На відкритті ХТЗ звучала пісня майбутнього вчителя в Мельбурні

Мені пощастило навесні 1991 року зустрітися в Україні із Дмитром Нитченком та його дочкою –  ведучою українських програм радіо у Сіднеї, письменницею  Лесею Ткач.  Вони прилетіли на Шевченківське свято, яке тоді ще іменували всесоюзним.  Гостей із Австралії, США, кількох країн Азії,  Європи та всіх регіонів України приймала Вінниця. Вражало, скільки енергії, бажання побільше побачити жило в цьому високому худорлявому чоловікові, одягнутому у скромний коричневий костюм. Було йому 86 років. Під фінал зустрічей невелика група учасників (переважно іноземні гості, кияни й ті, кому зручніше повертатися додому через столицю) приїхала автобусом до Канева. 22 травня 1991 року, річниця перепоховання Тараса Шевченка на кручі, з якої «було видно, було чути, як реве ревучий». Ось і підніжжя зеленої гори, на якій – всесвітньовідома могила. Біля неї – розгублені, якщо не сказати приголомшені святково вбрані люди з квітами, навіть хоругвами. Цілі класи у вишиванках, що тоді ще не було поширено по всій Україні. Можливо, черга, щоб не створювати натовпу на самій горі? З’ясовуємо, що взагалі нікого не пропускають. Мовляв, сьогодні велике православне свято – Миколая, біля могили  місцеві отці правлять службу. Очікується хресна хода. І тут ніби за командою  на трасі з’явилася колона під червоно-синіми прапорами радянської України на чолі   із занепокоєним чоловіцтвом  у дорогих костюмах.  Їх демонстративно пропустили на сходи міліцейські патрулі. Було соромно й гірко. Леся Ткач щось заспокійливе шепотіла батькові, а в Дмитра Нитченка закам’яніло обличчя. Час минав, людей більшало. З гори через підсилення долітали з вітром якісь церковні співи. І ось організаторові нашої Каневської прощі поету Михайлові Шевченку (ні, не далекому родичу, просто поширене в Україні прізвище) вдалося до когось достукатися. Просив пропустити дітей і письменників, але дітям відмовили (послалися на загрозу якихось провокацій).  Ми намагалися пошвидше здолати хоча б частину сходів. Михайло Шевченко пропонував панові Дмитру перепочити, присісти на лаву, які завбачливо стояли на черговому повороті сходів. Але той подякував та пішов мовчки, широко ступаючи. І тільки ближче до самої вершини, коли під гарячим травневим сонцем з вітром засапалися й наймолодші, постояв разом з усіма. Біля могили була наступна несподіванка. Її подвійним кільцем  оточили молоді міліціонери. Ні, ще не в касках і без щитів. Але щільно, плечем до плеча.  За їхніми спинами біля мікрофонів вивищувалися золоторясні попи єдиної на ту пору московської церкви. Від потрясіння я розрізнила у співах тільки  безкінечні згадки Миколая. Хтось із нашого гурту (чи не Дмитро Нитченко, який досконало знав Шевченкіану) згадав знамените фото – двоє жандармів спочивають на Чернечій горі біля хреста,  пізніше заміненого  на  пам’ятника Тарасу. Замість двох жандармів – аж два кола міліції! Леся Ткач намагалася із включеним диктофоном запитати «Що і від кого ви охороняєте?» Але незворушні «стражі» мовчки дивилися над її  сивою головою кудись у бік Дніпра. Хіба що кліпали іноді. Згодом цей фінал Шевченківських днів  цитувала діаспорна преса різних країн. І газета «Літературна Україна», незважаючи на існуючу цензуру, вийшла таки з фотознімком «арештованої могили Шевченка».

Другий момент того довгого дня – зелені Змієві вали під Києвом. Так називається найбільша в Україні система укріплень на правому березі Дніпра. Там наш автобус зупинився на короткий час, щоб пасажири подихали і змогли побачити загублені у високих травах оборонні споруди. Знову мене здивував Дмитро Нитченко – першим вибіг на один із валів, доки ми, хапаючись за траву, дерлися за ним. Він розкинув руки і слухав вітер, що налітав із поля. Яким молодим у ті миті був цей чоловік…

1924 рік. Випускники Зіньківської індустріально-технічної школи. Дмитро сидить перший ліворуч

У своїй автобіографічній повісті «Від Зінькова до Мельборну», виданій в Австралії, Дмитро Нитченко писав: «Народився я в Зінькові на Полтавщині в родині хліборобів. Зіньків був повітовим містом, мав з 10 тисяч населення. Ще до революції були жіноча й чоловіча гімназії та низка шкіл. За радянських часів, замість гімназії, були Індустріяльно-технічна школа та аґрономічна».

У 20-х роках навчався на так званому робітничому факультеті в Краснодарі. Час від часу друкував свої вірші в “Червоній газеті”, яка видавалась українською мовою у Ростові-на-Дону. Повна її назва – крайова газета Української секції Північно-Кавказького крайкому і Донського окружкому ВКП (б). Вона охоплювала Північний Кавказ і Кубань. 1927 року молодого автора газети оголосили «класовим ворогом» за непролетарське походження.

Тож робітничу біографію він спробував заробити на заводі, а вже потім переїхав до харківських родичів. У Харкові закінчив технікум чужоземних мов, вступив на мовно-літературний факультет місцевого Інституту народної освіти (абревіатура ІНО змінила назву «імператорський університет»). Знайомство з відомими письменниками, робота у видавництві  “Література і Мистецтво”. Збірки віршів своїх віршів називав у дусі часу “Поезії індустрії” та “Склепіння”.  Кілька віршів нашого земляка були покладені на музику композиторами Нахабіним, Колядою та Овчаренком, а одну із пісень на його слова виконували під час відкриття флаґману індустріалізації  – Харківського тракторного заводу. Хто саме із композиторів став автором музики – це тема окремого пошуку.

1 жовтня 1931 року відбувся мітинг з нагоди пуску ХТЗ. Ішов дощ з холодним вітром, але хіба могли кудись піти до закінчення події кілька тисяч тракторобудівців, делегати заводів Харкова та інших міст?! І дисципліна, і не щодня на трибуні побачиш керівництво республіки, консулів різних держав. З літака над мітингом розсипали листівки з віршами. Червону стрічку розрізав Григорій Петровський. Під оркестрові звуки та овації  зійшов з конвеєра первісток українського тракторобудування.  Трактор був яскраво-червоного кольору, за кермом сиділа Маруся Бугайова, одна з ударниць Тракторобуду.

Так виглядав трактор №3, збережений на Полтавщині. Він працював від 1931 до 1957 року.

Коли саме звучала пісня на слова молодого Дмитра Нитченка та хто її заспівав під холодним дощем, поки що знайти мені не вдалося. Музику теоретично могли написати кожен із трьох згаданих композиторів-харківців. Володимир Нахабін, уродженець Шарівки на Харківщині, 1931 року був старшокурсником Харківського музично-драматичного театру. Миколі Коляді подобалися експедиції альпіністів на Кавказ, де він зрештою  й загинув при сходженні на гору Ушба.

 Ніжинець Василь Овчаренко – найстарший із цієї трійці авторів музики до текстів Дмитра Тинченка. Диригент і валторніст. Викладав у Харківській консерваторії, диригував хорами. Такому поважному автору могли доручити написати пафосну пісню на честь відкриття ХТЗ. Уже немолодий Овчаренко покинув Україну навесні 1943 року.  Долю емігранта розділив і Дмитро Нитченко. Колишній червоноармієць, який потрапив у полон і зміг вижити й дістатися вже окупованого Харкова, врятувати від голоду дружину з донькою Лесею, теж спершу жив у західній Німеччині.  Овчаренко там грав у симфонічному оркестрі, а Нитченко вчителював в українській гімназії для переміщених осіб. 1949 рік. Музикант вирушає до Маямі (США), де знову працює в оркестрі. Того ж року Нитченки потрапляють до Австралії, де родину розлучають: чоловіки з України повинні відпрацювати на розчищенні лісів під забудову, а жінки – на фізичній роботі в медичних закладах. Так новоприбулі швидше асимілювалися, родини часто руйнувалися заради створення  нових – з мешканцями чи мешканками, які вже раніше  обжилися в Австралії. Ось у таких умовах Нитченко береться за організацію українських шкіл, що стають разом із українськими церквами символами віри у своє походження, віри в іншу долю України.

Дмитро Нитченко ініціював створення літературного клубу імені Василя Симоненка, видавництва «Ластівка». Відомими читачів української діаспори стали його книжки «Слідами Миклухо-Маклая», «Живий Шевченко. (Шевченко в житті)», «Стежками пригод». Загалом же творчий доробок Дмитра Нитченка – понад 30 книжок. Видавав їх на власні заробітки, а потім заощаджував пенсії. Прожив письменник і просвітник 94 роки, помер у Мельбурні.

Премія імені Дмитра Нитченка, заснована 2000 року,  присуджується в Україні до дня народження письменника (21 лютого) за пропаганду українського слова. Засновники відзнаки — Ліга українських меценатів та родина Дмитра Нитченка (Австралія). Серед її лауреатів – літератори,  журналісти, видавці, бібліотекарі, артисти й меценати з різних регіонівУкраїни.

Мельбурн 24 серпня 2022 року підсвічував важливі споруди жовтими і синіми кольорами

Це фото зробила Наталя Пошивайло-Таулер, віце-президентка Східної, Південної та Південно-Східної Азії, Океанії та Африки у Світовому Конгресі Українців. Також вона очолює відділ «Мальви» Союзу Українок Австралії, штат Вікторія.

Пригадую, як українці з різних країн світу у 90-х роках переказували кошти на різні інституції і фонди, а потім нарікали, що та допомога не дійшла до конкретних родин чорнобильців  чи багатодітних родин. Тож роками вибудовували контакти з мінімумом посередників, особливо із чиновницьких кабінетів. Щоб бачити результат. Ось тут і процитую допис пані Наталі в соцмережах  осені Широкої війни. « Усім, хто трудився на благодійних проектах, приватно фінансово допомагав. Антидронна рушниця і тепловізор уже в руках наших відважних захисників України, наших воїнів ЗСУ».

Тепер варто й про українську освіту за кордоном  продовжити. Цей матеріал приурочений до  всесвітнього Дня вчителя. Його заснували на честь того, що 5 жовтня 1966 року підписані рекомендації ЮНЕСКО щодо становища вчителів. «Навчати вільно: розширення прав і можливостей вчителів» – одне з гасел всесвітнього Дня вчителя.

На початку ХХІ століття у світі налічувалося близько 60 мільйонів працюючих учителів. Таким чином, педагоги стали найчисленнішою соціально-професійною групою. Особлива роль відводиться  учителям суботніх чи недільних шкіл діаспор різних народів. Наприклад,  2020 року українська  діаспора Австралії становила близько 38 тисяч осіб. Хоча світ глобалізується й чимало прихильників постнаціонального сприйняття спільнот, для багатьох в Австралії залишається важливим власне етнічне походження. Тому дітей із українських родин заохочують відвідувати суботні школи, де вони переважно в ігровій формі вивчають мову і літературу, культуру й історію України. Австралійський соціолог Джін Мартін відзначає, що за показником відвідування суботніх шкіл українці посідають перше місце серед імігрантських спільнот. Пригадую реакцію Наталі Пошивайло-Тауер, коли кілька років тому  вона оглядала колекцію Харківського художнього музею. Зупинилася біля репінських «Запорожців». Посміхнулася: «Це ж у  Мельбурні, в нашій суботній школі, де я викладаю, є отака репродукція!»

Нинішньої осені відбувся ХХІ з’їзд українських шкіл Австралії.  

З’їзд об’єднав учителів штату Вікторія, Нова Південна Валія, Південна Австралія, Західна Австралія. Головні його тези: українська освіта переживає новий підйом так і нові виклики; будемо працювати далі і зберігати та поширювати українську освіту в Австралії. Цікаві ідеї від учителів з України  та  багаторічний досвід української школи в Австралії  рухають нас вперед.

Прислужаться дітям з українських або змішаних родин Австралії книжки онука Дмитра Нитченка, видавця Юрія Ткача. Він працює і як перекладач української літератури англійською мовою, щоб світ більше знав про батьківщину його предків. Цікаво, що Юрій дуже схожий на свого  прапрадіда по материнській лінії.

Прапрадід Юрія Макар із дружиною Гликерою.

Торік під 90-річний ювілей  Лесі Ткач її син Юрій писав: «Мама не вимагає, щоб хтось із нас, її дітей, відвідував її, не жаліється, що за неї всі забули, що нікому вже не потрібна. Радіє приходу кожного з нас. Мама щоранку їздить на машині до кафе за кілька кілометрів від себе, купує каву та булку з овочами та сиром, і снідає під липою на свіжім повітрі. Решту дня, якщо сухо, вона порається на городі. «Іду вниз на город», – вона каже, – «а назад рачки лізу». Спуск до городу дійсно немалий, і здоровий може захекатися. Щодня виходить в інтернет і відвідує різні сайти, шукає свіжі новини про Україну».

Леся Ткач разом із сином Юрієм Ткачем (праворуч) і виконавчим директором Ліги українських меценатів Михайлом Слабошпицьким у Києві

Друг цієї творчої родини Михайло Слабошпицький писав: «Коли Дмитра Васильовича не стало, почали виходити томи його листування з письменниками. З цих листів можна не тільки довідатися про життя самого Нитченка чи його кореспондентів, а й вичитати цікаву рецепцію того чи того художнього твору чи й усього закордонного літературного процесу. Листи — не просто коментар до хроніки подій, не лише натхненні експромти на найрізноманітніші теми людського буття, а й несподівано виразні духовні автопортрети».

Писала цей матеріал і ловила себе на думці, що постійно зупиняюся, неначе перед всезнаючим учителем у школі, який ніби й назвав тему вільною, але  писання «задньою лівою» не прийме. Отож думала постійно : «А як би це місце прочитав і прокоментував Дмитро Васильович?»

Нитченкові «духовні автопортрети» зберігаю разом з іншими важливими паперовими листами. Вони варті перечитування й публікації, бо це – наші 90-ті.  Десь у ті роки, коли активно змінювалися навчальні програми,  й народився дотеп: «Школа — це заклад, де дітей навчають  потрібному й   непотрібному упереміш, всіляко заважаючи їм відрізняти одне від іншого». Дмитро Нитченко відчував, що потрібно  дітям  українців для самоповаги й успіху.

Читайте також Знайди мету – ресурси знайдуться. Про казахські реалії – до Дня ненасилля

 

Підписуйтесь на наш facebook

 

Підписуйтесь на наш Telegram