«Голос харківського метро» пише пісні в Лондоні для ЗСУ

Ірина Мироненко 16.06.2022 у 11:23 750

 

Гурт «Три топОри» з Харкова переспівує шлягери минулого, додаючи антиагресорського і сатиричного  змісту. Нові слова пише для них актор, режисер, колишній диктор і ведучий авторських програм обласного радіо Анатолій Подорожко. Коли знову запрацювало Харківське метро, запис голосу Анатолія Васильовича зазвучав вітанням із мирного життя. Сам він після обстрілів поряд із квартирою уже був на ту пору в Лондоні. Там багато років мешкає дочка з родиною. Історія хлопчика із післявоєнного південного села Вишневого, яке тепер під окупацією та бур’янами.

«Голос харківського метро» пише пісні в Лондоні для ЗСУ

Лондонське Око ( London Eye), на тлі якого зроблене фото,  — одне з найбільших оглядових коліс у світі. Має 32 закриті кабіни, що символізує кількість передмість Лондона. В одному із зелених передмість гостюють-живуть Подорожки-Горові: Анатолій Васильович з дружиною, помічницею режисера Харківського театру для дітей та юнацтва, донька, зять і двоє онучок.

«Нам тут і дуже добре, і водночас погано. Діти про нас піклуються, ми теж намагаємося їм допомогти у повсякденні, але ж подумки — у Харкові. Тут життя вирує, ніби й нема на світі воєн, горя, злиднів. Але ж це не наше життя, а їхнє. І ми його сприймаємо відсторонено, ми просто нездатні зануритися у чуже щастя. Тут у дітей за двориком зелена галявина на кілька гектарів, а на ній шматочок лісу. Так я там кельмою ще й кущик лісових дзвіночків викопав, у дворі посадив».

Для онуків уже писалися в Харкові сторінки «Дідове дитинство», але чернетки з ноутбуком чекають, що в Харкові остаточно стане безпечно і їхній автор повернеться працювати в театрі та Каразінському університеті.

«Лондонське око» зупиняється тільки для того, щоб люди з інвалідністю та поважного віку могли безпечно зробити посадку/висадку. Кожна капсула розрахована на 25 пасажирів. Але в нас панорама одного життя харківця з херсонців між випробуваннями і подоланнями, труднощами і щастям. Що ж було, доки написалися пісні для фронту?

У капсулі спогадів – сонячні вікна

Цитуватиму червневі листи з Лондона, пронизані херсонським сонцем 50-х, харківським літнім маревом над асфальтом в усі наступні Подорожкові десятиліття.

«Дитинство моє було щасливим, хоч і голодним. Батьки познайомилися десь на воєнних роздоріжжях, і тато привіз маму-чернігівку до себе на Херсонщину. У молодших класах я ходив до школи пішки, бо недалеко. А от до десятирічки у райцентр їздив 12 км. А як не було автобуса через негоду, то пішака.1954-1955 навчальний рік — це мій перший клас у Каховці. Вчительку звали Ольга Степанівна (Боже, пам’ятаю!)

Батьки мої були недоучками, війна перешкодила, тому мама сама закінчила вечірню школу і батька змусила. Для цього довелося переїхати їм у Каховку, завербувавшись на будівництво тамтешньої ГЕС. Мені було 5 років, а сестрі 3. Там мене, шестилітку взяли в школу (не хотіли приймати, але потім директриса сказала: якщо вчитиметься як мати, то можна спробувати). А мама тим часом поставила собі за мету вступити до інституту. Вибрала херсонський педагогічний. Знову повернулися до батькового Вишневого. Від села ще задовго до останньої війни залишилося всього кілька хат. На місці нашої хати бур’янові хащі...»

«Про акторство не думав, бо не вимовляв половину алфавіту»

Хоч це і не заважало брати участь у самодіяльності. Одинадцятирічку закінчив у 65-му і подався до Києва. Хотів вступити в університет Шевченка на факультет журналістики. У хрущовські часи для такого вступу потрібен був дворічний стаж роботи за фахом… Тобто, в газету не візьмуть, бо нема освіти, в університет теж не беруть без стажу… Коли їхав до Києва, мама поклала мені в кишеню адресу студії при театрі Франка — про всяк випадок. От я спересердя і подався туди. Думав, якщо не стану актором, то хоч вимову мені виправлять. Прийшов у театр «з корабля на бал» — у студії якраз ішов перший іспит з майстерності актора, треба було читати вірш, байку, прозу… Дописали мене в список. Викликали останнім. В центрі приймальної комісії Наталя Ужвій. Питає своїм чарівним голосом: «Звідки ви, юначе?» — З Херсонщини! — І що ви нам прочитаєте? А я ж не готувався… Питаю: «А можна своє?» —Читайте… Прочитав. — А у вас ще є своє? —Є! —Читайте! Читаю.

Через якийсь час вивісили список тих, кого допустили до другого туру. Дивлюся, мене нема. Ну, думаю, прощавай, Києве... Раптом підходить до мене випускник студії (запам’ятав на все життя  – Гена Ахмадеєв) і каже, що не варто  шукати: «Тебе зразу на третій тур. Тільки на своїх віршах не виїдеш, тобі треба підібрати пристойний репертуар». Повів до бібліотеки, допоміг знайти монолог із п’єси Корнійчука, прозу Довженка, якусь байку. Готувався я самостійно. Взяли. Щоправда з умовою, що за півроку виправлю свої мовні дефекти. Виправив!

Я потрапив до театральної студії, коли Наталі Михайлівні було близько 70-ти. Вона ще грала. Пам’ятаю її у виставі за п’єсою  Івана Рачади «Зупиніться!» – якась антифашистська одноденка, написана генералом інженерних військ.  Ми, студійці, бігали там у масовці. Чув, як актори підсміювалися: Ужвійці, мовляв, недостатньо власного віку, щоб зіграти літню німкеню, вона ще «залізницю на обличчі малює» – зморшки малися на увазі. Її намагалися спровадити на пенсію, як це часто буває у театрі. Саме так вчинили пізніше з Куманченко, Кусенко, Копержинською...

Закінчив студію через два роки і вступив до Харківського інституту мистецтв. Чому саме Харків? Бо тоді потихеньку театральна спільнота поверталася до спадку Леся Курбаса, і в Харкові зналися на його методиці...Наприклад, Дмитро Ілліч Власюк працював художником у театрі Курбаса і багато про нього нам, студентам, розповідав. Керівником мого курсу була дружина Курбаса, актриса Валентина Миколаївна Чистякова...

На канікулах я підробляв у книгарні «Поезія». Кінець 60-х. Торгував книжками з лотка біля театру Шевченка. За це без черги, «по блату» міг придбати справжню поезію, яка завжди в Союзі була «лімітована».

«Радіо оголосило конкурс на «дві половинки» дикторів»

Ще студентом прийшов себе пропонувати, бо мої однокурсники вели піонерський радіожурнал «Ватажок». Тоді думав, що володію мовою набагато краще, ніж вони. А режисерка Нела Гунченко мене «обламала», сказала, що я «сирий» і панькатися зі мною вона не збирається. Так що, коли Сашко Малий з нашого ТЮГу запросив мене піти з ним на конкурс «за компанію», мені дуже не хотілося наштовхнутися на «компліменти» від Нели. Було нас, здається, п’ятеро. Запам’ятав Женю Плаксіна, майбутнього головного Діда Мороза Харкова. Дали прочитати перед мікрофоном по декілька старих інформацій і відпустили з миром — вам зателефонують. А таки ж зателефонували! І взяли. Настав день, коли мене випустили в прямий ефір з випуском… оголошень. Та ще не самого. Поруч сидів Михайло Шипша, досвідчений диктор, на той, певно, випадок, якщо я занімію чи знепритомнію. Усе про репертуар кінотеатрів і про передплатні видання, які надійшли у продаж, доніс до слухачів. Вимкнув мікрофон, дивлюся на свої долоні, а вони мокрі…

Тільки почав входити у колію, як раптом пролунав телефонний дзвінок у комуналці на Римарській. Ми жили в будинку Саламандри, балкон над аркою, через яку можна вийти на Сумську, якраз до меморіальної дошки Юрію Шевельову. Розшукував наш керівник: «Вихідний, нікого нема, а ви живете найближче від радіо. Треба начитати термінове оголошення про те, що потрібна кров для породіллі». Я йому кажу, що не можу, що у дружини день народження і я вже добряче хильнув. Він як гаркнув, що через мене людина може померти — я й протверезів одразу. Правда, зробили запис і виходили з ним в ефір щогодинно, врізаючись навіть у київські передачі.

«Оголошення в метро? Випадково»

Мій однокурсник і радіоколега диктор Юра Вірченко пішов у відпустку, а в метро терміново треба було начитати якісь нові оголошення. І перечитувати потрібно все, щоб не було мішанини.

Рік 2009-2010… До футбольного Євро-2012 записали Юру плюс дівчину з англійським варіантом. Потім декомунізація, зміна назв — отут уже метрополітен свідомо вибрав мене…

Пісня аргонавтів переспівана для ЗСУ

«Обережно, двері зачиняються! Наступна станція Захисників України!» Кожен харків’янин або гість нашого міста закохується у цей голос назавжди». Прочитала це на фейсбук-сторінці Східного оперативно-територіального об’єднання Національної гвардії України. «Ми розкриємо вам ще  один талант пана Анатолія – поета, який дотепно та сатирично показує всю суть російських загарбників. Цією піснею  Анатолій Подорожко та виконавці – група «Три топОри» у складі Дмитра Абрамова, Олега Кривошеєва (Аліка Шеєва) та Анатолія Черножука піднімають настрій гвардійцям та всім захисникам Харкова! Ось її початок: «Війна! Ти ж не вірив, брате,/Що посунуть зграєю?/Війна! Ми вогнем орду рашистську зустрічаємо. /Той святий вогонь/Із твоїх долонь /Знищить вороженьків – /Достеменно знаємо. (Палай, палай, палай, кац…ський танк, палай!)».

        Гурт «Три топОри» обрали для назви влучне українське слово «топір». Історично воно означало сокиру з довгим держаком, що використовувалась як зброя.

Із лондонського листа Анатолія Подорожка.

«Як на мене вийшли «ТопОри»? Уже в воєнний час з ними  законтактував ТЮГівський звуковик Дмитро Абрамов. Він мене добре знає, зокрема й те, що тексти пісень для своїх п’єс я пишу сам («Дюймовочка», «Гидке каченя», «Матінка Хурделиця»). І, коли виникла потреба у текстах для переспівів, з його подачі вони звернулися до мене. Написав аж чотири, вони зараз працюють над другим — на пісню «Чом ти не прийшов».

Фрагмент. «Мене жіночка ( звать Аліночка) в бункері ховає, бо не хочу я до Гаагоньки, що мене чекає…» Всі чотири тексти у хлопців. Вони зараз саме над «бункерним» працюють».

До чого аргонавти у першій пісні? Написана вона за мотивами

хіта кінця 1980-х із телефільму-мюзикла «Весела хроніка небезпечної подорожі».  Грузинський ВІА «Іверія»  1986 року співав: «Арго! Разве путь твой ближе, чем дорога Млечная?Арго! О каких потерях плачет птица встречная? Парус над тобой, поднятый судьбой. Это флаг разлуки, странствий знамя вечное!..Если стихнет ветер, мы ударим веслами».  Охочі можуть порівняти  музику О.Басилая і обробку «Топорів», навіть посперичатися про сам фільм. Головне, щоб пісня допомагала і ворожий танк палав-палав.

«Лісову пісню» ми зіграли 23-го. Наступна вистава мала відбутися 24 лютого

 

«Гори-гори ясно, щоби не погасло!» - то не тільки про казкове багаття братів-місяців. Ще й про вогонь творчості. Справжні майстри діляться, як викресати іскру, як полум’я підтримувати й самому не згоріти. Із лондонського листа. ««Лісову пісню» колись поставив Олександр Бєляцький, а мені доручили відтворити з молодими виконавцями. Ця робота багато значить і для мене, і для театру, і для зовсім юних Марини Агеєнко та Романа Каверзіна».

        Анатолій Васильович зіграв мудрого Дядька Лева, який своєю розважливістю ніби урівноважує сили добрі й злі. Один із монологів сприймаю значно ширше, аніж класичну цитату – це портрет самого актора Анатолія Подорожка: «Я знаю, як з чим і коло чого обійтися:

де хрест покласти, де осику вбити, де просто тричі плюнути та й годі:

Посієм коло хижки мак-відюк, терлич посадимо коло порога, —

та й не приступиться ніяка сила…»  Мені одразу згадався радіодвір, де щовесни Анатолій Васильович розкопував клумбу, саджав, як сам казав «пригородчик». Помідорний кущ пригадується, мишачі гіацинти з пролісками і чорнобривці в затінку вишень. Виходив до свого «пригородчика» перед чи після роботи над власними програмами «З минувшини рідного краю», «Із улюбленого».

Міг написати волошки у вазі гримувальними фарбами. Картина прикрашала вхід до великої фонічної студії. Про зв’язок між картиною, театром, ефірним прогнозом погоди о 6.45 і метро можна було влаштовувати екскурсію для гостей студії і студентів-практикантів. «Щодо картин гримом — це робив народний артист Володя Антонов. І багато хто з ТЮГівців теж пробували свої сили, я в тому числі».

Ще Анатолій Васильович любить фотографувати Харків, а віднедавна Лондон. Дорога від обласного радіо кінця ХХ століття до метро. Повз іще не розібрану, але вже приречену філармонію. З українськими літерами на даху «Концертний зал». Тепер на її місці Аве-плаза. «Я ту філармонію відвідував ще студентом. Пам’ятаю скрипучі сходи — старі, дерев’яні, темні від часу. Ми ними піднімалися на гальорку, куди студентів пускали безплатно на концерти класичної музики».

Онука Аліса 6-річною брала участь у виставі Королівської опери

«Ставили «Смерть у Венеції» Бріттена за повістю Томаса Манна. Навіть їздила на гастролі у Амстердам. Торік знялася у короткометражці про жінку зі Східної Європи, яка вийшла за англійця і мешкає у Лондоні. Героїня нещасна, бо ні чоловік, ні донька, ні син не сприймають її як особистість. Вона для них не більше, ніж служниця. Фільм іще не вийшов. Аліса грає там дочку, сімнадцятирічну англійку, яка соромиться матері. Алісі зараз 16. Молодша, Аріанна, ходить на драмгурток, на танці, вчиться грати на фортепіано».

У великій фонічній студії обласного радіо майже впритул до дикторського столу стояв рояль. На ньому іноді грали герої програм, а в новоріччя розкладали сувеніри безпрограшної лотереї. Весело коментувати її допомагав Дід Мороз – Анатолій Васильович. На цьому фото рояль приховує темрява. Пам’ятний для мене кадр із любительського фільму колег-радійців – подарунок Анатолію Подорожку на згадку про радіо-роки.

«Хай нас не лякають біди і хвороби. / На віку бувало, майже, як в бою./ Не журись, попереду ще багато сонця».– так закінчувався мій сценарій програми «Муравський шлях», яку ми начитували на два голоси в радіостудії. Саме тоді колеги, не знаючи, що там у нас у тексті, напросилися зняти відео про Анатолія Васильовича. Робота перед мікрофоном. Отак і вийшло ніби й ненавмисно, але на багато років для багатьох – фінальна радіорепліка: «А між тобою і бідою я ще постою».


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини