Пропахле соляркою і порохом. Олег Бородай «Вогневий вал»

Ірина Мироненко 20.01.2023 у 20:05 326

Перші вісімдесят днів «Спецоперації» очима військовослужбовця з Харківщини Олега Бородая. Такий щоденник, ілюстрований фронтовими фото,  вийшов у харківському видавництві «Майдан». Зараз Олег(позивний Позитив) воює під Соледаром

Пропахле соляркою і порохом. Олег Бородай  «Вогневий вал»

 

У мене, онуки рядового артилериста Другої світової, була спеціальна полиця в книжковій шафі з виданнями  про ту війну, яка здавалася найстрашнішою і для людства останньою. Документалістика, воєнні мемуари, проза, поезія і навіть спеціальна енциклопедія. Українською, російською, польською мовами про 1939-1945 та їхнє відлуння. Після 2014 року і початку так званої  АТО в іншій моїй шафі почала поповнюватися поличка з українськими виданнями про криваве протистояння на сході країни, яке вилилося у повномасштабне вторгнення росвійськ на споконвічні наші землі. Кілька важливих для мене книжок за ці роки побачили світ у харківському видавництві «Майдан».

У військових існує сучасний чіткий поділ території України на чотири частини: Оперативне командування «Схід», «Захід», «Північ» і «Південь». На заході країни зараз більші видавничі можливості. Не аналізую тамтешній книжковий потік 2022 року. Лише процитую всеукраїнський «Буковинський журнал», який оперативно віддзеркалює  сучасний літературний потік, перегукується вже на рівні художньо-філософському із документалістикою Олега Бородая.

 

Олег Бородай воює з 2015 року

 

Щось пишеться при кабінетній свічці, щось – при окопній.  Оцінка влучності й впливовості на  дослідників історії війни та творчості в її фронтових і тилових умовах дістанеться мирним часам.  Мені ж важливо, що одночасно  писалися  «Вогневий вал» Олега Бородая і «Сага про нескінчені війни» –  роман-автобіографія Мирослава Лазарука. Перший автор – сучасний нацгвардієць-мінометник. Другий – уже не солдатського віку. Книжка О.Бородая почала розходитися Україною на переході з 22-го в 23-й рік, рукопис М.Лазарука друкується «Буковинським журналом» від першого  числа нинішнього року. Обом автобіографіям бажаю продовження, їхнім авторам   реального знайомства в Харкові або Чернівцях. Тож спершу цитата-вступ від Мирослава Лазарука.

«Наївно звучить, нібито війна закінчується тоді, коли помирає її останній свідок. Бо що означає той відхід, якщо війни починаються знову і знову, й кінця-краю їм не видно. Війна – це історія конкретної людини... Втручається у все мова пам’яти. Спробуй без неї забути бодай одну з воєн – світових чи громадянських, віроломних, без оголошення про їх початок, а надто ж гібридних. Бо це ж не х р о н і к и  зужиті, а с а г и, вистраждані не одним поколінням і не для конкретного з них писані-творені».

У першу чергу для себе пишуться ось такі узагальнення, але й фронтові щоденники – теж.  У колишнього вчителя фізики й математики однієї із харківських шкіл за роки війни вийшло три книжки.

 

 

Дякуючи звичці багатьох авторів ділитися у соцмережах обставинами написання нової прози чи наповненням рукопису майбутньої збірки віршів часів війни,  2022 року  могла стати віртуальним свідком творчих процесів   утікачок від війни до різних країн світу, особливо до Польщі, але головне – дізналася, що встигали нотувати ті наші літератори, які реально воювали. Один такий фронтовий щоденник із посвятою побратимам, загиблим у російсько- українській  війні, супроводжували фото в соцмережах: Олег Бородай у хвилини тиші й перепочинку записує чергове коротке інтер’ю  зі своїм однополчанином-нацгвардійцем.

 

 

Підзаголовок його документальної книжки – «Перші вісімдесят днів «Спецоперації» очима військовослужбовця в/ч № 3017 НГУ на Луганщині». Сам автор пояснює: «Вогневий вал — вид артилерійського вогню, при якому  артбатареї ведуть вогонь, створюючи суцільну вогневу завісу на завчасно визначених рубежах попереду загальновійськових підрозділів противника, що атакує. Він водночас глибоко переорює щедро скроплений кров’ю ґрунт, перемелює людські долі».

Вступ до книжки (озирання з літа у трагічну весну) нагадує майбутній кіносценарій з деталями пейзажу-панорами: «Уквітчаний польовим цвітом, укритий соковитим буйнотрав’ям яр простягнувся від оточеного сухим очеретинням озерця аж до поля, засіяного озиминою та густо подзьобаного чорними вирвами од ворожих мін…На одному з пагорбів виглядають з-поміж кучерявих садів на диво уцілілі охайні дачі. Під протилежним схилом глибоко вгризся в глину замаскований гілляччям бліндаж, від якого до мінометного

гнізда гадюкою звивається вузький перехід. Наразі це місце нашої дислокації на околиці Черкаської Лозової під Харковом, де тримаємо оборону».

