Цитуючи Григорія Данилевського мовою оригіналу: «Василий Назарьевич Каразин - первый эманципатор из украинских помещиков и долгие годы неутомимый, редкий деятель в молодом еще тогда, слободско-украинском обществе».
Більше двох століть ми вивчаємо його спадщину, але як кожна непересічна людина він залишається для нас багато в чому нерозгаданим…
Центр українських студій та краєзнавства імені академика П. Т. Тронька класичного Каразинского університету ініціював своєрідний "круглий стіл", за яким про особистість Каразіна міркують вчені, краєзнавці та ведучі фахівці-каразинці. Кожен із них погодився для порталу Громади відповісти на наші запитання…
- Ми тільки-но завершили «сковородинівський» рік, і увійшли у рік 250-річчя з дня народження Василя Назаровича Каразіна. Що споріднює й об’єднує цих видатних діячів Слобожанщини й України?
Портрет Григорія Савича Сковороди, 1899-1900. Приватна колекція. Джерело: КАРАВАН ІСТОРІЙ.
«Ми під чубом і в українській свитці мали свого Піфагора, Орігена і Лейбніца»…
Березюк Ніна Михайлівна – бібліотекознавець, бібліограф. Понад чверть століття обіймала посаду головного бібліографа Центральної наукової бібліотеки Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна:
- В сімейній хроніці Каразіних Григорій Сковорода займав особливе місце. З різних джерел відомо, що він, поважаючи Назара Олександровича Каразіна, повертаючись зі своїх мандрувань, гостював в його родині, навіть був домашнім вчителем юного Василя. Сковорода з повагою відносився до Варвари Яківни – «жінки розумної і благочестивої». Від інших жінок він віддалявся. За переказами, йому належить епітафія на смерть Назара Олександровича Каразіна. Можна припустити, що рішення його про будівництво Хрестовоздвиженського храму у Кручику було прийняте з благословення Григорія Сковороди.
Аналіз праць Каразіна в порівнянні з поетичним спадком і поглядами Сковороди ще потребує авторитетного висновку. Але найважливішим фактором спорідненості цих людей була любов до України. Нащадки завжди будуть вдячні Каразіну за всеосяжну оцінку значення Сковороди у світовій культурі: «Ми під чубом і в українській свитці мали свого Піфагора, Орігена і Лейбніца».
Вовк Ольга Ігорівна, кандидат історичних наук, заступник директора Центру українських студій та краєзнавства імені академіка П. Т. Тронька Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна:
- Григорій Савич Сковорода і Василь Назарович Каразін є одними з найяскравіших в історії України фігур епохи Просвітництва. Цій епосі було притаманно прагнення раціонально осмислити закономірності розвитку природи і суспільства, утвердити громадянські права і свободи, розповсюдити освіту. На цих поприщах і Сковорода, і Каразін досягли видатних успіхів.
Символічною є наступність між цими двома діячами: і професійна, й особистісна. Як відомо, Григорій Сковорода викладав у Харківському колегіумі, діяльність якого підготувала у Харкові інтелектуальний ґрунт для подальшого виникнення університету. Цікаво, що Григорія Савича і самого іноді називали «мандрівним університетом». Він добре знав мати майбутнього засновника Харківського університету – Варвару Яківну, його батька – Назара Олександровича, і вітчима – Андрія Івановича Ковалевського. В маєтку останнього в Пан-Іванівці (тепер Сковородинівка) Григорій Савич закінчив свій земний шлях.
Хотілося б відзначити ще один аспект, який споріднює Сковороду і Каразіна. Це любов до Харкова і пророкування йому видатного майбутнього. Григорій Сковорода склав «Молитву до Бога за місто Харків» і пророкував, що це місто «стане справжнім сонцем». А Василь Каразін мріяв, що після відкриття університету «Харків процвіте якнайшвидше і матиме честь доставляти найбільш просвічених синів Вітчизні».
Посохов Сергій Іванович, доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історіографії, джерелознавства та археології Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна:
- Це були непересічні особистості. Споріднює їх сама спрямованість діяльності. Добре відомо, що і той, і інший надавали перевагу духовності й освіті, вважали, що людина має прагнути пізнати світ та намагатися зробити його краще.
Невігластво вони вважали найбільшою вадою людини. Вони любили книги та мудре слово. Водночас, їх далеко не завжди розуміли оточуючі людини. Вони здавалися такими собі «диваками». Тим не менш, ми можемо казати про широке коло їхнього спілкування та чималу кількість однодумців.
Більша частина їхнього життя пройшла далеко від великих міст та освітніх центрів, втім вони добре розуміли ті процеси, які відбувалися в освіті, науці, культурі. В деякій мірі їхні ідеї випереджали час, сприймалися як «вільнодумство». Втім, відомо, що саме такі люди врешті розширюють простір свободи. Є згадки про те, що Григорій Сковорода бував у маєтку в с. Кручик, тож малий Василь Каразін міг особисто бачити й чути великого мислителя.
Ясно, що така зустріч почала трактуватися символічно, як передача певної естафети. Вважаю, що так воно і є. Можна казати, що Каразін продовжив справу Сковороди. Звісно, це вже був інший час, інші історичні умови.
***
- У чому У чому ви бачите головні заслуги Василя Назаровича Каразіна перед Україною та Слобожанщиною?
"Завжди буде сучасником майбутніх поколінь!"
Праці В.Н. Каразіна для Філотехнічного товариства.
Мчедлов-Петросян Микола Отарович, член-кореспондент НАН України, доктор хімічних наук, професор, лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки, завідувач кафедри фізичної хімії Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна:
- Знаковою подією було створення Каразіним Філотехнічного товариства, яке він потім і очолював. У цій діяльності Василь Назарович виявив себе не лише як великий учений-технолог свого часу, а й як патріот свого краю. Йому не давало спокою технічне відставання від промислово розвинених країн.
Зокрема, можна виділити чотири проекти, пов’язані з раціональним використанням деревини.
Перший. Однією з його найважливіших ініціатив було вдосконалення винокуріння. Йшлося про отримання етилового спирту з пшениці з більш економним витрачанням деревини як паливо. Щорічно з цією метою знищувалася величезна кількість лісів. По суті, йшлося про енергозбереження та мінімізацію збитків навколишньому середовищу під час виробництва етилового спирту.
Другий. «Цукор з деревини». Слідом за Кірхгофом, який розробив метод отримання солодкої патоки шляхом гідролізу крохмалю за допомогою сірчаної кислоти, Каразін запропонував одержувати цукристі речовини кислотним гідролізом На жаль, оцукрювання деревини реалізовано було лише через сто років.
Автограф Василя Каразіна.
А третій проект був в певному сенсі фантастичним, але це зрозуміло лише сьогодні. Йдеться про синтез алмазів. В 1823 Каразін опублікував статтю, під назвою «Про спалювання вугілля з розрахунком». У ній учений повідомляв, що в результаті «особливо довготривалої дії … вельми поступово посилюваного вогню, який був наостанок доведений навіть до білого гарту, трапилося мені добути рід антрациту, але й іншу надзвичайно тверду речовину в кристалах, яку професор хімії Сухомлінов вважав відповідною ще ближче до алмазу».
Отриманий матеріал Василь Назарович дав назву «пірогонон» (вогнем народжений). Взагалі, графіт (термодинамічно стійка форма вуглецю) здатний переходити в алмаз при дуже високих тисках, а підвищення температури сприяє зворотному перетворенню. У наш час синтез алмазів, у тому числі нанорозмірних, здійснюється іншими методами. Але доведено, що це була історично перша спроба синтезу алмазу.
Четвертий. Нарешті Каразіна займала проблема раціонального виготовлення селітри для добрив. Селітра видобувалася з буртів гною, що лежали на землі, що служить джерелом азоту. Замість цих селітряних буртів, що лежать протягом кількох років (до п’яти-шості), Каразін запропонував вилучати селітру зі спиртової барди – відходу спиртової промисловості.
Але, на мій погляд, найцікавішим проектом була ідея фіксації атмосферного нітрогену – «селітри з повітря».
До експериментальної перевірки висунутої ідеї справа не дійшла, але проект продумали до деталей. У 1818 році Каразін опублікував статтю: «Про можливість застосувати електричну силу верхніх шарів атмосфери до потреб людини». Зокрема, йшлося про синтез оксидів азоту в електричному розряді. Було запропоновано створити аеростат з металевим сталевим резервуаром для збору оксидів азоту.
Більш практичним напрямом виявилася фіксація атмосферного азоту шляхом синтезу аміаку реакцією з воднем при високих тисках і в присутності каталізаторів, що стало предметом досліджень багатьох учених на самому початку двадцятого століття. Оптимальне рішення належить Ф. Габеру (1909), який був за цю роботу удостоєний Нобелівської премії у 1918 році.
Але важливим є те, що і в цьому випадку допитливий розум Василя Назаровича Каразіна був націлений на вирішення найважливішого, можна сказати, глобального завдання. Адже саме за допомогою азотистих добрив вдається сьогодні прогодувати численне населення Земної кулі, що безперервно зростає.
Загалом можна зробити висновок, що ідеї Василя Каразіна значною мірою стосувалися проблем енергозбереження, збереження довкілля та безвідходних технологій. Засновник нашого Університету був, по суті, різнобічним винахідником у галузі хімічної технології, який явно випередив свій час.
Красиков Михайло Михайлович, професор кафедри українознавства, культурології та історії науки Національного технічного університету “Харківський політехнічний інститут”, член Національної спілки письменників України, Національної спілки художників України, Національної спілки краєзнавців України, лауреат премії ім. Л. Танюка 2022 р. “за збереження культурних цінностей України”, голова волонтерської групи “Добродій”:
- Є люди, яких називають «двигунами» — і вони потрібні у будь-якій справі, бо дійсно — без них справа не рухається, а після їхньої смерті часто занепадає. Таких людей завжди обмаль.
Однак є ще раритетніша порода — «двигуни двигунів» (за влучним виразом Миколи Чернишевського). Такі люди взагалі народжуються раз у століття (у кращому випадку). Маса ж зазвичай інертна,«розкочегарити» її дуже важко, особливо тоді, коли йдеться про любов до Батьківщини не на словах, а «до глибини кишені», як казав Євген Чикаленко.
«Пробити» університет у місті, де свині ходили по центральних вулицях і терлися об ноги губернатора, де майже не було навіть камʼяниць і дерев на тротуарах, але вистачало восени і навесні непрохідної багнюки, а влітку страшної пилюги, де сморід від гною стояв повсюдно, — погодьтеся, для цього треба було бути саме «двигуном двигунів», бо «просто двигунам» не вистачало ані фантазії, ані енергії.
Певно, багато хто з сучасників Каразіна з посмішкою сприймали ідею Василя Назаровича перетворити провінційне губернське місто на «українські Атени», проте ж і Сковорода щось вбачав надзвичайне у майбутньому Харкові, коли пророкував, що столиця Слобідського краю буде «сьомим оком Бога».
І що? Вже за життя Каразіна університет спричинився до появи перших на теренах підросійської України газет та журналів, альманахів, літературних гуртків, а пізніше тут працювали вчені, які на рівних спілкувалися б з Платоном, Сократом, Арістотелем, Піфагором — варто назвати хоча б Олександра Потебню, Олександра Ляпунова та знавця античності Владислава Бузескула…
У 1904 році бронзова фігура Каразіна була відлита в Санкт-Петербурзі за проектом скульптора І. І. Андреолетті. Створенням постаменту для пам’ятника та місця для встановлення займався А. Н. Бекетов.
Ніна Березюк:
- Василю Каразіну належить винахід першої безпечної системи парового обігріву приміщень. Розроблений Каразіним метод консервування харчових продуктів задля тривалого їх збереження, численні винаходи, яких ще у 1817 р. було більше 40 – все це важлива, на жаль, маловідома сторінка його діяльності, як і ефективність його проектів культивації сільськогосподарського виробництва, лісорозведення і збереження лісів.
Василь Назарович Каразін завжди буде сучасником майбутніх поколінь.
Ольга Вовк:
- Як влучно висловився літературознавець і публіцист Юрій Лавріненко: «Із створеного Каразіним Харківського університету, немов із вихідного джерела, вийшли цілі генерації діячів культури не лише для України, а й інших націй цілого Сходу Європи».
Але масштаб особистості та заслуг В. Н. Каразіна не обмежився заснуванням університету. Він став першим українським вченим-природодослідником, автором низки сміливих і новаторських ідей в галузі фізики, хімії, метеорології, лісівництва та багатьох інших фундаментальних і прикладних галузей наукового знання. Деякі його ідеї та відкриття (як-от пропозиція облаштувати широку мережу метеостанцій для спостереження за погодою, спроба синтезу штучного алмазу тощо) стали піонерськими у світовому масштабі, і це визнано в міжнародному науковому співтоваристві.
Спеціально присвячені Каразіну статті публікувались у найбільших універсальних енциклопедіях Швеції, Австро-Угорщини та інших країн світу ще наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. Всього ж біобібліографія праць Василя Назаровича та розвідок про нього наближається до 1500 позицій, ці праці вийшли друком у 18 країнах світу.
Дехто з сучасників називав В. Н. Каразіна «людиною всесвітньою».
Сергій Посохов:
- Я проаналізував біографічний матеріал у путівниках по місту Харкову за весь період їх існування. А таких путівників досить багато. Так от, Василь Каразін – єдиний з історичних діячів, хто входить до ТОП-осіб Харковаі в дорадянських, і в радянських, і в пострадянських путівниках.
Про розуміння значення цієї постаті свідчать і опитування харків’ян. Звісно, коли йдеться про оцінки його діяльності, то передовсім фіксується його роль в справі заснування Харківського університету. На сьогодні ця його роль незаперечна.
З Харківським університетом, в свою чергу, аргументовано пов’язують стрімкий розвиток міста та й регіону в цілому. Не дивно, що ще на початку 1870-х років, під час відзначення 100-річчя В. Каразіна, була висловлена ідея встановити йому пам’ятник.
З того часу почали збирати кошти. Робилося це через газети, публічно. Врешті, у 1904 р. такий пам’ятник був виготовлений, а у 1907 р. встановлений. Він і сьогодні, як я вважаю, є одним з найкращих пам’ятників у нашому місті.
Втім, для харків’ян В. Каразін – не лише «засновник університету». Він став символом громадської ініціативи, з ним пов’язують специфіку міста, а саме роль Харкова як центра освіти й науки. Погодьтеся, що це досить привабливий символ, якщо з оптимізмом дивитися у майбутнє.
***
- Зараз іде війна. Яке місце у символічному просторі минулого та сьогодення, на вашу думку, посідає особистість Василя Назаровича Каразіна?
«Нехай наша діяльність стане вдесятеро більшою…»
Ніна Березюк:
Продовжую читати Каразіна і від здивування зупиняюсь: «Нехай наша діяльність стане вдесятеро більшою. Нехай вона буде співмірною тій старанності, яку показали захисники Вітчизни нашої, чада її. Підтримка землеробства, що збідніло руками, є, звичайно, першим нашим обов’язком. Але замінимо людей запровадженням машин, удосконаленням знарядь. Досконала і безмежна свобода промислів і ручних виробів, поширена справжньої, на релігії ґрунтованої освіти, удосконалення вітчизняних законів, поєднання між собою всіх станів союзом взаємної користі і взаємних обов’язків... не політичні зв’язки, що шкодили їй споконвіку, нехай складуть тверду основу її процвітання».
Розумію: це до нас звертається наш великий земляк зі словами, зрозумілими й актуальними сьогодні.
Ольга Вовк:
- Василь Каразін ще на початку ХІХ ст. зміг запалити університетською ідеєю все населення Харкова, і це підхопили мешканці сусідніх губерній. Пожертви на потребу новоствореного навчального закладу добровільно надавали представники усіх станів, від дворян і до селян. Ця спільна справа усієї громади принесла рясні плоди і Харкову, й Україні.
Так само і наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст., коли велися підготовчі роботи зі встановлення пам’ятника В. Н. Каразіну в Харкові, до цієї справи долучилося все місто. Люди масово жертвували кошти, а імена всіх меценатів незалежно від обсягу пожертв (які іноді складали і 10 копійок) публікувалися в місцевій пресі.
Це яскраво відображає ту велику пошану, з якою серед широких верств населення асоціюється особистість В. Н. Каразіна. Він і за життя, і після смерті – вже в якості своєрідного «символа» Харкова і Харківщини, уособив у собі громадську ініціативу і широкий волонтерський рух, який відіграє величезне значення і в умовах сучасної України.
Медаль В. Н. Каразіна – найвища нагорода Харківського університету
Михайло Красиков:
- У Василя Каразіна є чудовий вираз — «упертість в добрих справах». А українців росіяни завжди називали «упертими хохлами». Що ж, сьогодні нам ця упертість потрібна як ніколи — на всіх фронтах.
І Сковорода, і Каразін були «упертими» у своїх добрих справах, зокрема у тому, аби збільшилася кількість людей, для яких життєво необхідними були б прагнення до глибоких знань, нетерпимість до несправедливості, шанобливе ставлення як до культурних надбань предків, так і до особистості кожного сучасника.
На могилі Каразіна можна було б написати гасло, накреслене на кенотафі Миколи Хвильового у Молодіжному парку — «Хай живе дух неспокою!».
Саме неспокій, небайдужість до суспільних справ, до спільної біди рятує нас сьогодні. І Каразін — волонтер по самій своїй сутності — є, принаймні для мене (теж волонтера по життю), яскравим прикладом того, як йти до високої мети і не зупинятися.
«Ідея університету» (частина триптиху «Народження університету»)
Сергій Посохов:
- Добре відома та історія з Черчиллем, коли він на вимогу міністра фінансів обмежити фінансування культури у зв’язку з війною, відповів: «А за що тоді ми воюємо?».
Тож я вважаю, що війна є серйозним випробуванням на здатність суспільства консолідуватися навколо певних цінностей. Якщо ці цінності стають основою для розвитку, для майбутнього, то така країна переможе у війні.
Мені здається, що Василь Каразін, в цьому плані, стає фігурою, яка актуалізує зазначене вище запитання. Звісно, є загальна відповідь: боремося за існування України як держави, за існування української нації.
Але, на мою думку, слід обов’язково пояснювати, що ми розуміємо під цими поняттями. Скажімо я є прихильником громадянського суспільства, з усіма його ознаками. В такій проекції набувають значення інклюзивний, а не ексклюзивний підхід, ініціатива, а не заборона і т.д.
Безумовно, війна обмежує демократію, але ж не означає, що ми мусимо припинити будь-які розмови про майбутнє. Навпаки. Вважаю, що адекватна програма на майбутнє може стати такою основою для зазначеної вище консолідації.
Тож такий «мрійник» як Каразін може стати у пригоді навіть в цих умовах.
В умовах війни Каразінський презентувал свій арт-проєкт, який став важливим символом, який відображає сьогодення та університетську душу. І отримав він відповідну назву — «Ліхтарики».
«Місто моєї вітчизни, любий Харкове! Як бажав би я, якби ти став взірцем для пишного Лондона й розкішного Парижа!». Василь Каразін
