Лікар Олександр Марков : «Війна за спиною»

Ірина Мироненко 06.08.2022 у 13:58 428

 

Нейрохірург і реабілітолог Олександр Марков (на фото праворуч) із колегою Максимом Красновим, терапевтом, інфекціоністом. Медики Першого добровольчого мобільного шпиталю ім. Миколи Пирогова. «Ми лікували солдатів у терапевтичному відділені», – коментує знімок Олександр. Знання за плечима не носити. Але якщо вони про війну, яка продовжує цілитися нам у спини? Можливо, поділитися – це когось врятувати? Нотатки Олександра Маркова з його дозволу цитуються у міжнародний день «Лікарі світу – за мир».

 

Лікар Олександр Марков : «Війна за спиною»

У календарях пам’ятних дат різних країн такий день існує як нагадування про річницю бомбардування японського міста Хіросіми  6 серпня 1945 року. Ініціювала такий день організація «Лікарі світу за запобігання ядерній загрозі». Вона виникла 1980 року. Можна сказати, відбрунькувалася від іншого відомого руху «Лікарі без кордонів». Мені імпонує фраза «Організація відзначає цей день своєю повсякденною роботою».

Людство ще не навчилося  беззбройно зупиняти війну. Кожне покоління українців має своїх лікарів, які оперують чи надають невідкладну допомогу під обстрілами. І нагороджують їх не як чиновників від медицини – орденами, а медалями «За врятоване життя» (Максим Краснов) і «За сприяння Збройним Силам України» (Олександр Марков).

Сторінка Олександра в соцмережі відкривається його віршем.

з тії тканини що і сновидіння

ми зіткані і наші сни не сплять

як діти біля вишень у цвітінні

Рядки написані давно, російською мовою. У перекладі українською вони зберегли поетичність і крихкість, деяку подібність із німецькими поетами часів Першої світової війни. Німецьку поезію харківець Олександр Марков перекладав українською заради інтелектуального тренування й задоволення. Сторінки про війну, які цитуватиму далі, теж написані українською мовою.

Медики Першого добровольчого мобільного шпиталю встигають лаконічно писати про свої справи. Із їхньої хроніки.

«15 грудня 2014 року – команда медиків-добровольців ПДМШ (29 лікарів, парамедиків та допоміжний персонал) вирушила в зону АТО на першу ротацію, яка тривала до 30 грудня».

День народження Олександра Маркова саме 30 грудня.  І на 30-ий день народження України він писав:

«У мене це розпочиналося не з майдану, дещо пізніше.

Пам’ятаю, як всередині все закипіло, коли я побачив прапор країни, який приїжджі мразі зривали з облдержадміністрації.

Потім був Володя Силевич, потім був Даня Дідик. Я оперував обох. Потім фронт ...

Потім спроби політичної діяльності.

Але ж тоді був час, коли за маніфестацію українськості могли вбити і вбивали.

І ось коли стрімко почали перевзуватися вчорашні українофоби, я зрозумів, що тренд зміцнів.

Потім я став спостерігати, як українськість стає модною серед молоді.

Я йду по вулиці і куди не гляну – всюди, в кожній щілині Україна, в символах, у вимові, в настроях.

Я йду і мене наповнює відчуття перемоги ...

Моєї перемоги! моєї і всіх тих, хто качав тренд тоді, коли за те, що ти з прапором нашої країни, тобі проламували голову каменем.

І хоч я маленька крапелька у величезному морі, але мій особистий внесок у цей тренд є.

Тому ось ця Країна – це моя перемога.

24 серпня 2021 року.

Для мене це важливий пролог до «Війни за спиною» Олександра Маркова. Молодий викладач ХАІ Володимир  Силевич був побитий на майдані Свободи, а сепаратистка добивала його ногами в переході метро. Школяр  Даня Дідик був смертельно поранений під час теракту біля Палацу спорту. Війна вже важко дихала за нашими спинами.

Олександр Марков – кандидат медичних наук, доступно пояснив: «Моя кандидатська робота про пошкодження кісток черепа. Така актуальна тема. Ми тоді розробили  цінні реконструктивні методики».  

Асоціативно згадався мені образ черепа, який виник у Олександра на порожній вулиці Мироносицькій у Харкові.

«9 липня 2022 р. Став біля руїн і довго дивився на них. Це таке заворожуюче видовище. Може, як дивитись у прірву. Може, як дивитись у вічі смерті. Я розглядав будинок, схожий на людський череп з порожніми очницями (до речі, частий образ останнім часом).

А на першому поверсі напис біля входу в кафе: «Заходи на кофе».

Як глузування наді мною, може, над смертю, може, над усім миттєвим, а може, над життям та його швидкоплинністю.

«Заходи на кофе» куди? у безодню?

Це, мабуть, запрошення увійти в те життя, яким ми зараз живемо.

Як запрошення піднятися на борт корабля-привида.

Там, у кафе, крізь розбите скло можна побачити уцілілий скляний бокал, що стоїть на столі. Стоїть як символ. Хотів його сфотографувати, але ще подумають, що я шпигун і пристрелять.

От і буде тобі квиток на каву у безодню.

Подумав і поїхав купувати черешню».

27 червня.

«У повній темряві я лежу на своєму ліжку, їм черешню та спостерігаю крізь заклеєне жовтим скотчем вікно, як у небо  підіймаються вогняні кулі і зникають. А потім…Вибух, один, другий, третій…

Третій десь недалеко, бо трясеться скло і спрацьовують сигналізації автівок. А я дивлюсь у мертвий простір за вікном  і їм черешню…

Ще зранку в Києві я думав, коли вирушати додому.

А коли б не вирушив,  місто будуть бомбити.

Мене питали: може, не поїдеш?

Ну, а як я не поїду, я ж не можу кинути своїх пацієнтів.

У місті капець, казали мені. А я відповідав: у нас різні уявлення про капець.

Крафтовий пиріг з вишнями та чашка кави на заправці –  усе що потрібно старому солдату… ну і звісно ж, вітер в обличчя.

 – Зброю везете ?

 – На жаль, ні

– Чому на жаль ?

– Тому що п’ятий місяць повномасштабної війни, а зброї в мене як не було, так і немає досі…

 – Щасливої дороги, пане лікарю…

Корені

Я вже не в зоні бойових дій. Приїхав до Харкова, до міста, де прожив 51 рік і, мабуть, вперше в житті я його покинув на такий великий термін. Аж на 3 місяці.

Це як із жінкою. Ти з нею живеш дуже довго, але коли після розлуки ви знову поруч, так чи інакше, ти вимушений звикати до неї наново (думаю, у жінок цей процес іще гостріший).

Так і з містом.

Я увірвався у Харків, намагаючись насолодитися ним.

Я їхав по вулицях, спостерігав, як бабусі годують голубів пліснявим хлібом, як водії в умовах безкарності творять на дорогах чорті шо. Я намагався вдивлятися в обличчя людей.

І чим далі, тим більше я розумів, що місто інше. Не так щоб зовсім, але інше. Люди тут були в цих умовах увесь той час, коли я був у схожих (умовах), але інших.

Треба звикати, подумав я.

Зробив кілька важливих справ, поїхав додому. Знайшов там мертві рослини і мертвих рибок. Але ж виявилося, що частинка грошового дерева була ще жива, вона просто відвалилася від засохлого в попіл основного стовбура та валялася на підлозі.

Я підібрав цей відросток довоєнного життя, всунув його в горщик із засохлою землею, полив водою і подумав: це ж надія. Що ми ще не вмерли. Попре все, що коїться, живі, місто живе, країна жива…Потім побачив, що живі й два  кактуси. Я їх зразу і не помітив.

Наступного дня був прийом, були люди, і був обстріл, і була смерть.

Оце так «за спиною», подумав я…

Схоже, що немає такого місця, де війна на відстані. Принаймні, Харкове, це точно не про тебе.

Я тут, бо  тут я потрібний, мене чекали.

І я тут, бо я вірю у відбудову. І починати треба з того місця, де твої корені . Корені,  як ті, що пустить рослинка, шматочок якої я посадив у горщик…

 

Чарівник смарагдового міста

Ми сиділи біля будинку на лавці, курили люльку і спілкувались про війну та про жінок. Це був початок травня, а може, ще кінець квітня. Вже не пам’ятаю. Але було темно, сумно і холодно. Це тоді, коли ми тікали, а потім повернулись (але це інша історія).

Так от, ми сидимо, розмовляємо, і тут до нас підходить загадковий чоловік, жебрак, і з ним підтягуються 3 або 4 собаки. Чоловік як для жебрака достатньо чистий та акуратний. Ввічливий, вибачився, спитав дозволу підсісти до нас. І попросив їсти. Взагалі то я дуже рідко відповідаю на прохання жебраків, але тут чогось я так вирішив його підгодувати. Може, тому, що він сказав мені, що він поет. Я  теж поет, невже поет поету на дасть поїсти. Швиденько зганяв у приміщення, схопив декілька енергетичних батончиків, хліба та м’ясні консерви. Повернувся, віддав йому. Він зрадів кожній позиції меню.

Батончики залишив на потім, а за консерву з хлібом взявся відразу. Він нічого не їв  три дні. Нахвалював смачну вечерю і увесь час дякував за таке свято.

Потім задоволений і розслаблений відкинувся на лавці (собаки лежали поруч, немов охороняли його) і почав розповідати про свої акровірші.

Я слухав його безперервний монолог в пів вуха. Потім я змерз і зібрався до свого приміщення. Він зрозумів, що трохи настогид, ще раз подякував і сказав на прощання таку приказку:

Нехай дурня-дурниця від вас біжить-спотикається, в пекло спускається …

Якось це було дивно, я йшов сходами і подумки постійно повторював цю приказку, щоб її запам’ятати.

   Там є лейтенант, справжній, бойовий. Його контузило, а ще в нього на очах загинув друг, дуже криваво загинув. Ми його прокапали, дали заспокійливе. Подивишся його?

  Так.

Йому було вже краще, коли я до нього підійшов, але головний біль зберігався дуже сильний, бо три дні без сну. Перед очима  друг, який помирає. І ці криваві образи нав’язливо лізуть, не дають спокою, доводять до відчаю і божевілля.

Психічні й емоційні розлади – це серцеві патерни, тобто шаблони. Треба заспокоїти серце. На війні не маєш можливості довго аналізувати і вибирати послідовні підходи в терапії. Тому що просто на це немає часу. Лейтенант повинен був повернутися до своєї частини і продовжувати те, що він робив.

Я подивився в карту відкритих годинних точок і мені пощастило відкрити саме ті точки, що треба.

Третя голка провалює лейтенанта в глибокий сон, перший сон за три доби.

Коли я знімав голки через 20 хвилин, він прокинувся, з подивом подивися на мене, сказав, що голова майже не болить, криваві образи пішли, з’явився апетит.

– Що це було?

 Це чаклунство таке. Я ж чарівник смарагдового міста.

А потім почався обстріл…

і кожен пішов туди, куди тік його струмок…

Сльози

– Як же вони будуть без мене, мої хлопці?! Але мені погано, я не можу себе зібрати в купу.

 – Баротравма, – шепнув мені на вухо Макс.

 – Давай я його полікую.

  Лікуй, – відповів втомлений  Макс. Втомлений,  бо це в нього вже був шістдесятий пацієнт.

 – Я хочу повернутися на 0, але мені так херово, голова болить, нудить, в очах каламуть, загострився простатит.  

Пальпація пульсу, якийсь дефіцит на серці.  Біль у серці тут ключове.

Ставлю голки і спостерігаю…

Через пару хвилин:

– Що це? Я плачу, я плачу і не можу зупинитись. Мені страшно, мене трусить, так може бути?

 – Це добре, – з посмішкою говорю я.  – Солдатику, плач, це саме те, що тобі треба.

Він плаче й плаче, він ридає, аж стогне, вже подушка мокра, а він все плаче…

І тут я йому говорю:

 – Хочеш я зроблю з тебе кіборга? Такого, що ні куля не бере, ні відламки. Ти не будеш боятися нічого. Хочеш?

Він здивовано дивиться на мене, а я не чекаю відповіді, нахиляюся і колю йому голку в одну таку дуже специфічну точку.

Сльози висихають, і на мене вже дивиться не маленька налякана 40- річна дитина, а кіборг, солдат, чия воля незламна… нема болю, немає сумнівів, прояснення в очах …

Він дивиться на мене і каже:

 – То ми оту понтонну переправу за…ли, зрозуміли яку?

 – Так, я бачив.

І пішов у своїх капцях до своєї кімнати завалитися на ліжко та дивитись у смартфоні, як там країна жене ворога.

 

Тріо

Ви навіть не уявляєте, що ми тут накрутили (в позитивному сенсі), утрьох, на цій війні.

І як організатори медичної допомоги і як лікарі. Організація медевакуації, стабілізаційних пунктів, терапевтичної допомоги, внесення реабілітаційних підходів, там де це можливо, посилення військових шпиталів кадрами. А головне – це створення раціональних конструкцій, які не може зруйнувати хаос війни. Кожний з нас має свій досвід управління, і у кожного свій стиль роботи.