 

 

Колись це й справді може стати важливою підказкою для сценариста. Але поки що схід України – не знімальний майданчик, а чергування мінних полів із полями бою та нивами стійкої озимини за містами й селами. Місця, де воюють «збройники» і «нацики» (так у повсякденні самі себе називають військовослужбовці ЗСУ і Нацгвардії). Бригада, про яку пише Олег Бородай (служить у ній не перший рік за контрактом), сформована 2014 року із того, що залишилося від частин внутрішніх військ Донецька, Луганська та Криму. «На початок 2022 року її боєздатність була, на жаль, невисокою. Більше уваги командування надавало стройовій підготовці, а не вивченню тактики бою». Автор не приховує гіркої правди про  війну, якої багато хто в Україні не хотів помічати аж до ранку 24 лютого.

Образ, правдивий і страшний у своїй реалістичності – «голодні кулі». Олег Бородай занотовував після березневого бою: «Вороги боєкомплектів не жаліли. Падали зрізані гілки, із землі здіймалася курява, хижо свистіли голодні кулі у пошуках жертв… Довелося знову відступати, відстрілюючись».

Не оминає він не тільки тему зброї, а й мови на фронті. «Мовне середовище контрактників нашої харківської частини на 95 %  російськомовне. Проте я завжди розмовляю лише українською, жодного разу не виникало в зв’язку з цим ніяких проблем чи непорозумінь. Але все ж таки інколи для душі так не вистачало нашої рідної».

Окремо варто розповідати про короткі відео – пісні з окопів, написані Олегом і проспівані коли акапельно під гітару, а коли й з побратимами.

 

 

Пісня Олега Бородая «Свята гора» на слова Миколи Чумака

25 липня 2022 р.  

 

Давно не секрет – харчування бійців на фронті. Подробиці можуть бути й такими: «Як розвиднілося, перекусили холодними волонтерськими варениками з картоплею, заправленими смальцем, та консервами. Відкрили трилітрову банку домашніх квашених огірків. Смакота! В сусідньому приміщенні хлопці розвели невелике багаття, на цеглини поставили каструлю, закип’ятили води на чай і каву. Поділився своєю половиною склянки чаю із хворим на запалення легень Владом Назаруком (його ніяк не хотіли відправити до лікарні, а вже кілька днів  напихали пігулками). Ми хутко зібралися й пішли».

Над кожним фрагментом вказана конкретна дата. Найчастіше з міркувань військової таємниці назва населеного пункту замовчується. Досить того, що це Харківщина чи Луганщина.

Іноді промайне і якийсь знайомий слобожанам топонім. Як на цьому фото 2022 року  – Заоскілля.

 

 

Ось кури сидять на згарищі. Господарів немає. Куди їм подітися? Розгублено кліпає півень. Пригадалося з мирного часу: мій дід, який ніколи ні на кого не кричав (навіть на курей, які вирвалися на город із загородки), гладив чергового домашнього птаха, що аж умлівав під його долонею: «Та воно ж безсловесне».  «А чому воно?» «Бо створіння».

 

Отакі безсловесні, але живі створіння час від часу з’являються у нотатках Олега Бородая: «Танка не було видно, але чулося ревіння мотора та різали очі спалахи від пострілів. Танк стріляв упродовж десяти хвилин. Потім неподалік пролетіло декілька мін… Ранок «удався»! Пташки замовкли… Крізь бійницю я помітив за огорожею фазана, який, здається, нічого не второпає, — період шлюбних залицянь, а його подругам не до того, мабуть».

Після 2014 року фазани слобожанських і донецьких степів мігрували від місць боїв північніше й західніше. Залізничники розповідали, як птахи перепурхували перед поїздом Харків-Краматорська, а іноді й бігли колією, а потім перелітали низенько через рейки на узбіччя.

Світ фронтової передової у Олега Бородая чоловічий. Жінкам і дітям він заспіває пізніше, як колись на релакс-сеансі у харківській соляній кімнаті, відтвореній за подобою лікувального соляного пансіонату в шахті Соледару. Саме там, під Соледаром, воює Олег.

7

 Зима 2023. Під Соледаром

 

Із щоденника Олега Бородая  2022 року.

«Додзвонився до харківських далеких родичів, невдовзі вони під’їхали. Обнялися… Пригостили мене кисломолочними стравами, за якими так скучив. Передав їм половину вже непотрібних речей та, головне, гітару — в затертому, порваному чохлі, який пропах соляркою та порохом».

Із фронтових експромтів-спалахів.

* * *

Коли мине війна,

опісля

повітря груди наберуть.

Відродиться й мажорна пісня.

Я   дочекаюся.

Мабуть...

7.12.22

 

Олег Бородай «Сину мій» 22 лист. 2016 р.

 

«Із мечем не йдуть у гості. І не раді зовсім вам». Так писав у вірші, що стала піснею, Олег Бородай восени 2016 року.   Хто з мечем до нас, той від меча…самі знаєте, куди подінеться. Швидше б уже на вогневий вал ворога була потужна відповідь нашого вогню.

Усі фото і відео з особистого архіву Олега Бородая

Читайте також  Подкаст «Градусник»: осколки з рідного вікна. Епізод 3. Ізюм

Підписуйтесь на наш facebook   

 

 Підписуйтесь на наш Telegram

 

 


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини