Біль, сльози, страх все це ми добре відчули під час війни. Немає світла, втрачений зв’язок люди сповнені болем та стражданням і в голові тільки одне запитання на яке немає відповіді "Чому?"
Чому мати не дочекалася сина додому?
Чому батьки мають втрачати на війні дітей, а діти батьків ?
Чому жінки мають з болем і надією чекати коханих захисників з фронту?
Чому гинуть тисячі людей? маленькі крихітки, які зовсім ще не знають життя?
Коли я йшла на цю зустріч, у мене не було відчуття легкості, я розуміла, що мене чекає важка тема, яка стосується багатьох українців, навіть пані директор розчулилася під час інтерв’ю, але про це трішки згодом.
Центр надання соціальної допомоги знаходиться в моєму маленькому селищі Золочів за адресою вулиця Слобожанська 10.
Фото: Ірина Тетеріна
Пам’ятаю той час, коли не було можливості зайвий раз вийти на вулицю чи то до магазину, а не те щоб комусь допомогти.
Але є люди, які в тяжкий воєнний час самовіддано працювали, допомагаючи людям, які вкрай цього потребують.
Герої серед нас, хто це?
Можливо ви подумали про волонтерів, мерів, але ні, не про них, я хочу сьогодні розповісти.
Знайомтесь: маленькі люди з великим серцем. Пані Наталія та пані Тетяна, що попри непогоду, ризик та страх не покинули самотніх літніх людей. Вони люб’язно погодилися розповісти мені про свою нелегку роботу.
Розмова швидко переходить до тем: "виживання та допомога стареньким людям", "справжня робота соціального робітника без прикрас".
"Іноді не знаєш, як закінчиться цей день, молиш Бога стоячи на колінах аби була тиха ніч та наступив ранок, благаєш, щоб зупинилось нещадне кровопролиття, зі сльозами на очах дивишся на тисячі і тисячі знищених будинків, які були найріднішим місцем для кожної людини" - розповідає жінка.
Я запитала:"Чому ви не виїхали 24 лютого Чи вважаєте, що Золочів є безпечним місцем для життя?» Відповідь була такою: "Ми потрібні тут! Хто окрім нас надасть допомогу самотнім?".
«Так, ми звикли працювати на своїй землі, любити свій дім, родину і не пророчити на "сусідів". Як говорить моя бабуся: "Бумерангом все швидко повернеться".
А далі я поспілкувалася з директоркою центру надання соціальних послуг Світланою Анатолівною Федоровою.
"Наше інтерв’ю – це як твір на вільну тему, вільну як Україна, наша держава" – зауважує директорка.
Вона щирим серцем вірить в перемогу та працює на її благо. Іноді достатньо подивитись в очі та можна зрозуміти людину, чим переймається, співпереживає. В очах Світлани Анатоліївни надія на світле майбутнє, віра в можливість займатися своєю роботою та виконувати її на п’ять з плюсом.
"Не кожен може бути соціальним працівником. Треба мати терпіння, мати добре серце та вміти співпереживати", - говорить Світлана Анатолівна, спираючись на свій досвід.
Фото: Ірина Тетеріна
Я мала змогу поговорити з людьми, які потребують допомоги та побачити умови їх проживання, що створені дбайливими соцпрацівниками. Літні люди мають достатньо продуктів харчування, ліки, а також добрі слова та втіху.
Фото: Ірина Тетеріна
Сьогодні ми разом зробили гарну справу - привезли інвалідну коляску для людини, яка не в змозі самостійно рухатися по кімнаті. Пан Віктор навіть не захотів вставати з неї та проводжав нас доброю посмішкою.
Фото: Ірина Тетеріна
Це кімнати в будівлі, де проживють 17 літніх людей.
Фото: Ірина Тетеріна
Дуже хочеться подякувати цим тендітним, милим, добрим жіночкам, які створили безпечний та затишний дім для самотніх літніх людей та побажати всім здоров’я, а найголовніше миру!
Віримо, що наша Перемога не за горами!)Слава Україні!
Читайте також: У Харкові за час війни пошкоджено 117 інфраструктурних об’єктів