Це таке нове життя. Життя, де ти напів солдат, напів хірург, напів терапевт, напів реабілітолог. Життя, де в тебе нічого немає, де є тільки зараз. Минуле залишилось у спогадах,  і ці спогади щоразу  викликають біль втрати.

І де твої корені, де твої якорі?

Людина без кореня…Тому або ти перекотиполе, або війна в черговий раз вирве тебе і все одно понесе кудись  нескінченним простором…

Мінно-вибухова травма, проникаюче поранення черепа, цивільний. Операційна… над містом ворожі літаки. Зранку бомбили, увечері було дуже напружено, і ми вже виїхали з міста усім складом, але потім відбій, повернення, ніч у підвалі, холод і втома вже зранку, немов усю ніч тягав колесо від потяга…

І знов робота, робота, робота…. Ніби ти на чергуванні, але це чергування розтягнуто в нескінченність…

Війна покалічила вже таку кількість людей, що я повертаюсь до того, чим займався останні 7 років, тобто в реабілітацію.

Мабуть, точніше залишаюсь, бо я з цієї теми і не виходив.  

Як козаки дизелем заправлялися

Це був, мабуть, перший епізод, коли я посміхався. Бо до цього був відчай втрати, депресія і страх.

Му зустрілися у Львові, з’ясували що робимо далі, сконтактували з нашим керівництвом ПДМШ. І в нас було завдання пригнати машину зі Львова для потреб шпиталю.

Ми приїхали на базу, оглянули машину, завели, з’ясували, що в неї взагалі немає пального, тобто на 50 метрів проїхати вистачає і все.  

І от звідки ми почули слово «дизель», ніхто згадати не може.

Але ж дизель!

Увесь наступний день ми з каністрами лазили по заправках, по всьому місту в пошуках дизеля, і ми його здобули.

Це була перемога, ми були такі горді, і відчували, що зараз ми залємо дизель у бак, і це майже буде переломним моментом у нашій перемозі над ворогом.

І ось машина, ось бак, ось каністри, і ми – троє веселих кабал‘єро чи точніше, троє побратимів з нескінченних історій про козаків, які постійно творять якусь, перепрошую, х…ню, і завжди виходять з цієї х…ні, як гусаки з води, сухими.

Каністра була дуже незручна, але ж ми намагалися не втратити жодної краплі.

Щасливі і задоволені ми завели двигун, і насолоджуючись хвилинкою спокою, вдалися до міркувань стосовно суті буття, перспектив розвитку всесвіту, як і коли здохнуть окупанти, ну і усе таке інше …

Але раптом двигун зробив кхе гхе, тричі пукнув і замовк.

Якийсь час пішов на обробку версій.

І як ми взагалі здогадалися відкрити бак ще раз, на внутрішній стороні кришки якого було написано: Petrol 95 98 …

Спочатку ми злякалися, але  майже відразу знайшли евакуатор, сервіс Рено ( машина була Рено). Добрі люди механіки на сервісі протовклися  з двигуном, похитуючи головами, майже добу. Поміняли свічі і ще щось корисне зробили.

У другій половині доби ми вже мчали до нашої локації. По дорозі ночували у Хмельницькому в ляльковому театрі. Особисто я спав з бабою Ягою.

Ну і в деяких волонтерських колах нас тепер знають як : ааа, ті лікарі, що в бензин дизель залили…

Я як був лікарем, так ним і залишаюсь. Хоча зараз не військових лікарів майже не існує.

15 березня

Мої діти так і не зрозуміли, що коїться. Усього лише раз донька підбігла до матері і сказала: «Мені страшно». Коли був удар по облраді. Але через 10 хвилин у підвалі діти вже влаштували балаган: дуріли, гралися, поводилися, як завжди.

Вони тільки привчилися дуже швидко збиратися і ховатись у підвалі.

А потім 5 днів втечі. І теж. Для дітей це така пригода, а для тебе відчай і сльози…

Якось я розлютився і вже виникло бажання накричати на них, донести до них свій біль і свій страх.

І я стояв перед ними, зціпивши зуби, але вони дивилися на мене такими очима, у яких зупинився той світ, мирний світ, той майже всесвіт, який був для мене усім моїм життям.

Я стояв, дивився в їхні очі і думав:

Нехай у цих очах так усе й залишається, нехай у них буде той світ,

і яке ж щастя, що він (світ) там ( в очах) не встиг зруйнуватися …

Вони поїхали, а я залишився.

Залишився захищати свій всесвіт у  їхніх очах.


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини