«Система переодяглася і працює». Записки актора Миколи Моха. Частина 3.

Ірина Мироненко 22.01.2023 у 12:25 470

Минуле для багатьох митців спільне   позитивом, але й негативом. Про явище, яке відкидало вітчизняні театри на десятиліття в своєму розвитку, порівняно з європейськими, пише актор Микола Мох – нинішній волонтер.

«Система переодяглася і працює». Записки актора  Миколи Моха. Частина 3.

На волонтерському фото  2015 або 2016 року зафіксована мить історії руху «Доброчинець» Братства апостола Андрія Первозваного, який справами поєднував тоді схід і захід України, продовжує допомагати цивільним та військовим і в наші дні.

Сивобородий Микола Мох стоїть другий ліворуч у другому ряду, перед ним – тодішній голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович. Перша праворуч – громадська діячка, співробітниця Харківського літературного музею Ольга Різниченко, далі водій буса  Вадим Романчишин, військовий капелан Володимир Червонніков (Канів на Черкащині), шостий від правого краю  водій другого бусика Вадим Баданець. Поруч із ним актор сидів у першій своїй поїздці, коли їхали до нашого підрозділу аж на донецьку окружну дорогу, в так звану «Республіку Міст».

 

Волонтерство для актора – це ще й відвідини поранених воїнів, гостинці для них і хоч коротке спілкування. Розповідає Микола Мох.

«Госпіталь чи експериментальна науково-технічна лабораторія повернення зі смерті до життя?!

Згадаю недавнє зимове свято.

Наш невеличкий «десант» від розбитого ворогом, зраненого, але живого Харківського Палацу дитячої та юнацької творчості, з благословіння його директора Тетяни Підберезкіної у складі Святого Миколая, Зими, Сніжки та Зайця, зробив висадку в Харківському військовому госпіталі.

 

Із особистого архіву Миколи Моха

Навкруги тиша , спокій, ідеальна чистота, ніякого запаху. Палати, палати, в коридорах ліжка з пораненими, яким не вистачає місць в палатах. Другий, третій , четвертий поверхи. Ампутовані кінцівки, , знесений і зшитий череп.

У коридорі піднімають з ліжка зовсім молодого бійця, а під ним постіль запливла кров’ю...

 Відкриваємо двері в першу палату, тихенько заводжу:

 О, хто- хто Миколая любить, О, хто- хто Миколаю служить...

На мене повертають голови поранені бійці, хто може –  підводиться на ліжку. . В очах   здивування, а на обличчях з’являються посмішки радості. Вітаю зі святом, зичу щастя-долі, дякую за мужність, за силу волі. Мої друзі несуть подарунки   листи, малюнки  захисникам від діток та їхніх батьків, надіслані  з усієї Харківської  області,  солодощі від волонтерів групи Ірини Зеленської, яблука, теплі шкарпетки, в кожну палату даруємо красивий віночок   оберіг життя і здоров’я!

 

Одна з робіт творчих дитячих колективів Харківщини. Фото із ф/б сторінки КЗ «Харківський Палац дитячої та юнацької творчості»

 

Обличчя, обличчя   веселі і сумні, зболені і життєрадісні.

Підходжу до кожного, простягаю руку, обережно стискаю і вдивляюся в глибину очей : «Як звати? Звідки?  – Житомирщина, Одеса, Харків, Волинь, Донбас, Закарпаття    вся Україна!

Одружений? А дітки є?

    – Двійко! Хлопчики...

..–  Скучили за домом, рідними?

   – Так, дуже!

 

Із особистого архіву Миколи Моха

  Дякую кожному:

   Все буде добре! В нас немає куди відступати! Це наша свята земля і ми змушені відвоювати її у лютого ворога, що посунув на нас хмарою з північного Сходу !

 Обличчя світліють. Просять сфотографуватись на пам’ять, відіслати світлини рідним, які чекають вдома.

 І так з палати в палату.

А десь там,  у кабінетах, в операційних працюють їхні боги - лікарі, професіонали, які роблять чудо, щоб повернути кожного бійця до життя, вселити віру, надію на одужання, зустріч із рідними, а для когось – і знову з побратимами на фронті.

Народжується нова, світового рівня українська медицина з найскладнішими операціями!

Утверджується, мужніє, росте справжня, гаряче любима народом  високопрофесійна українська Армія.

Доземний вам уклін, дорогі Захисники за перенесений біль, за вашу мужність і любов.

Україна проходить через смерть , щоб врятувати життя!»

 

 

Так написав Микола Мох після чергових відвідин військового шпиталю. Згадався рядок  поетеси зі Львова Оксани Лозової «У мене соборне серце». Вона мала на увазі свої родинні гени – мамині із Чернігівщини, батькові – із Львівщини. Її син зараз боронить Україну на  Донбасі. І це теж соборність.

