Де може бібліотекарка в селі під Ізюмом зустріти своїх читачів? У черзі за гуманітаркою. Капитолівку вважають східним передмістям райцентру. Асфальтовані вулиці, кілька багатоповерхівок. Юлія Какуля-Данилюк розповіла, що після повернення до визволеної Капитолівки пішла у справах до сільради. Мало не все село чекало там на гуманітарку. Багатьох своїх читачів вона не бачила майже півроку. Обіймалися і раділи, що вижили, зустрілися. «Ще трішечки, друзі, і ми знову обійматимемося у стінах рідної бібліотеки, обіцяю», – написала вона в перші дні весни. І невдовзі в соцмережах з’явилися фото із категорії «до і після». Ми, як не страшно це звучить, звикаємо до кадрів красивих вулиць, затишних бібліотек до 24 лютого, поєднаних в один колаж із драматичними репортажними знімками з місця злочинів агресора, – фіксаціями пограбувань і руйнувань після вторгнення. Але війна не зупинила життя. Наступні кадри скомпоновані навпаки, за іншим перебігом подій. Спершу – скоєне ворогами, далі – повернення до гармонії мирного життя хоча б на маленькому острівці сільської бібліотеки ще в умовах умовах воєнного стану.
Капитолівська сільська бібліотека. Фото із соцмереж
Ізюмському району допомагають зараз не тільки з безпечніших областей України, а і з-за кордону, наприклад, з Італії.
Традиція споруджувати храми, засновувати школи чи культурні центри на чиюсь честь давно поширена у світі. Капитолівській церкві Святої Варвари 200 років. Тодішня власниця села, удова майора Капитоліна Єнохіна разом зі своїм зятем-генералом Петром Котляревським (його називали сучасники «підкрювачем Кавказу») виділила кошти на спорудження храму пам’яті своєї юної доньки. Варвара Котляревська померла від важких пологів.
Інші часи, інші драми. Усе більше людей у наші дні дізнається про долю літератора з Капитолівки Володимира Вакуленка, розстріляного окупантами. Як повідомляє Укрінформ, Українська діаспора в Угорщині, Хорватії та Канаді оголосила про започаткування Тижня українських читань пам’яті вбитого росіянами 2022 року українського дитячого письменника Володимира Вакуленка. Він долучався до міжнародних літературних проєктів, був учасником міжнародного літературного конкурсу «Дитяча українська казка ХХІ століття». За результатами цього конкурсу в Будапешті видано українською мовою збірку «Казковий дивосвіт» – туди, зокрема, увійшла казка його авторства «Вередлива Настуся».
Тиждень українських читань пам’яті Володимира Вакуленка проходив у грудні, а в березні бібліотека села, де він жив і загинув, поповнилася новими виданнями. Серед них багато книжок для дітей, зокрема, «Бабуся Калинівна» Світлани Луцкової з Італії.
Книжки для Капитолівки. Фото із соцмереж
11 березня до Капитолівської бібліотеки приїхав видавець, засновник і директор з проєктів видавництва «Саміт-Книга», голова благодійного фонду «Бібліотечна країна», засновник Книжкового клубу Верховної Ради України Ігор Степурін.
Ігор Степурін у Капитолівській бібліотеці. Фото із соцмереж
Була ще одна причина для поїздки з Києва. У Харкові відбулася презентація документальної книжки «Залізна евакуація» авторства українського поета і перекладача Андрія Пермякова про вклад наших залізничників у протистояння повномасштабній агресії рф. Це ще одна новинка від видавця "Саміт-Книги".
І.Спепурін на Північній Салтівці. Фото з відкритих джерел.
Найбільший у Європі спальний район – харківська Салтівка на межі зими/весни 2022 року стала епіцентром горя, місцем, звідки щодня тисячами вимушено утікали від обстрілів і пожеж. Безкоштовні евакопоїзди – реальність того часу. Історії українських залізничників задокументував рівненський літератор і волонтер Андрій Пермяков.
Серед пасажирів евакопоїздів переважали мами з дітьми. Потенційні читачі та слухачі історій зовсім інших – усміхнених, часто казкових, як і годиться бути дитячим віршам. Їх створила Світлана Луцкова, яка пише й «дорослі» тексти, які часто стають піснями. Вона – авторка збірки поезій «Exlibris квітня». Себе Світлана характеризує коротко: «Народилася на Рівненщині. Навчалася, працювала, падала, вставала, раділа, сумувала». Давно живе і працює в Італії. Ось як складно ішла до читачів її «Бабуся Калинівна». Світлана так описала її народження: «Книжка довго шукала свого художника, а коли знайшла ( аж в Іспанії!) і з’явилися перші ілюстрації Олени Завітайло, настав лютий 2022.
Того ранку я прокинулася о четвертій, взяла склянку, щоб попити води, і склянка розкололася в руці. Відтоді ми – українці з України і всього світу – надовго перестали собі належати.
Можливо, колись і я напишу прямий текст про всеохоплюючу ненависть і безмежну любов, сухі сльози, обезкрилених янголів, що зі свого раю подалися в чужі краї, про свої порепані від пакування руки, які тісно перебинтовувала, одягала рукавички і так ішла працювати, а кожен день видавався безконечною темінню. Життя повернулося чорним боком, ідея двох українок – з Італії та Іспанії – створити веселу книжку для дітей втрачала будь-який сенс. Хоча серед зливи дзвінків від людей, що тоді потребували безпосередньої допомоги чи поради, час від часу пробивався і Оленчин голос. Вона також працювала, брала участь у десятках благодійних проєктів, її карикатури й сатиричні малюнки, сповнені гніву і болю, почали з’являтися у виданнях світу.
Нас підтримували, ми підтримували, але, врешті, настала мить, коли, повернувшись після чергового 15-годинного робочого дня додому, я сповзла по стіні на підлогу і більше не могла поворухнутися. У торбині схлипнув телефон. Зібравши останні зусилля волі, відшукала його і прочитала повідомлення від Олени: «Я продовжую малювати. Віримо в краще». А за ним посипалися малюнки – пухнасті совенята, вовчик Степан, веселі жаби... І я так чітко побачила перед собою обличчя бабусі Калинівни із рідними рисами, сумними очима і незгасним калиновим німбом над головою. Вона пекла паски у своєму обійсті, зруйнованому окупантами, видивлялася уцілілого глиняного півника і плела шкарпетки хлопчикам із передової. Важливі речі не потрібно називати буквально. Їх потрібно відчувати.
Тепер я знала, що робити. Калинівна буде. В українському видавництві (хоч можливість видати за кордоном здавалася і безпечнішою, й економнішою). Всупереч війні. Як і те, що наші діти будуть щасливими.
Обстріл друкарні у Харкові, де спочатку планували видати книгу, перевезення вже надрукованих сторінок до Києва, народження у березневу ніч під час чергового масштабного звірства в Україні, втомлений голос директора видавництва «Саміт-Книга» Ігоря Степуріна: «Вона вийшла чудова».
Безмежна вдячність усім вам, хто самовіддано й безупинно працює у галузі книговидання. Кожна маленька перемога веде до великої. Хай радіє малеча. Хай дорослі почуваються перед нею добрими чарівниками».
До слів Світлани Луцкової додам поради від педагога і психолога з багаторічним стажем Галини Сливки: «Дуже часто батьки у час розвитку мовлення дитини та у перші роки її навчання читанню мають проблему знайти якісну дитячу книжку, із адекватними дитячому сприйманню в цьому віці малюнками, із якісними текстами. Хочеться читати дитині кращі зразки дитячої поезії, щоб вона вчилася на них мислити, розвивала емоції та почуття краси українського слова. У цій книжці аж 62 сторінки кумедних, цікавих історій про наш світ. Тут знайдуться віршовані казочки на різний смак: і для малюків, що вчаться правильно вимовляти звуки, і для молодших школярів, які можуть гарно потренуватися у виразному читанні. Мій внучок Устимко ще тільки вчиться перших слів, але вже і я маю для читання з ним чудову книжку віршів «Бабуся Калинівна».
«Ой, тумани котяться долиною, /Та густі – кисіль на молоці./ А бабуся осені – Калинівна,/ Із руки годує горобців». Це рядки із книжки, які для мене звучать голосом школярки. Тоді як наступна цитата – це вже дошкільня весело повторює за мамою: «Жаби сваряться? Та ні – виква-квакують пісні».
Ілюстрація Олени Завітайло, надана Світланою Луцковою
Книжка – не колекція образів поза часом. Он яка спритна білка, якій пасує рожева мобілка! Та й гарбузик, який пішов купувати картузик, не повторює відомого гарбуза, який ходить із запитанням про здоров’я родичів «Ой чи живі, чи здорові?». Дід Гарбузик відхиляє пропозицію придбати модний баклажановий берет. «Краще я куплю на згадку Гарбузисі шоколадку».
Ілюстрація Олени Завітайло, надана Світланою Луцковою
Потрапила книжка Світлани Луцкової у той край, звідки походить рід автора знаменитого вірша «Ходить гарбуз по городу» – генерала Володимира Александрова. Він народився на Ізюмщині, в селі Бугаївка. Александров служив лікарем у Варшаві, Криму, Полтаві, тривалий час жив у Харкові. До речі, ілюстраторка книжки Олена Завітайло – з Полтави. Придивіться до глечика на малюнку – типовий для опішнянської кераміки квітковий розпис. Якщо вже згадувати перетини мистецьких шляхів, то майбутній академік живопису Сергій Васильківський (до речі, уродженець Ізюма) був родичем військового медика Володимира Александрова і чимало читав книжок з його харківської домашньої бібліотеки.
Тож «родичів гарбузових» в дитячій літературі України побільшало. Ще й додалася білка з мобілкою. Уже телефонує, де шукати книжку Світлани Луцкової.
Під фінал цієї історії хай буде для вас ще й отаке знайомство з її творчістю.
Читайте також: Брати Багмути. Життя після ампутації
Підписуйтесь на наш facebook
