Слово Боже як хліб щоденний. Чи будуть при ньому пасторки в Харкові?

Ірина Мироненко 20.06.2022 у 19:25 373

15 травня 2022 року в Харкові закінчилася кількамісячна пауза для однієї з конфесій. Слобожанські лютерани відновили служби у письменницькому клубі. Лютеранство є найстарішим напрямком протестантизму в християнстві, назване на честь німецького теолога ХVІ ст. Мартіна Лютера.

Служби за обмежень воєнного стану проводить магістр богослов’я Віктор Хаустов, пастир громади „Всіх святих” Української Лютеранської Церкви в Харкові. Коли готувалося інтерв’ю, у будинок пастора в передмісті Харкова влучив снаряд. Ніхто з родини не постраждав.

 

Слово Боже як хліб щоденний. Чи будуть при ньому пасторки в Харкові?

 

Вінчання і хрестин чекали місяцями

– Уперше євангельська громада в Харкові згадується 1768 року. За три роки до того колишня лютеранка Катерина ІІ проголосила маніфест «Про дозвіл всім іноземцям замешкувати в Росії…», зокрема про право сповідувати власну релігію. Цитую одну з Ваших публікацій. «Лютерани остзейського походження, переважно німці та переселенці з земель Німеччини стали стрижнем німецько-латисько-естонської парафії Харківщини». Як могли задовольняти свої духовні потреби іноземці до спорудження кірхи? Лише вдома з молитовниками?

 –Лютерани епізодично бували на Харківщині з 1680 року, потім 1709-го (після Полтавської битви) в Харкові на шляху до Сибіру зупинялися полонені шведи, яким могли служити полонені лютеранські капелани. А в І-й половині XVIII ст. у Харкові мешкали окремі євангельські віряни. Природно припустити, що вони регулярно читали Біблію, молилися, співали гімни.

Початковий період історії громади (від першої згадки в джерелах 1768 року і до відкриття університету 1804-го, коли харківські лютерани отримали свого першого пастора), характерний тим, що пастирі з Полтави чи з теренів сучасної Дніпропетровщини епізодично наїжджали до Харкова, проводячи служіння в квартирах тих ревних та заможних вірян, які погоджувалися надати свої помешкання для зборів. Утрачена нині парафіяльна хроніка називала квартиру годинникаря Й.Райнеке на Сумській та дім пані К.Кьоппен на Залопанській стороні, де лютерани проводили служіння в перші роки ХІХ ст.

Наступний період припадає на 1804-30 рр., коли з певними перервами слобожанським лютеранам служили власні пастирі, але кірхи в місті ще не було. Тоді вірні короткий час збиралися в орендованій квартирі пастора Барендта, згодом – у будівлі гімназії, а потім близько 25-ти років у різних аудиторіях чи залі університету. У цей період богослужіння відбувалися вже регулярно, а дітям чи нареченим не треба було очікувати проведення таїнства Хрищення чи обряду вінчання місяцями.

– Після відкриття 1804 року університету в перше десятиліття його діяльності працювало 47 професорів та ад’юнктів, з них 29 було запрошено з-за кордону. До Харкова переїхало викладати 18 німців. Вони по-різному облаштувалися, різні залишили спогади. Наприклад, історик Крістоф-Дітріх фон Роммель навіть обвінчався з українкою у православному храмі моєї рідної Нової Водолаги. Але дружина категорично не захотіла їхати за ним до Західної Європи. Роммель виклопотав розлучення. Кожен із подружжя залишився у своїй церкві. Дружина харківського губернатора Бахтіна була лютеранкою, походила з родини Петерсонів. Але не цей факт, а що саме прискорило спорудження у Харкові кірхи, освяченої 1830 року?

Актор у СПБ, купець у Москві, пастор у Харкові

– Варіанти домовитися з владою, використовуючи вплив університетських професорів, чиновників (чи, можливо, й родичів губернатора) не спрацювали. Архівний документ за 1804-й рік містить як клопотання лютеран до губернатора І.І.Бахтіна щодо сприяння в спорудженні кірхи, так і список 206 членів парафії, який і очолювали дружина губернатора та її сестра. Але суть відповіді Івана Бахтіна була такою: "Коли чисельність лютеран збільшиться, то самі й кірху побудують".