Серця багатьох митців різних поколінь уміщують дороги, творчі контакти сходу й заходу нашої країни. У другій половині ХХ століття  про злуку, єднання двох частин України (не лише адміністративно, чого формально досягли, а й духовно) говорили втаємничено, між тими, кому могли довіряти. Країна розпадалася на клаптики – із життєвими невдачами, моральними випробуваннями під випасанням КДБ. Як це було в долі Миколи Моха – прочитайте у його спогадах. Після навчання у Харкові опинився юнак за розподілом у Хмельницькому театрі.

 

Микола Мох в ролі ординарця командира Кравцова  у виставі «Голубі олені» за пєсою Олексія Коломійця. Хмельницький театр. Фото із особистого архіву актора

 «Якось, після вистави «Голубі олені» на вулиці до мене підійшов дуже ввічливий, симпатичний молодий чоловік і почав щиро дякували за чудове виконання ролі, попрохав дозволу трохи провести мене додому. Коли ми по дорозі розговорилася, здивував мене тим, що, виявляється він уже знає про мою боротьбу за оновлення роботи в театрі, палко її підтримує, слідкує за моєю творчістю, відвідує всі вистави за моєї участі і запропонував свою підтримку. Це був співробітник органів КГБ. Спілкування з ним було настільки щирим, відвертим, що я, побачивши в ньому людину,  яка першою серйозно поставилася до мого прагнення щось змінити на краще в роботі театру, та ще й пообіцяла при цьому свою  всіляку допомогу щиро повірив йому. Я погодився, ми стали з ним часто зустрічатися. Мене, правда, відразу здивувало те,  що  наші зустрічі відбувалися десь подалі від центру міста, в малолюдних куточках, потім ми сідали в машину і їхали кудись за місто. Жваво обговорювали проблеми театру. Він при цьому дуже цікавився життям, побутом і позакулісними розмовами в театрі деяких окремих людей і попросив мене  уважніше придивлятися  до них, слухати, про що саме вони говорять, які анекдоти розповідають, бо це, мовляв, люди неоднозначні, мають зв’язки із закордонням. Потім він якось запросив мене до себе додому на обід, познайомив із дружиною. Поступово я почав  розуміти, що  з мене просто хочуть зробити звичайного «стукача», а це було для мене просто огидним.  Говорив усіляку нісенітницю, що я нічого особливого не помічаю за кимось з співробітників, не мав часу дослухатися до розмов або не можу за справами зустрітися. Скоро, слава Богу, наступив час мого прощання з містом і з театром. Під час останньої зустрічі він сказав, що в Харкові  до мене підійде  їхня людина, яка всіляко допомагатиме моєму працевлаштуванню в театрі, моєму просуванню по творчій лінії, і ми попрощались з ним назавжди.

Дорога до Харкова  була кружною, через Львів. Там знайти роботу не вдалося, тож поїхав до міста свого студентського навчання. Уже розповідав у попередніх частинах спогадів, що  Харківський театр імені Шевченка, очолюваний талановитим режисером Анатолієм Літком, мав на той час напрочуд сильну трупу і дуже гарний репертуар, як класиків української і світової драматургії , так і сучасних авторів.

 

    У ролі Свата. Вистава «Сватання на Гончарівці» з а Гр. Квіткою-Основяненком.

Із особистого  архіву Миколи Моха.

Але, як майже в усіх театрах, так і в шевченківців, між акторами точилася запекла закулісна боротьба за сфери впливу, за звання,  інакше бачення театру. Театр був розділений на антагоністичні групи, кожна з яких намагалася, будь-що, підім’яти під себе головного режисера, диктувати свої правила гри, а коли це не спрацьовувало, тоді цапом відбувайлом ставав сам головний режисер. І починалося його цькування: писалися доноси в обком партії, різні кляузи, влаштовувався бойкот на його вистави і, врешті - решт, його із соромом звільняли з посади. Ця ж доля чекала і на Анатолія Літка, на мою думку, одного з найкращих режисерів в цьому театрі, який до мене завжди ставився з приязню, слідкував за моїм професійним зростанням, доручав нові і нові ролі, за що я йому безмежно вдячний.  Від нього тут же повідверталися вчорашні найперші «друзі» і його просто вигнали з театру, щоб через кільканадцять років знову запросити  на цю ж посаду.  Невдячні! Потім, після «війни кляуз»,  починався наступний етап у житті театру: приходив, вірніше, призначався партійним керівництвом, новий головний режисер, який відразу починав наводити «лад» у репертуарі тим, що списувалися майже всі вистави попередника, причому навіть  дуже хороші, й ставилися свої. Як кажуть: «Хай гірше, аби інше». А групи починали істерично шукати шляхи до серця новопризначеного керівника, безсоромно закладаючи один одного, поливаючи брудом. Господи, я вже і не пригадаю,  скільки цих нещасних головних режисерів було «з’їдено» трупою за мої тридцять шість років роботи в театрі! Що три-чотири роки, то і новий головний режисер.  Така ж сама катавасія відбувалася з директорами. І ви гадаєте, що це не шкодило роботі театру?! Ой, шкодило, ще й як шкодило! Яка ж причина цього ганебного явища, яке відкидало театри на десятиліття в своєму розвитку, порівняно з європейськими? На моє глибоке переконання, коріння явища сягають в глибину започаткування совєцьких театрів під неусипним  гебіським та партійним комуністичним оком, коли була створена система тотального контролю над кожною виставою, над кожним працівником театрів. А для того щоб система мала сильну опору, її ж треба було чимось підгодовувати. І тоді був придуманий совєцькими ідеологами геніальний винахід –  почесні звання. Вони надавалися, як правило, найбільш талановитим і найбільш відданим системі акторам. Між ними, як правило проскакували і посередності, як то, керівники парторганізацій театрів, голови профспілок (тоді вони ще звалися місцевкомами). І, звичайно, актор, якому давалася така цукерка в яскравій обгортці,  мав служити вірою і правдою. І ось це і виявилося тим зашморгом для розвитку  театрів, бо служити, хочеш-не- хочеш,  доводилося не театру, а системі. Доносити на кого треба і куди треба, підслуховувати, при першій же нагоді закласти того, хто стоїть тобі на дорозі до вигоди. А там, нагорі, люди сидять розумні: хай хоч сто разів талановита людина, їм то до  одного місця, якщо вона не проводить в життя лінію партії. О, скільки стукачів було тоді по театрах, навіть уявити страшно! І що найстрашніше, ця система невмируща, вона трохи припудрилася, перевдяглася в новіший костюм і справно працює понині в українських театрах і  в таких рудиментах совєцької доби, як, наприклад, управління культури. Ким воно управляє і чим, скажіть на милість божу?! Ну,  раніше воно давало чи не давало дозволи на показ уже готової, зробленої вистави, на яку вже витрачені були чималі державні гроші, трупа репетирували не шкодуючи сил місяць, а то і більше, відшліфовуючи кожну мізансцену. І, уявіть собі, часто траплялося, що  вже готові вистави були заборонені до показу і списані. Або, наприклад, гроші на зарплату театр ніколи не отримував безпосередньо з Державного банку, а їх спочатку чомусь банк переказував на рахунок управління культури, а потім, воно перераховувало на театри. І вся ця система і донині годує так зване  «управління культури». Але всю цю театральну «кухню», я осягав поступово і  в новому для мене колективі вже не кидався  так відчайдушно боротися, тим більше, що відступати мені було вже нікуди, я мав працювати.

 

У гримерці. Фото із особистого архіву Миколи Моха

 

І ось в один із днів до мене раптом зателефонував незнайомець і запропонував зустрітися з ним біля пам’ятника Шевченку. В мене аж мороз пішов поза шкірою   значить, про мене в КГБ не забули. Пішов. Біля пам’ятника до мене наблизився середнього росту чоловік з  неприємно широким вилицюватим обличчям і якимись булькатими, жаб’ячими очима. Було чомусь трохи страшно, він розмовляв зі мною неприємним, сухим тоном. Тут же я повідомив йому, що  більше з органами КГБ працювати не бажаю, це мені неприємно. Він намагався глибше зясувати причину відмови, почав умовляти мене добре подумати, але я наполіг на своєму і йому нічого не лишалось, як попрохали мене ще про одну зустріч з його начальником. Я погодився. Ця зустріч відбулася в якомусь кинутому невеликому будиночку на початку вулиці  Клочківської, який, до речі, і досі одиноко тулиться до гори під Свято-Покровським собором. Мене завели до невеликої кімнати, де сидів здоровенний чолов’яга, один вигляд якого налякав мене. В голові стрельнула думка: «Все, цього разу мабуть битимуть!»  І я злякався ще більше Спочатку зі мною говорили спокійним тоном, але коли я знову підтвердив своє рішення припинити співробітництво з органами, мені почали  погрожувати, що я вже дав  свою згоду і тепер я зобов’язаний працювати на них, інакше я буду вважатися зрадником, що розголошує державну таємницю і мене можуть судити. Серце немилосердно калатало в грудях, руки тремтіли, але я десь глибоко відчув: якщо цього разу  не вистою і погоджуся, тоді мені ніколи вже не вдасться видертися з їхніх лап. «Хай посадять, хоч і уб’ють  – все одно не дам згоди!»,  – вирішив я твердо. Відчувши мою затятість, вони пішли до іншої кімнати, про щось довго говорили, потім повернулися, і здоровань звернувся до мене вже з матюками: «На, підпишись про нерозголошення державної таємниці і пішов на....уй звідси, падло, але пам’ятай,  що ти ще дуже про це пожалкуєш!» Я кулею вилетів з того страшного будинку і не пішов, а побіг додому так, ніби вони гналися слідом за мною».

Читайте також Від масовки на балу до віршів для воїнів. Актор Микола Мох. Частина 2. 

Підписуйтесь на наш facebook   

 

 Підписуйтесь на наш Telegram 

 

 

 


Останні новини

Vindict - Завантаження...

Завантаження...

Ще новини