, звичайно, допотопної, але все ж таки: спочатку знімався на синьому фоні... 

Потім за допомогою «рір-проекції» проявлявся, накладаючись на кадри кінострічок і грав разом з кіноперсонажами, яких краєм ока бачив на студійному моніторі: перестрілювався зі Сильвестром Сталлоне, супроводжував Джулію Робертс, фехтував на мечах із Мелом Гібсоном, стрибав від вибухів із Арнольдом Шварценеггером, з Жаном-Клодом Ван Даммом робив його фірмову «вертушку», літав із Бетменом, тікав від Фредді Крюгера, брав участь у кіноперегонах на скакуні, капоті машини і, навіть, крилі літака, і ще безліч чого робив всередині фільмів.

Піднята нами на ТБ тема закордонного кіно, що прорвалося до нас після розвалу Радянського Союзу, мала величезний інтерес у телеглядачів, які жили в епоху піратських відеокасет. 

Програма транслювалася на більшій території України, а куди не доходив ефірний сигнал, її показували місцеві канали у міських кабельних мережах. Телепередачу часто записували на відеомагнітофони, щоб передати знайомим касету із записом.

Це зараз легко можна зайти в інтернет та подивитися будь-які трейлери-анонси на фільми, які готуються вийти на екрани кінотеатрів світу. А тоді в нас інтернету не було і доводилося брати інформацію із зарубіжних журналів та… своєї голови. 

Готуючи сюжет про актора, переглядав усі фільми за його участю та писав авторські тексти. Про його майбутні кінопроекти робив відеосюжет, куди вставляв кадри з минулих стрічок за його участю, де не було видно, що це за фільми. В результаті виходили трейлери кінокартин, і глядачі їх шукали в тодішніх відеокіосках, аргументуючи продавцям, що їх бачили вже в моїй програмі. Бувало, що зйомки скасовувалися, і виходило, що актори грали ці ролі лише у «Відеоревю».

«Відеоревю» виходило в ефір цілих 8 років, а її своєрідними продовженнями можна назвати всі мої телепрограми, які виходили і виходять не тільки на всіх великих харківських регіональних каналах, а й в ефірі загальнонаціональних телекомпаній. 

А саму програму «Відеоревю» і зараз можна знову згадати, подивившись у «Золотій колекції» найкращих передач недержавного телебачення на сайті інтернет-телеканалу «Харків-ТБ», який я відкрив у 2016 році до Дня рідного міста з метою створення першого загальнонаціонального каналу з Харкова, який мовитиме на всю Україну і весь світ, і який й зараз можна знайти в інтернеті.

У «Відеоревю» ми намагалися зв’язати між собою глядачів та кінокумирів. У відповідь приходили мішки листів із тисячами прохань, побажань та освідчень у коханні від глядачок із поцілунками губною помадою на листах. 

Зізнаюся, глядачі дозволяли мені робити у програмі багато чого. 

Я навіть писав та виконував власні пісні, знімав у програмі кліпи на них. 

Вірші, написані під час роботи над «Відеоревю», увійшли до виданої у 2006 році збірки віршів «Я розповім тобі про вітер» та до книги «Та, чиє ім'я шепоче вітер», презентація якої відбулася у листопаді 2017-го у Харківській державній науковій бібліотеці імені Короленка.

Про історію «Відеоревю» я також докладно розповідав на своєму творчому вечорі «25 років на ТБ» у Музеї знаменитих харків'ян ім. Шульженко. 

До ювілею у музейній експозиції, присвяченій кінематографістам, які прославили Харків, було відведено гідне місце моїй творчості та моїй першій програмі «Відеоревю».

Назва однієї з рубрик передачі «Як там поживають у Голлівуді» стала крилатою фразою. 

Матеріалів телепрограми було стільки, що вистачало ще робити радіопередачі та публікуватися з авторськими рубриками у всіх найвідоміших харківських ЗМІ та всеукраїнських виданнях. 

Отримані під час підготовки «Відеоревю» досвід та знання допомогли мені пройти шлях від редактора кінопрограм, формувавшого репертуар фільмів в ефірі, до продюсера, керівника продакшн-студії та програмного директора телеканалу «А/ТВК».

А знаннями та досвідом ділився на «Курсах підготовки телеведучих, блогерів та журналістів від зірок харківського ТБ», які відкрив у 2012 році.

Допомагав я й в пошуку архівних відеоматеріалів для популярного голлівудського серіалу «Чорнобиль», який успішно пройшов на екранах світу і в нас в Україні. 

В останні роки, крім щоденних ефірів своєї телепрограми «Прем'єра», я планував створення масштабної щорічної регіональної премії для всіх ЗМІ Харкова та області, прикладів якої не було в інших регіонах України. Але плани покищо перекреслила війна.

Після повномасштабного вторгнення росії в Україну створив проєкт «Український кінофронт: Кіно, яке не подивляться орки», що висвітлює актуальні під час війни теми, які ще ніхто не підіймав і які виходять далеко за межі України, в однойменному телеграм-каналі https://t.me/kinoorki та на однойменній сторінці у фейсбуці https:/facebook.com/kinoorki   

Презентував його я в загальнонаціональному ефірі телемарафону всеукраїнських каналів «Єдині новини» на каналі «1+1», куди мене запросили розповісти про новий проєкт.

«Український кінофронт: Кіно, яке не подивляться орки» був народжений на початку повномасштабного вторгнення рф в Україну під нещадними обстрілами Харкова. У ньому розкривається, хто зі світових «кінодіячів» та компаній, незважаючи на санкції, ще продає кіно в країну-агресорку, адже кожне кіно, яке виходить у росії – це нові гроші на війну проти України.

А, говорячи про «Відеоревю», скажу, що історія створення легендарної програми розпочалася ще давніше. 

Ще в шкільні роки завдяки батькові-журналісту Леоніду Жукову (1939-2014), який працював у виданнях Харкова та області і зараз відомий, як видатний поет, я захопився журналістикою та почав писати для районної газети «Червона зірка». Спочатку це були замітки зі шкільного життя, а згодом – повноцінні статті. Наприкінці 80-х, коли у нас з’являються відеосалони, в яких показувалися піратські копії зарубіжних фільмів, я захопився кіно, і почав писати про всі фільми, які подивився. І в 15 років, відправивши в популярний тоді всесоюзний молодіжний журнал «Парус» матеріали про кіно, я отримав від редакції видання пропозицію вести власну рубрику. А початок моєї телевізійної кар'єри припав на бурхливий час народження й становлення незалежного телебачення в Україні, яке з҆явилося вперше саме в Харкові.

У серпні 1992 року я в 17 років одразу після вступу на філфак харківського університету, прийшов з ідеєю створення програми про кіно «Відеоревю» та інших передач на конкурс із набору журналістів до телекомпанії «Тоніс-центр». І тоді я залишився за бортом, бо там у черзі серед конкурсантів припустився помилки, погодившись піти не до головного режисера телекомпанії Олександра Голубчика, який приймав конкурсантів, а до генерального директора Владлена Литвиненка.

Відійду від розповіді, щоб сказати, що перший головний режисер телекомпанії «Тоніс-центр» Олександр Голубчик потім став генеральним директором заснованої ним телекомпанії «Приват-TV» і загинув в автокатастрофі 25 років тому в січні 1999-го.

А на початку 2022-го пішов з життя колишній генеральний директор «Тонісу»  Владлен Литвиненко, якому при всій його суперечливісті та сумнозвісної для багатьох харків’ян історії з дешифраторами треба віддати належне: він заснував перший недержавний телеканал в Україні і на всьому тоді ще радянському просторі, і не просто «крутив» фільми в ефірі, а організував студію, редакції і збирав творчий колектив. І «Тоніс» став справжньою кузнею кадрів не тільки для всього харківського недержавного телебачення, а й для всеукраїнського.

Повертаюсь до історії «Відеоревю». Тоді гендиректор проходив повз і запропонував мені та деяким іншим, чекаючим в черзі, піти до нього пройти співбесіду. Вислухавши мене і давши завдання до наступної зустрічі написати, чим покращити недержавне телебачення, Литвиненко про мене забув. І коли я, виконавши всі завдання, через місяць зміг до нього додзвонитися, виявилося, що мої ідеї йому не потрібні, і він відправив мене знову до головного режисера, а конкурс тим часом вже закінчився. Проте я запропонував Олександру Голубчику декілька проєктів, з яких тодішнім головним режисером «Тонісу» було обрано програму про кіно та зірок Голлівуду «Відеоревю». 

Перш ніж передача вийшла в ефір, минуло довгих 9 місяців. У мене було таке відчуття, що весь світ проти мене. Деякі працівники телекомпанії, які мали мені допомагати, робили все, щоб у мене нічого не вийшло. А, коли хтось намагався допомогти мені, з ним щось обов'язково траплялося аж до звільнення з роботи. Зйомки переносилися, а коли вони таки відбулися, почала буяти природа. Восени випав справжній снігопад, і я ледве добрався до студії. Тимчасова перепустка на телевізійну вежу була прострочена, і мене не хотіли пускали. На зйомках у студії зламався мікрофон. А коли настав час монтажу, змінився головний режисер, яким замість Олександра Голубчика став  Сергій Розанов...

Знову відійду від розповіді, щоб сказати, що наступний головний режисер телекомпанії «Тоніс-центр» Сергій Розанов – відомий телевізійник, який теж стояв біля витоків харківського незалежного телебачення. Він працював режисером народної кіностудії «Зліт» і Харківського обласного кіновідеоцентру. Після «Тонісу» був призначений заступником гендиректора Харківського обласного телебачення (ХОДТРК). Сергій Федорович помер після операції в квітні 2000 року. Він не дожив кілька тижнів до свого 49-річчя.

Як зараз пам'ятаю, його тоді дуже здивував мій багатосторінковий, надрукований на батьківській друкарській машинці (комп’ютерів тоді у нас не було) сценарій програми про кіно «Відеоревю», але, побачивши мої палаючі очі, він тоді сказав мені, студенту-першокурснику ХНУ з Чугуєва, який нічого ще не знав про телебачення: «Давайте робити!» Але і далі негаразди переслідували. Під часу монтажу аматорська техніка (звичайні побутові відеомагнітофони, призначені для перегляду касет, а не для монтажу) відмовлялася працювати. Магнітофони нещадно «жували» ефірні відеокасети. Все доводилося розпочинати спочатку. З рідних уже ніхто не вірив, що з моєї затії взагалі щось вийде. Добре, що не сказав друзям і однокласникам, а то б засміяли. Але все-таки, подолавши безліч перешкод, через 9 місяців народилася, як дитина, програма «Відеоревю». І, нарешті, 31 травня 1993 року вийшла в ефір першого недержавного телеканалу України та всього колишнього СРСР – харківського «Тонісу».

Згадуються ще цікаві факти: У перші роки на роботу в телекомпанію «Тоніс-центр» до Харкова я їздив з Чугуєва, де жив, на автобусах та попутках, водії яких частенько впізнавали мене та не брали грошей за проїзд. Зачіску для зйомок мені доводилося укладати не феном, на який не було грошей, а старим пилососом, що видував повітря у зворотний бік. Коли ж зносилися черевики, купував я не нове взуття, а піджак, щоб ефектно виглядати на екрані поряд із голлівудськими зірками. Доводилося часто монтувати програму самому, залишаючись ночувати у монтажній на стільцях на вулиці Космічна, 24. Але всі жертви виправдовував і виправдовую легко: «Це було заради глядачів!»

І було дуже приємно, що я, хлопець із Чугуєва без знайомств і зв'язків, студент-першокурсник харківського університету, лідирував серед телеведучих у численних опитуваннях громадської думки. 

А "Відеоревю" викликало цілу хвилю наслідувань, але, як писали згодом ЗМІ, жодна з передач інших авторів, що експлуатували теми кіно та відео, не змогла добитися такого резонансу, бо ми були першопрохідниками.

А «Відеоревю» ще можна згадати, подивившись і на моїй сторінці в ютубі  На моєму ютуб-каналі ви знайдете відео, програми тощо від часів 90-х "Відеоревю" до сучасності лихоліть війни: https://www.youtube.com/@IgorZgukov 

І вітаю із Днем народження програми всіх глядачів, які пам'ятають телепрограму «Відеоревю»!

І ще багато цікавого та невідомого ви ексклюзивно дізнаєтеся вже з самого подкасту на ютуб-сторінці «Харківського прес-клубу».

У статті використані фото з подкасту: мого особистого архіву, а також з відкритих джерел.

В нових подкастах я, журналіст і телеведучий Ігор Жуков вже продовжу спілкуватися з вітчизняними митцями про війну і творчість, нові виклики та здобутки в лихоліття війни. До нових зустрічей. І не забуваємо у важкі воєнні часи й про наше переможне культурне минуле. Тримаємось! До нових зустрічей!

Автор і ведучий проєкту «Культурна Перемога» Ігор Жуков – український журналіст, телеведучий, автор популярних програм, які з 90-х виходили в українському ефірі 30 років безперервно, поки російськи бомби не поцілили в харківську телевежу... Після повномасштабного вторгнення росії в Україну Ігор Жуков створив проєкт «Український кінофронт: Кіно, яке не подивляться орки» про актуальні під час війни теми, про які ще ніхто не розповідав і які виходять далеко за межі України...