Харківський медійник під окупацією: спогади Олега Юхта (частина 1)

Допис від 29 травня

Після 24 лютого наше життя принципово змінилося. Нас окупували російські війська і біля нашого будинку розмістили ствольну артилерію та гради. Три місяці ми провели без звʼязку, електрики, газу, доступу до медичних послуг та ліків, прокидаючись та засинаючи під постійними артилерійськими залпами.

На початку травня лінія фронту перемістилася до нашого села Борщова, і ми опинилися під цілодобовими обстрілами касетними бомбами, мінометами, градами та ураганами. Навколо розривалися снаряди, горіли і руйнувалися будинки, а ми з сусідами у кількості 14 осіб перебували в нашому підвалі і намагалися вижити.

23 травня ми змогли вирватися з зони бойових дій і впродовж п’яти днів околишніми шляхами тікали від війни з території держави-агресора.

Допис від 4 червня

Моє село Борщова у Харківському районі, розташоване між селами Липці та Тишки, рашисти окупували 24 лютого. Від самого ранку пропав зв’язок і електроенергія. Дякувати богу, газу не стало через 9–10 тижнів, інакше 20-градусний мороз у лютому-березні ми навряд би пережили. На підконтрольну територію України виїзду досі немає.

Через місяць після початку окупації з села виїхали всі сім’ї з дітьми на/через московію. Крім нас. Після фільтрації та підвалу у мене і дружини відібрали телефони і «віджали» мікроавтобус, на якому моя сім’я у кількості 8 осіб могла самостійно пересуватися. Їхати через русію ніяк не хотілося. Чекали звільнення. Виживали, як могли, допомагали один одному і сподівалися на краще.

На початку травня наші війська визволили Тишки і впритул підійшли до притоки річки Харків – Мурому, який відділяє Тишки від Борщової. І почалося.

Раніше «прильоти» були пару разів на день, переважно від нас стріляла русня. Після визволення Тишків «прильоти» почалися і від наших і, як не дивно, від мокшанців з-за Липців, постійно, регулярно, вдень і вночі. Коли впродовж 20–22 травня в селі згоріло близько двох десятків будинків, здригнулися навіть найстійкіші.

Наша родина вибиралася разом з односельцями, які змогли взяти з собою на своїх машинах наших батьків і частину дітей. Ночівлі на таможні, на кахляній підлозі в кухні у російських волонтерів у Бєлгороді, під наглядом фсб в Брянську і на заправках в машинах на латвійському кордоні – дрібниці, порівняно з тим, що зараз відчувають півтора десятки людей, які залишилися в моєму будинку в Борщовій.

Зараз в селі перебуває не більше 30 осіб, половина з яких знаходиться в моєму домі. Їхні помешкання розбомбили чи спалили окупанти, або й те і інше. Вони чекають і сподіваються якщо не на визволення, то на евакуацію на підконтрольну Україні територію. До Харкова.

Вони сплять у підвалі. Вдень виходять готувати їжу на вогнищі. «Прильоти» постійні. Їжа ще є, але ліків і сил немає зовсім. Всі вони похилого віку і хворі.

Якщо той, від кого в цьому плані хоча б щось залежить, побачить мій пост, дуже прошу врятувати цих людей! В нас ходили легенди, що за гроші якісь волонтери переправляли людей через річку в Тишки.

В цих людей не залишилося транспорту, вони самі нікуди виїхати не можуть. Вся надія лише на наших.

Слава Україні!

Від перекладачки:

У селі Борщова і сусідніх селах (Слобожанське, Липці та інші окуповані села Липецької громади) також залишаються люди, тому прохання Олега Юхта залишається актуальним.

Люди, які мешкали у будинку Олега Юхта, виїхали близько місяця тому.

Переклад Ганни Тишко