«Його обличчя віддзеркалювало Харків»
У місті, де Борис Тимофійович після Другої світової війни навчався в гірничому інституті, згодом працював на виробництві сільгосптехніки, де на пенсію вийшов після 70-ти років, де жив в однокімнатній квартирі на Північній Салтівці, вулиці його імені немає. Багаторічна послідовна робота у міжнародному співтоваристві колишніх бранців нацистів і страдницька смерть у вогні від зброї сучасних агресорів-«сусідів» заслуговує на таке пошанування. Поки що можу процитувати сайт міської ради, але не Харкова, а Лейпцига. 11 листопада 2022 року з німецького міста повідомляли: «Окрім санкцій, поставок зброї та демонстрацій проти російської війни в Україні є ще одна форма протесту: перейменування вулиць. Тому генеральне консульство Росії в Лейпцигу тепер отримує нову назву вулиці. Міська рада вирішила перейменувати її у «вулицю Бориса Романченка» («Boris-Romantschenko-Straße»). 96-річний українець, який пережив Голокост, був убитий у своєму рідному місті Харкові в березні».
Міжнародна українсько-німецька літературна премія імені Олеся Гончара на найкращий твір молодого автора, заснована німецькими меценатами і Національною спілкою письменників України, за підсумками 2022 року в номінації «Проза» була вручена за роман «Вітя німець, або інструкція з ремонту корпусів». Його автор Ігор Дорошенко опублікував у журналі «Київ» №1-2 за 2023 рік сторінки, присвячені пам’яті Бориса Романченка.
«Денацифікований в’язень Бухенвальду»
До меморіального комплексу «Бухенвальд» я, студент географічного факультету, приїхав на волонтерську службу. Мав різні завдання, але найголовніше — допомога в організації річниці визволення в’язнів концтабору. П’ятеро волонтерів — троє німців, один із США і один із Східної Європи — супроводжують колишніх в’язнів на всіх заходах протягом тижня. Того року їх прибуло більш як двадцять — зі США, Ізраїлю, Франції, Польщі, Німеччини й України. Всім за 90. Кумедні та агресивні. Колишні курці та колишні спортсмени. Всі хотіли уваги. З боку родичів, керівництва меморіалу, волонтерів, журналістів. Не хотів уваги тільки він, представник України, харків’янин Борис Романченко. Соромився, не бажав мені завдавати особливого клопоту. Не виставлявся наперед, не позував, фотографувався тільки тоді, коли це конче потрібно... Таким він був. Простим. Прямим. Схожим на робітника харківського заводу. На пасажира метро, який зазвичай виходить на станціях «Завод імені Малишева» чи «ХТЗ». На продавця з Блошиного ринку. Його обличчя віддзеркалювало Харків. Воно й було Харковом...
Став в’язнем концтабору, коли йому було 16... Жодних “крутих” промов, мудрих настанов я від нього не почув. Натомість запам’ятав момент, коли супроводжував його до кімнати, де роздавали одяг, який можна було взяти з собою. Такий собі секонд-хенд для колишніх в’язнів. Для Романченка майже все там було оверсайз, тож прикольно жартував, дивуючись, яку ж це фігуру треба мати, щоби щось підійшло. А ще усім прибулим повертали вартість квитків, забезпечували лікарем та видавали по 100 євро. Такий от all inclusive.
Розповів, що живе на восьмому поверсі класичної дев’ятиповерхівки на Північній Салтівці. Тій самій, за якою вже закінчується Харків. Тій самій, що дивиться у бік російського кордону. Тій самій, що буде майже повністю зруйнована після кількох тижнів безперервних російських бомбардувань у березні 2022 року... А тоді запрошував мене до себе додому в Харкові. Назвав адресу, номер телефону.
Але я так і не прийшов... Зате наступного року, вже навчаючись на магістратурі у Німеччині, вирішив знову прийти до Бухенвальду. Потрапити на заходи вдалося по їх завершенні, коли гості вже виходили з воріт колишнього табору. Був серед них і Борис Романченко! Він мене впізнав. Тоді йому було 92 роки. Назвав мене «нашим, харківським»! Запрошував мене знову. Я знову сказав, що прийду в гості. І знову не прийшов. Шкодую, каюсь... А тепер дізнався, що його вбили рашисти. За що? За патріотизм? А, може, за націоналізм? Мабуть, так і є. Може, навіть, і нацизм? Мала ж бути причина, за що його вбили росіяни? Мабуть, таки напевно за нацизм. Він же пережив нацистські концтабори. Значить, теж нацист. Мабуть, така в них логіка...
Я дізнався, що коли в будинок влучив російський снаряд, Романченко повністю згорів у своїй квартирі. Не в печі Бухенвальду, а в мирному Харкові... Під час коронавірусу майже не покидав свою домівку. Навіть коли Харків почали бомбардувати, відмовився залишити місто...
Борис Романченко народився на Сумщині. Підлітком потрапив на примусові роботи до Третього Рейху. Намагався втекти. Його спіймали та відправили до Бухенвальду. Після того — у концтаборах Пенемюнде, Дора-Міттельбау та Берген-Бельзен. У Дорі жив та працював під землею у постійно холодних та вологих шахтах. Там нацисти примушували їх робити ракети. Схожі на ті, якими розбомбили його рідне місто. Потім служив у НДР. Загинув в місті Харкові. Ні, не так.
Вбитий в місті Харкові.
У картці в’язня його зареєстрували як «R» – “Russe“. Він справді говорив російською, а в його кімнаті на шафі висів український прапор. Таким його і денацифікували.
Він був одним із кращих українців, яких я коли-небудь знав...
***
Парламент Німеччини 22 березня 2022 року вшанував Бориса Романченка, 96-літнього віце- президента Міжнародного комітету Бухенвальд-Дора. «Його смерть нагадує нам, що Німеччина несе особливу історичну відповідальність перед Україною», – сказала віце-спікер Герінг-Екардт. – Борис Романченко – один із тисяч загиблих в Україні. Кожне втрачене життя нагадує нам робити все можливе, щоб зупинити цю жорстоку війну, яка порушує міжнародне право, і допомогти людям в Україні та поза нею».
«Не може зникнути літературний часопис нашої європейської столиці»
Так пише один із симпатиків і читачів щойно цитованого журналу «Київ». Нинішня зима для видання – сорокова. Головна редакторка журналу, письменниця Теодозія Зарівна так звернулася до читачів: «Він пройшов непростий шлях від часів важкої комуністичної цензури до перших літ національного відродження, від величезного інтересу до друкованого слова аж до певного збайдужіння до газет і журналів. Шлях від стабільної платні і гонорарів до повної заборони державного фінансування і дорожнечі паперу та друкарських послуг. Він став своєрідним дзеркалом історії української літератури і її зберігачем. Сотні томів прикметних текстів складають доробок «Києва». І якщо у бібліотеках постійно оновлюються фонди, і це може цілковито стерти певний період історії літератури, якщо цифрові технології можуть дати збій кожної миті і знищити записані твори, то на сторінках «Києва» у найбільших книгозбірнях-сховищах ця історія залишатиметься такою, як і була, допоки існуватиме наша держава. Завжди згадую приміщення Спілки письменників у Вільнюсі. У ньому зберігаються всі книги литовських письменників, які коли-небудь виходили. І переходячи із однієї монументальної зали в іншу, майже фізично відчуваєш присутність великої історії. Люди входять у неї, щоб її зберегти.
Колектив журналу долав випробування свого часу разом з головними редакторами Володимиром Дроздом, Петром Перебийносом, Олександром Васильківським, Віктором Барановим.
Ніхто не може бути певним під час війни. Але робота рятує. Ми рятуємо «Київ», а «Київ» рятує нас. З надією дивимося у майбутнє: і журналу, і міста, і України. Дорогі співвітчизники! Допоки журнал живе – долучайтеся!»
Хоча зазначено, що «Київ» – журнал письменників України, в його традиції – розповідати і про мистецтво. Кожен новий томик – це ще й репродукції робіт сучасних майстрів. Наприклад №11-12 за 2022 увінчала своєрідна галерея художниці Наталії Павлусенко, яка тимчасово мешкає у Швеції.
Наталія Павлусенко, із серії «Герої козацької України»
Реальних портретів цих історичних персонажів збереглося обмаль. Описів, залишених сучасниками, – також. У журналі «Київ» можна прочитати про долю прототипу, за фотографією якого створювався образ Северина Наливайка.
Художниця Наталія Павлусенко писала козацького військового діяча ХVI століття з харківського танкіста
Фотовиставка «Портрет солдата» Вікторії Ясинської, журналістки сайту «Цензор.НЕТ», об’їхала багато країн. Фото танкіста з тієї виставки підказало сталевий погляд, поставу і деякі риси обличчя воїна іншої епохи. Наливайко був професійним військовим. Так і танкіст Олександр Мороз усвідомлено обрав армійську кар’єру, танковий інститут у Харкові. Три ворожих танки за 20 хвилин бою поблизу Дебальцевого – це його статистика.
Івана Сірка писала художниця за реконструйованим портретом Галини Лебединської, яка працювала з черепом кошового отамана й відтворювала його риси за спеціальною методикою. Вийшов живописний варіант дослідженого. Наталія пояснила свій задум так: «Сірко простий і геніальний. Обрала для нього бурку з овечого плетіння, бо вона захищає кольчугу від води. Я одягнула отамана в неї, бурка ніби зливається з вовчицею-помічницею. За легендою, Сірко врятував її вовченят, а вовчиця потім приходила попереджати його про небезпеку».
Європейська академія наук, мистецтв і літератури представляє
Назва цієї рубрики додає журналу «Київ» масштабності, а його читачам створює можливість познайомитися в перекладах з іменам світової літератури. Створена 1979 року, академія об’єднує представників національних академій, лауреатів Нобелівської премії. З англійської та польської мов перекладає тексти для журналу Теодозія Зарівна. До слова, колись свою студентську творчу практику вона проходила в Харкові, у редакції обласного радіо.
Теодозія Зарівна (праворуч) і польська літераторка, перекладачка Каліна-Ізабела Зьола. Познань, міжнародна поетична конференція, 2022 рік
На початку березня 2022 року Теодозія написала: «За два дні до великої війни вийшов мій новий роман «Мовчання цезію». Лежить десь там на Подолі на складі «Духу і літери». Ночую у коридорі між квартирами. З усіх кінців світу пишуть, підтримують, пропонують приїхати – від Ридодубів на Тернопільщині до Греції чи Лондона. Надихаюся перемогами з фронту і словами друзів з фейсбука. Коли відчуваю у чомусь потребу – одразу йде допомога – від Бога чи від людей, чи це одне і те ж. Бережи, Боже, нашу армію! Бережи всіх нас!»
Вірші не зупинять кров із рани, але ланцюжком образів передадуть по світу своє тлумачення подій в Україні. Теодозія Зарівна ще до повномасштабної війни й коронавірусних карантинів побувала на фестивалі у Китаї. Тож природний її інтерес як перекладачки до літератури цієї країни. «Поїзд 2022 на київській платформі» – такий вірш опубліковано в №1-2 журналу «Київ» за 2023 рік. Авторка – новозеландська поетеса Су Чжу, яка пише китайською мовою. Серед її міжнародних відзнак – премії Юнеско (2021, 2022) для кращих іноземних поетів. Тож кілька образів із щойно згаданого вірша Су Чжу.
«Тату, поїзд 2022 приходить порожнім…/ Довшають тіні і потрясіння:/«Як довго це все триватиме?»/ Люди збираються до собору святої Софії. /Хіба вони пропустять / новий сезон зеленого сяйва молодих гілок?»
Хай він буде сезоном нових важливих сторінок не просто в журналі, а в історії України, в долі кожного з нас. Порою нової зеленої зав’язі.
Читайте також: Книжка з Італії через Харків і Київ дісталася під Ізюм
Слухайте: Подкаст «Градусник: осколки з рідного вікна. Епізод 5. Козача Лопань».
Підписуйтесь на наш facebook