Протягом наступних 20-ти років парафія зросла, але головним чинником змін стало призначення пастора Йоганна Амвросія Розенштрауха (1768-1835), який служив у Харкові з 1822-го до своєї смерті.

 До того він був досить відомим актором німецького театру в Петербурзі, потім став успішним комерсантом, маючи престижну крамницю на Кузнецькому мосту в Москві. Важко захворівши, купець переосмислив цінності та після навчання і пастирської практики в Одесі був покликаний служити до Харкова. Тут він застосував свої обдарування, використав життєвий досвід, а після поділу спадщини між дітьми використав залишки капіталу для розвитку парафії. Як обдарований організатор, він разом із провідниками громади з мирян зумів вплинути на різних представників влади, щоб ті сприяли побудові кірхи (аж до того, що 2000 крб. пожертвував сам імператор Микола І), також знайшли архітектора. Пастор закликав вірних жертвувати на будівництво (показавши приклад власним внеском), після збору коштів силами харківців вони звернулися до лютеран усієї імперії. Ті й додали суму, якої бракувало.

Завдяки Розенштрауху ще було засновано лютеранське кладовище (нині №2 на Пушкінській) та комітет допомоги бідним німцям, почалося будівництво парафіяльної школи та пастирського будинку. Також він написав дві книги вражаючих спогадів.

Через те, що на початку ХХ століття стара кірха стала замала та почала руйнуватися, 1913-го звели нову в неороманському стилі.

 

Українці теж ходили до кірхи у 41-43 роках

– Харківські пастори гинули від більшовицьких репресій, як і священники інших конфесій. Лютерани вважалися ворогами «класовими», іноземними шпигунами, які відвідують свій храм. До речі, кірха була просторою, могло одночасно перебувати в ній до тисячі осіб. 1938 року (цитую Вашу публікацію) «під тиском влади громада змушена була написати заяву про закриття». Що Ви знаєте про служби під час гітлерівської окупації 1941-1943 років у церкві Святого Вознесіння? Для кого вони були і ким велися, якщо радянські каральні органи вислали або знищили до здачі Харкова майже всіх підозрілих та іноземців?

– Історія харківського лютеранства цього часу – біла пляма в моїх скромних дослідженнях. Як, здається, і в працях інших. То буду вдячним читачам за будь-яку інформацію з цього питання.

Але, однозначно, служби у кірсі тоді відбувалися. Далі можу тільки екстраполювати загальновідому інформацію й узагальнювати окремі факти, що відомі мені особисто. Безумовно, на Службах Божих мали бути самі окупанти, більшість яких хоча б формально сповідували лютеранство. Капеланів сюди мали направляти з Німеччини.

Незважаючи на старання НКВД, не всіх німців устигли депортувати 1941-го. У моєму виші в 1980-х на курс із двохсот студентів-медиків було двоє з яскравими німецькими прізвищами та відповідною зовнішністю (обоє – із Сумщини). Хоча моя мати пам’ятала, як одного ранку наприкінці літа 41-го жодна німецька сусідська дитина не вийшла гратися надвір. Так для неї назавжди зникли всі її маленькі німецькі друзі з містечка Краснопілля, бо їх вивезли з України. А нащадок однієї лютеранки з Харківщини оповідав мені, що його мати напередодні депортації 1941-го встигла фіктивно вийти заміж за українця, щоб змінити прізвище. Під час окупації в Харкові залишалося багато т.з. фолькс-дойчів (корінних німців з теренів СРСР). Можливо, найвідомішим із них був Юрій Шевельов (хоча він і не сповідував лютеранства). Були ще й естонці, латиші, фіни та інші. Колись прихожанка іншої конфесії оповідала мені, як під час окупації ще дитиною разом з іншими українцями відвідувала кірху. Коли врахувати, що, незважаючи на весь жах нацизму, радянський атеїстичний прес було знято, то до лютеранського храму ходити було кому.

Ні кірхи, ні зупинки «Площа Поезії» давно немає

 – 1958 року кірху знищили. На її місці побудували типовий житловий будинок, зокрема, і для працівників КДБ. Майже символічно – вони оселилися там, де ще до спорудження кірхи був харківський острог. Тепер це майдан Поезії. На відкритті книгарні «Поезія» наполягав впливовий у 60-70х роках поет Борис Котляров, однополчанин генсека Леоніда Брежнєва. Ні кірхи, ні книгарні, ні трамвайної зупинки «майдан Поезії», на жаль, давно немає. Коли почали Ваші служби у письменницькому клубі?

 – Цікаво, що наприкінці 1990-х громада «Воскресіння» в Києві збиралася у столичному Будинку Письменників. Можливо, тому й перше служіння 12 жовтня 1998-го року в Харкові відбулася саме в Будинку Письменників. Тут ми збиралися до кінця 2000-го року. З 2001 до жовтня 2006 року громада змінила кілька орендованих приміщень, а в листопаді 2006-го знову повернулась сюди.

Дуже вдячні Господу за привілей служити тут, хоча мріємо про власну церковну споруду.

За першим фахом пастор – педіатр

 – Чи встигли попрацювати дитячим лікарем? Коли прийшло рішення кардинально змінити діяльність і стати пастором?

 – Маю 20 років медичного стажу, з них 12 років працював дитячим реаніматологом. Спеціальність, яка змушує задумуватися про життя та смерть трохи частіше. Також небагато лікарів працюють у реанімації десятиліттями, часто згодом перекваліфіковуються або переорієнтовують медичну кар’єру в науковому, адміністративному чи інших напрямках. У моєму випадку через комплекс факторів я обрав навчання в семінарії нашої церкви, бо був враженим проповіддю Христа саме в лютеранському викладі. Ще мене привабила українська мова Богослужіння. Хоча тепер розумію, що за моїм вибором стояв Сам Господь.

«Дияконеси, але ніяк не пастореси»

– Українська семінарія, яку Ви закінчили, орієнтована на чоловіків. При цьому у світі більшає жінок-пасторок. Із 80-х років ХХ ст. жінок починають висвячувати до сану єпископів, зокрема в методистській, пресвітеріанській, лютеранській церквах. У червні 2014 року було рукопокладено першу в світі жінку-архієпископа в лютеранській церкві Швеції, що є найбільшою за кількістю вірян церквою в тій країні. Що заважає Україні мати жінок-проповідниць? Гендерні стереотипи, неприйняття шлюбів між пасторками Німеччини?

– Наша церква вважає Біблію непорушним Словом Божим. Згідно з Писанням, Бог кличе до пастирського служіння в Церкві тільки чоловіків (щодо жінок ще більш очевидним є унікальність поклику матері, яка зачинає, виношує та народжує, всього цього Бог позбавив чоловіків). Однак у наш час, коли Біблію не так багато людей сприймають серйозно, їй відмовлено пояснювати саму себе, а люди трактують її так, як зручно їм.

Однак Господь каже: «Усе Писання Богом натхненне» (2Тим.3:16). Тому ми з усією відповідальністю сприймаємо твердження Біблії, які вимагають, щоб пастирі та єпископи, серед іншого «були чоловіками» (1Тим.3:2), що жінка має навчатися Слову в покорі й не панувати в цьому над чоловіком (1Тим.2:11-12). Жінка має поклик дружини та матері, а ще може послужити молитвою, добрими вчинками (1Тим.2:9,10,15), а якщо й навчанням Слову, то дітей та інколи інших жінок. Тому з часів ранньої Церкви на служіння обирали дияконес, але ніяк не пасторес.

Хоча ми віримо, що Слово Боже дієве само по собі, що Євангеліє може лунати й приносити плід через лицемірного невіруючого пастора-чоловіка, чи через жінку, якщо її призначили на цю посаду всупереч Біблії, досвід показує, що такі церкви богословськи занепадають. Згодом часто зрікаючись і доктрин про народження Ісуса від Діви та Його воскресіння, зрештою й божественності Христа, перетворюючись на клуб доброчинних людей, а не Церкву, яка проголошує прощення гріхів та вільний вхід до вічного життя через жертву Христа. Це не дивно, бо якщо ми станемо невірними Біблії в малому (як комусь здається таким малим є ординація жінок на пастирську посаду), то згодом станемо невірними і в фундаментальних доктринах, і в питаннях практичної чистоти життя християнина. Природною ілюстрацією цього нині є гомосексуальні шлюби в т.з. церквах – найяскравіший маркер відходження релігійної спільноти від істини Слова Божого.

 – Мене цікавила витлумачена Вами позиція Української Лютеранської Церкви щодо жінок і пасторського служіння. Не дискутуватиму відносно покори і ролі матері в досі патріархальній Україні. Натомість поставлю наступне запитання.

Продовжуймо триматися Господа

 На своїй фейсбук-сторінці, у розпал обстрілів Харкова, Ви поновили пости з ілюстрованої Біблії на щодень. «Самого вразило, що перша картина, використана як ілюстрація, має назву «Маріуполь» Архипа Куїнджі. Він грек, уродженець цього міста, нині знищеного росіянами». Ви цитуєте Псалом: «Хоч я став, як той міх у диму, та Твоїх постанов не забув». Яке тлумачення цього багатозначного рядка? Чим воно може підтримати людину будь-якої конфесії?

 – Ваше запитання змусило мене глибше зрозуміти цей вірш Псалма 119:83. Я думав, орієнтуючись на переклад Івана Огієнка, ніби мова йде про КОВАЛЬСЬКИЙ МІХ. Відповідно, уявляв обставини важкої праці та певної небезпеки від вогню.

Але подивившись оригінальний текст на івриті, побачив, що тут гебрейське слово означає ШКІРЯНИЙ МІШОК ДЛЯ ВИНА, ВОДИ чи ІНШОЇ РІДИНИ. Так подають і найдавніший грецький переклад (Септуагінта, ІІІ-ІІ ст. до Христа), і авторитетні англійські. Часто англомовні перекладають «МІХ» як «ШКІРЯНА ПЛЯШКА». Тепер моє сприйняття художнього образу поглибилося. ПСАЛМОСПІВЕЦЬ СХОЖИЙ НА ШКІРЯНИЙ МІХ ДЛЯ РІДИНИ (у перекладі Івана Хоменка – БУРДЮК), який через певні обставини вже задимився від вогню (може, біля багаття лежав, бо в Палестині, незважаючи на спеку, холодні ночі; та й готувати їжу на чомусь треба). Вода була в тих місцях нездорова, пили її змішану з вином і для гамування спраги, і для дезінфекції. То подорожньому втратити міх було прикро. А псалмоспівець порівнює себе не з хазяїном бурдюка, а з самим міхом. Каже, що він «підгоряє», гине. Я завжди розумів це місце, як опис небезпеки для людини «на місці ковальського міха», але іврит розширив розуміння тексту. Якщо ковальському міху в диму біля горна бути природньо, то для бурдюка це вже питання знищення. Однак головна думка цього розділу Біблії така: «ПСАЛМОСПІВЕЦЬ ПРОДОВЖУЄ ТРИМАТИСЯ ГОСПОДА, очікує від Нього допомоги, а не нарікає, що Бог його ніби покинув».«Хоч я став, як той міх у диму, та Твоїх постанов не забув… Неправдиво мене переслідують, – допоможи Ти мені! … Оживи Ти мене за Своїм милосердям, - і я буду триматися свідчення уст Твоїх!» (Пс.119:83,86,88).

Бажаю у цей непростий час такого уповання на Бога та Його Слово і нашим читачам!

 

3


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини