Кохтла-Ярве – колишня «естонська столиця сланцю». Місто прихистило кілька сотень утікачок від війни. Підтримує їх українське земляцтво «Два кольори». Його очолює Тетяна Івушкіна (на фото). Вона ж – засновниця Українського музею, де тепер збираються співвітчизниці. Історія мами трьох дітей Надії Тарасової з Лозової Харківської області записана скайпом із цього музею.
«Ми не повинні дозволити міжнародній спільноті забути, що у цьому конфлікті немає двох винних сторін. Ми маємо справу з агресією, де одна сторона – агресор, інша – жертва», – сказала на зустрічі з офіційною українською делегацією в Таллінні тодішня пані Президент Естонії Керсті Кальюлайд. Навесні 2018 року вона першою з лідерів європейських держав побувала в зоні бойових дій на Донбасі. 2021 року її каденція закінчилася, але політична кар’єра мами трьох синів і доньки триває.
Як ця найменша із країн Балтії (за площею і населенням) приймає українoк-переселенок з дітьми? Розповіла Надія Тарасова. 6 квітня вона змушена була покинути Лозову на Харківщині.
– Працювала у державній виконавчій службі Східного міжрегіонального управління Міністерства юстиції. Коли почалося повномасштабне вторгнення, приєдналася до волонтерського штабу, чим могла, допомагала. Ми б, може, й не поїхали, але почалися хаотичні обстріли. Руйнувалися приватні житлові будинки. Наш міський голова спочатку просто радив при можливості виїжджати, а після обстрілів почав на сайті міськради і в чаті писати про евакуацію. У нас вдома дуже чутно було. Ночували останню ніч вдягнуті, із зібраними речами.
Навесні виїжджало з Харківщини багато людей. На перший поїзд ми не змогли сісти. В усіх вагонах провідники говорили, що місць немає – лише стоячи в тамбурі. З малими дітьми це дуже складно, тому ми чекали наступного поїзда. Масово їхали з Донецької області. Спали ми у вагоні сидячи, щільно тулилися один до одного, місць, щоб лягти, не було. У Львові нам запропонували волонтери притулок на одну ніч. Завила сирена, коли повлягалися спати у тому прихистку. Я всіх вигнала в коридор – за правилом двох стін. Місцева дівчина здивувалася, чому я кинулася вимикати світло і не вкладаю дітей. «У нас безпечно, то на околицю колись прилітало». Ми таки поспали тієї ночі.
Далі був безкоштовний автобус до Варшави. Доки чекали на той транспорт, ми з дітьми встигли побувати у такому собі центрі перепочинку. Чай, кава, бутерброди, а для малих ще й іграшки. Вони там помалювали, погралися.
Їхали ми з Лозової в теплу пору, малій одягнули весняну тоненьку курточку. На Заході було значно холодніше. У Польщі дівчина-волонтерка підшукала їй теплу жилетку. Усі волонтери у Львові й далі, вже поза Україною, були до нас дуже уважні, навіть якщо не знали нашої мови.
До Варшави доїхали вночі, а на ранок нам запропонували місця в літаку на Естонію, бо малі діти. Але в нас речі. Та ще син не хотів їхати з дому без двох своїх великих іграшок – песика і ведмедя. Плакав і не погоджувався когось залишити. Для улюблених іграшок була окрема сумка. Та ще мене охопив страх, що я загублю дітей, бо вже гуляли соцмережами історії про тих, хто відстав від рідних. Іще в Лозовій, на вокзалі, я написала їм на руках свій номер телефона. «Якщо загубитеся, скажете, що це номер мами». Ніколи я не літала літаками. Усе разом накотилося і я не наважилася їхати з варшавської автостанції в аеропорт.
Волонтерських автобусів до Естонії вже не було. Але того дня прийшла субсидія, вистачило на автобусні квитки.
Зупинилися ми в Кохтла-Ярве. Мене охоплював жах, коли в перші дні виходила на вулицю і чула російську мову – іншу, аніж на Харківщині. Сказала про це волонтеру, який возив мене до поліції та інших установ. Він аж образився, що мене лякає мова його матері. Хлопець вважає себе естонцем, але мати в нього росіянка. Окрім російської та естонської, він знає англійську мови і фінську. Але в мене не одразу пройшов той внутрішній страх. Російська з особливим аканням налякала мене й тоді, коли для малої викликала «швидку». Медику довелося кілька разів перепитати, як донька травмувалася, бо я чула мову-загрозу й мовчала. Зараз у мене замість страху нерозуміння: чому люди за все життя в Естонії не вивчили естонської мови.
Захід сонця на березі Балтики 
Тетяна Івушкіна пояснила.
– Багато росіян приїхало до Кохтла-Ярве, коли після Другої світової війни запрацювали шахти й були потрібні робітники. Чимало сюди потрапило тих, хто відсидів у тюрмі. Нащадки їхні вважають цю землю своєю. Оскільки вони росіяни, то й Кохтла-Ярве, Нарва, Тарту і навіть столиця Таллінн – російські. То навіщо вчити естонську? У багатьох наших переселенок-українок теж таке ставлення, хоча з іншим поясненням: навіщо мені ця мова, якщо я скоро звідси поїду? Та хоч привітайся з людиною її мовою, то вона тобі душу відкриє. На жаль, на безкоштовні курси естонської мови потрапити проблемно, а платні – понад 2 тисячі євро. Але українцям, які реєструються на біржі, безкоштовні мовні курси пропонують.
Відносно чисельності українців у нашому місті вже важко назвати точну цифру. До Естонії приїхало приблизно 49 тисяч. Очікували три тисячі – їх Естонія реально могла забезпечити грошима, продуктами і житлом. Але люди продовжують їхати. Не тільки до когось, а просто в нікуди. Знаю жінку з Харкова. Як вискочили із підвалу після обстрілу, то й додому не заходили. Приїхали у березні – тоненькі спортивні костюми і пакет документів. Більше у них із донькою нічого не було. Наталка і Марійка. Їхали – куди везли. Їх забрала з вокзалу сім’я з Кохтла-Ярве, яка просто проводжала сина на поїзд і побачила біженців. Потім я їм допомагала облаштуватися у найманому помешканні. Привезли їм машиною посуд, одяг, постілі. Тобто по-різному до нас люди потрапляють.
У травні місто прийняло більше 300 біженців з України. Планували прихистити 100. Коли я запитала мера, чому тільки сто, він сказав: «Тому що за останнім переписом тільки 100 людей у місті ідентифікували себе як українці». А я знала значно більше городян українського походження. Але чомусь вони під час перепису записувалися росіянами. У мене громадянство естонське, бо живу 38 років в Естонії і це для мене логічно.
Надія з молодшими дітьми.
Вона продовжує розповідь про своє життя.
– На мовних курсах жінки діляться своїми історіями. Зараз багатьом дуже важко знайти доступне житло. Ми знімаємо квартиру. Ціни поступово піднімаються. Якщо в мережі з’являється оголошення, клієнтка озивається того ж дня. З господарями живе дуже мало людей. Багато кого поселяли в готелях, на поромах. Але попереду зима, з кают поромів і готелів курортної зони виселяють, пропонують шукати роботу і житло.
На аукціонах продається житло не в найкращому стані. Спроможні купують, щоб тут жити. Багато хто не має, куди в Україні повертатися – квартири знищені.
Дехто з переселенок ведеться на плату за помешкання 30 євро і підписує документи, складені естонською мовою, не розуміючи умов оренди. Їх обдурюють росіяни, вимагаючи потім ремонту.
Друга тема – робота. Її знайти важко.
Надія Тарасова стоїть на біржі.
– Пробувала влаштуватися до кав’ярні, але робочий день – від 10-ї до 20-ї, а діти самі вдома. Коли вони знудяться, починають неконтрольовано бешкетувати. За ними треба наглядати.
Сину моєму Івану 8 і молодшій доньці Поліні – 6 років. Коли ми тільки приїхали сюди, я вважала (чи то так мені хотілося), що до Великодня усе скінчиться, ми повернемося, тому сина до школи не віддавала. Ми приїхали з книжками у його рюкзачкові, сам усю дорогу ніс. У нас було дистанційне навчання. Поліну, я до дитсадка не віддавала. Вважала, що скоро поїдемо додому.
Потім із програми адаптації я дізналася, що в Естонії до школу йдуть із 7 років. Оскільки ми тут залишилися, то все-таки віддала доньку до садка.
У травні, коли ми вже були за кордоном, поцілила ворожа ракета в Лозівський Палац культури. Були поранені. Наш будинок неподалік. Повилітали шибки на горищі. Упав шиферний паркан. Вибухова хвиля зрушила шифер на даху. Він тепер протікає. Мама моя телефонувала, що після літніх злив упала частина стелі в дитячій кімнаті. Добре, що там уже нікого не було.
Після того обстрілу в нашому управлінні не ризикували виводити працівниць на повний робочий тиждень. Я написала заяву на відпустку без оплати до кінця воєнних дій.
Старшій доньці Катерині 19 років.
Вона дистанційно, вже в Естонії, закінчила Лозівський коледж мистецтв. Так само дистанційно вступала до Київського національного університету культури і мистецтв. Тепер поїхала додому. Перед нашою розмовою телефонувала з Харківського вокзалу. Чекаємо з нетерпінням списків зарахованих.
Український музей Кохтла-Ярве у День Конституції України приймав незвичне товариство. Його засновниця Тетяна Івушкіна пояснила, що до матерів з дітьми на чаювання прийшли з подарунками гості. Це представники VIRU VANGLA (тюрма Віру). У маленькій Естонії три тюрми, кількість ув’язнених у них поступово зменшується. Століттями такі установи сприймалися як напіввійськова закрита від суспільства система покарань. Тепер мета тюремної роботи полягає в тому, щоб змінювати порушників закону, а тих, кого неможливо змінити, утримувати безпечно для громади.
Працівники тюрми Віру організували забіг на стадіоні в місті Йихві. Учасники і їхні вболівальники зібрали кошти для жінок і дітей з України. Їх передали на потреби біженців. Уже вистачило на спільну поїздку до Таллінна, відпочинок в аквапарку. Ще запланована екскурсія до Естонського національного музею в Тарту.
– Нас об’єднує тут пані Тетяна, – додала Надія Тарасова. – Коли вперше прийшла до товариства «Два кольори», побачила музей з такими рідними речами і почула українську мову – на душі стало тепло. Ми побували з пані Тетяною на екскурсіях, піднімалися на найвищу таллліннську вежу, з якої добре видно естонську столицю, ближче познайомилися з природою Балтійського узбережжя. Нас приймали і частували в Талліннському центрі Української культури.
Додам до цих розповідей факт: 1422 року в Таллінні відкрили аптеку, яка досі продає ліки, а ще слугує музеєм. Вона – одна з найстаріших аптек у Європі, найдавніший медичний заклад естонської столдиц. Колись у ній продавали порошки ніби із рога міфічного однорога, папір і чорнило, спеції, свічки і навіть порох. Бажаю своїм співрозмовницям не чути запаху пороху та довше жити без пігулок і мікстур.
Ще декілька актуальних новин на зараз