Медики зі звільненого Ізюма розповіли про роботу швидкої допомоги під час війни в сюжеті hromadske.
З Сергієм Боцманом, фельдшером ізюмської швидкої допомоги, ми були сусідами по будинку на вулиці Паромній 6 в Ізюмі. Це було дуже давно, майже 30 років тому. Я дружила з його молодшою сестрою, а він тоді був студентом медичного училища, служив в армії, став працювати в швидкій допомозі, згодом одружився і переїхав до приватного сектору в районі так званої «Рози».
Поза сумнівом, Сергія, якого в сюжеті колеги називають Петровичем, знають майже всі ізюмчани. За багато років роботи він з різними бригадами швидкої допомоги відвідав більшість ізюмських родин. І я, згадуючи своїх колишніх ізюмських сусідів і знайомих, не сумнівалася, що він залишився в місті. Сергію вдалося зібрати команду медпрацівників швидкої допомоги, які працювали в Ізюмі в період найсильніших рашистських обстрілів.
Фельдшер Сергій Боцман
За словами травматолога Ізюмського відділення екстренної медичної допомоги Юрія Кузнецова, 7 березня більшість персоналу лікарні вже не змогла вийти на роботу. Юрій Кузнєцов залишався на роботі чи єдиним лікарем, оперував у підвалі. Його родина залишилася вдома на іншому березі Дінця, у фактичній ізоляції через знищені мости. Через операційну у підвалі лікарні пройшло близько 400 поранених цивільних, більшість хірургу вдалося врятувати.
Поранені і важко хворі цивільні доставлялися до лікарні зусиллями бригади швидкої допомоги. За словами хірурга Юрія Кузнецова, саме фельдшер Сергій Боцман і його помічники найбільше ризикували життям, оскільки щодня пересувалися містом під обстрілами.
Сергій Боцман, пряма мова:
Це наше улюблене місто, вірніше, те, що від нього залишилося. З каталкою, сумкою з медикаментами ми ходили пішки по місту, оскільки проїхати було неможливо. Дороги були завалені битою цеглою, уламками снарядів, шиферу, битим склом. Найстрашнішими для нас були уламки боєприпасів. Вони нагадували їжаків і миттєво різали шини. На пішохідному мосту через Дінець місцями вже не було покриття, лежали дошки. По них люди намагалися передавати нам хворих з північного берега. Люди йшли з ранку до вечора. Багато хто страждав на пневмонію, на неї масово хворіли і дорослі, і діти. Ми їх слухали, оглядали, приносили з лікарні антибіотики, декому робили уколи на місці через те, що в підвалі лікарні місця на всіх не вистачало. В складних випадках хворих забирали до підвалу лікарні, ставили крапельниці вже там.
Коли бомбили будинок на вулиці Первомайській 2, сюди неможливо було дістатися. Не можна було навіть вийти з укриття.
Коли після обстрілу забираєш до лікарні одного пораненого, там залишаються інші. Найскладніше – дотягти пораненого до підвалу лікарні і встигнути повернутися за наступними.
Головне – встигнути. Не було ні ручок, ні часу на записи, ні паперу. Ми запам’ятовували, рахували кількість поранених. Згодом ми вже нічого не рахували, просто намагалися доставити до лікарні тих, хто цього потребував.
Зараз до мене часто підходять на вулиці люди і питають, чи пам’ятаю я, що ми їм надавали допомогу. Я, на жаль, на пам’ятаю.
Чим більше було прильотів чи обстрілів, тим більше, звісно, хотілося припинити працювати. Але коли я між прильотами відвідував хворих чи поранених, то розумів, що лише від мене залежить, чи буде надана їм допомога. І думки про те, щоб кинути роботу зникали. Якщо десь були постріли, були крики, це означає, що були поранені, їх треба було рятувати.
Ми, як і раніше, передавали зміни, отримували заробітну плату. Ми, медики швидкої допомоги відчували себе потрібними, нашими. Що, за великим рахунком, людині треба? Ковток води і трошки їжі. Як виявилося, людині треба насправді дуже мало».
Сергій показує кореспондентці кімнату, де перебувають між викликами бригади швидкої допомоги. Каже, що її вдалося засклити і тут від генератора горить лампочка. Український прапор під час окупації медики сховали і зберегли, зараз він на почесному місці.
Тетяна Мізнікова, медсестра:
8 березня близько 7 ранку я йшла на роботу проспектом (ред. Незалежності), який горів. Зустріла Петровича з санітаром. Ми стали працювати втрьох. Через тиждень нас вже стало більше. Поступово зібралося 15 працівників, так і продовжуємо працювати, найстійкіші.
Тетяна Мізнікова, медсестра
Аптеки всі були розграбовані. Одного разу знайшли ліки на смітнику, зібрали, вимили.
Ми працювали завдяки Сергію Петровичу. Він нас вмовляв трошки потерпіти, обіцяв, що скоро все налагодиться. Ми бережемо свою формою з шевронами. Навіть на вимоги окупантів ми відмовилися її зняти. З рашистами ми не співробітничали і не спілкувалися. Вони до нас не зверталися. В них свої були всі (ред. медики). До наших людей нас пропускали. Важко було людям, які не могли нас викликати через відсутність зв’язку.
Багато людей приходили сюди, до лікарні і нашого підвалу.
Найстрашніше, коли ми не могли допомогти і люди помирали.
Сергій Сіроус, водій:
Зараз буває за день 20 викликів, буває 10. Було й таке: проїжджаєш, а позаду вибухає снаряд. Треба працювати, людей не вистачає. Звісно, страшно було. Жити хочеться і молодим і старим.
Сергій Сіроус, водій
Олена Рябенька, фельдшерка:
Була повна темнота, повна ізоляція. Коли зробили переправу через річку, нарешті пропустили бригаду і наш Сергій Петрович приїхав, це дійсно було диво. Я не уявляла, що в центральній частині міста міг хтось залишитися живий. В мене розривається серце, коли я йду по наших вулицях. Пусті, погорілі хати, прямі влучання бомб і снарядів. Коли я приїхала в «город» (ред. центр), в мене в середині все вимерло. Було невелике містечко, ліс, річка. Тепер все пішло прахом. Я ревіла ночами, не розуміючи, за що нам це все.
Нічого ніде не працювало. Великих запасів ми не робили. Родина багатодітна, роками будували будинок, грошей не мали. Зарплату, яку нам платили, зняти було неможливо. Грошей вдома не було. Я розуміла, що ми живемо стільки, скільки маємо їжі у погребі.
На днях моя донька заспівала новорічну пісеньку і запитала, чи прийде дід мороз? Я зціпила зуби і відповіла, що всі ми дуже сподіваємося, що прийде. Будемо сподіватися, що нас більше не обстрілюватимуть і все буде добре.
Щира вдячність ізюмським медичним працівникам за вашу роботу, за врятовані життя людей!
Ще декілька актуальних новин на зараз